Із Хевсуреті в Тушеті. День другий. Муцо і Ардот.
Оригінальна публікація тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/yak-mi-svyatkuvali-pochatok-oseni-na-velikomu-kavkazi-trip-z-hevsuterti-v-tusheti-den-drugiy/
Текст моєї дружини, фоти мої.
Як приємно прокинувшись на світанку оглянути навколишні схили з висоти однієї з шатільських веж. А потім взявши горня гарячого паруючого чаю спостерігати як сонце, що сходить, поволі освітлює навколишні схили, проганяючи залишки туману. Останні шматки якого кучерявляться й намагаються сховатись біля самої води між камінням. Й хоч на хвилинку уявити себе повноправним хазяїном цієї неприступної башти. А потім швидко скласти наплічники й валити-валити-валити... бо попереду за 12 км на нас чекало не менш цікаве селище Муцо й багато інших відкриттів.
На повороті дороги, там де в сходяться дві річки розташована база грузинських прикордонників, до кордону з Чечнею менше кілометра. Прямо біля повороту дороги розташовані таємничі древні споруди.
Поки Богдан відійшов в кущі за темними справами, йду роздивлятись ці дивні будівлі. Уява малює середньовічні бункери для захисту від чеченців, чи таємний хід до бази прикордонників. От обходжу з одного боку входу нема, хм-м-м з другого - нема, є лише маленьке чотирикутне віконечко на якому ззовні стоїть лампадка. Зазираю всередину... й з жахом відбігаю назад! В напівтемряві серед каміння біліють груди людських кісток. Навіть не бачачи черепів і тазових кісток, одразу розумію - вони людські. Напевно, даються в знаки роки Ольвійських експедицій і рідний некрополь. З віконечка іншого "будиночку" визирає ще достатньо цілий череп.. Бр-р-р-р!
Йдемо далі. Попереду тією ж дорогою йдуть, закинувши за спини автомати АК, двоє прикордонників. Я борюся з бажанням підійти до них і сказати, що в них тут прямо під базою купа не закопаних людських кісток.
А тим часом краєвиди просто чудові, особливо вражають ці вимиті в м’яких породах на схилах дощові доріжки й конуси.
Тут на мене нападає страшенна спрага, від якої в роті все стало ніби засипане піском. Які гори, куди йти, мені б тільки в цю водичку, що так приязно шелестить біля самої дороги.
Не доходячи до Муцо кілька кілометрів несподівано стопим автівку. Нею і доїжджаємо до наступного пункту нашої культурно-етнографічної програми. Закинуте селище розташоване досить високо над дорогою, з якої підіймається невеличка стежечка. Звісно ж, не зважаючи на спеку, йдемо вгору. І нашим очам поволі відкривається неймовірна панорама села.
Воно виглядає ще більш драматично ніж Шатілі, тут нема відреставрованих будинків, все лишилось таким, як його з часом зруйнувала природа. Архітектура теж зовсім інша, тут і окремі невисокі будинки й вузькі височенні башти.
Зруйновані вершини башт зловісно покосились й нагадують декорації до якогось фільму жахів. Додають відповідного антуражу вже знайомі нам братські могили, що стоять відразу біля стежки.
Як сказав нам новий знайомий з авто, це братські могили, в яких поховані люди, померлі від чуми. Тоді була така традиція: під час епідемії помираючі самі приходили в могилу, спихували з лежанок тих, хто помер раніше, лягали на їх місця, й чекали своєї години. Одразу починаю згадувати інкубаційний період цієї хвороби, кількість антибіотиків в нашому наплічнику, і наскільки ми з Богданом близько підходили до тих могил. Поволі починаю себе заспокоювати думками, про те що не могли грузини бути настільки дурними, щоб не поховати глибоко в землю чи не спалити тіла інфекційних хворих.
Може, більш логічне пояснення таких братських могил все ті самі війни з сусідніми мусульманськими народами. Після чергового набігу в одну могилу складали тіла всіх вбитих, бо якщо вирізали третину села, не було часу і можливості ховати кожного окремо. Хоча високогірні грузини народ не простий, може і справді чумні поховання.
Підіймаємось далі й доходимо до старого цвинтаря, розташованого прямо перед стінами перших будинків. З високої трави стирчать наполовину вкопані в землю шматки сланцю що заміняють надгробки.
Кілька стін розсипались утворивши завали сипухи, що від найменшого кроку починає зісковзувати вниз. Знову ж таки на розваленій стіні добре видно повну відсутність в’яжучого розчину.
Одна з вцілілих башт своєю теперішньою формою нагадує постраждалу від вибухової хвилі. Хоча, скоріш за все це просто стихія і час.
Піднявшись на самісіньку вершину знаходимо симпатичну маленьку церкву. Наш водій дивиться на мене й каже - тобі туди не можна. Я здивовано кліпаю очима. Жінкам в середину церкви не можна, то така місцева традиція, так заповіли предки. Всередині церкви немає нічого окрім двох вузесеньких лав вздовж стін, зате знадвору стоять штабелі залишених кимось пластикових пляшок з вином та купи хлібу.
На спуску помічаю, що з сусіднього відрогу на нас в бінокль дивиться прикордонник - кордон близько.
Тепер треба спускатись назад ці ж 150 метрів до дороги й рушати далі. На нас чекає блокпост прикордонників і перевірка документів.
Від КПП відкривається чудовий вид на весь пагорб з селом Муцо. Ми милуємось, а нам тим часом виписують перепустки й заносять наші імена з закордонних паспортів в товстий зошит. За час бюрократичних процедур нас наздоганяє група вершників. Кінний туризм на цьому маршруті дуже популярний. Більшість туристів тут стандартно ходять через перевал Ацунта до Омало, але в нас інший маршрут, як нам здається, веселіший і цікавіший. Прощаємося з нашим водієм, дякуємо прикордонникам і рушаємо в бік наступного порожнього високогірного села Ардот.
Вздовж дороги подекуди розкидані чабанські кошари різної степені достатку. Від простих обтягнутих поліетиленом чотирьох стовпів до пристойних будиночків. А біля таких халабуд стоять сонячні панелі й штабелі акумуляторів. Двадцять перше століття.
Доходимо до села Ардот, що теж височіє над ущелиною між двома річками. Таких примітних веж як в Муцо тут не видно. Зате прямо біля дороги є чимале кладовище, а біля однієї з могил компанія з трьох чоловіків. Одразу згадуємо, що сьогодні в Грузії свято - один з днів коли поминають померлих й приходять до них на могили.
Хлопці починають закликати нас до себе, активно махаючи руками й промовляючи щось грузинською. Підходимо. На могилі сидить один чоловік років сорока й двоє старших підлітків, між ними примостилась чорна двадцяти літрова каністра, від якої навкруги штиняє алкоголем. Богдану одразу наливають з каністри в справжній ріг й дають випити. Побачивши 20 літрів алкоголю і 0 кг закуски ми розслабились, очевидно в каністрі вино. Мій чоловік поважно й розлого промовляє тост за вічну пам’ять всіх померлих і робить перший ковток. Вираз його обличчя міняється від здивування до відрази. Виявляється ми недооцінили хевсурів - в каністрі чача!
Хто не знає, чача це така грузинська національна виноградна самогонка. Всі грузини при слові "чача" роблять такий вираз обличчя, немов йдеться про "мід", "тортик" чи "відро апельсинів". Насправді ж при чачеварінні брагу, як правило, переганяють лише один раз, іноді - 2, тому всі сивушні масла й інші нехороші домішки залишаються в напої. В результаті від запаху, а тим більше смаку цього благородного напою волосся стає дибки, а печінка й інші нутрощі починають прямо таки волати про допомогу.
Тут Богдан робить те, чого не зрозумів би жоден грузин - віддає ріг назад й починає пояснювати, що від чачі на такій спеці ще й без закуски добра нам не буде, ви тут, мовляв, гульбаните, а в нас маршрут, нам йти треба. Хлопці явно ніц не розуміють з його слів, окрім того, що пити він не буде. З останньою надією ріг простягають мені. Я роблю великі очі й активно махаю руками: ні, ні я не вживаю, взагалі ніколи, а особливо ніколи чачу. Хлопці засмучено випивають самі, а ми рушаємо далі.
Як потім добавив мій чоловік, зрозуміло, що цим жестом ми порушили всі мислимі й немислимі грузнинські традиції, але ми вже випили стільки алкоголю в цій країні, що можна один раз і відмовитись.
Спиняємось побалакати з двома англійськими туристами й бачимо, що хлопці з могил збираються, сідають в авто і їдуть в наш бік. Як виявилось вони вирішили сумістити день згадки про померлих з рибалкою за допомогою електричного струму. Не бажаючи бути свідками такого варварства, швидко валимо далі.
Повернувши вздовж меншого потічка вгору, знаходимо неймовірне місце для купання. Невеличкий перекат вимив басейн, в якому можна стояти по шию в воді. Через холодну прозору воду на поверхню зринають цілі зграї повітряних бульк, від яких вода здається сріблястою. Бульки приємно лоскочуть шкіру й з тихим шипінням лопаються біля поверхні. От тільки температура води не дозволяє тут довго зависати.
Стежка далі йде залісеною ущелиною повільно піднімаючись, то лівим, то правим берегом потічка. Вздовж стежки йдуть маркери маршруту, а через потічок перекинуті кладки.
Про що ще може мріяти турист? Як виявилось є про що.
Зовсім несподівано швидкість нашого пересування катастрофічно падає. Стежка заходить в зарості дикої малини. Два кроки - жменя малини - ще два кроки- ще жменя... Потім почались взагалі дива: дика чорна смородина і дикий аґрус, а іноді маленькі лісові сунички, і це в кінці серпня! Вже в сутінках доходимо до місця ночівлі на невеличкій поляні. Залишені коровами мінні поля підказують нам, що десь недалеко живуть чабани, а де чабани там й собаки, тому боятись нічого.
З іншого берега на нас дивляться стрімкі скелі, а шум потічка чудово заколисує. Лежимо в наметі й виколупуємо з зубів малинове насіння...
Текст моєї дружини, фоти мої.
Як приємно прокинувшись на світанку оглянути навколишні схили з висоти однієї з шатільських веж. А потім взявши горня гарячого паруючого чаю спостерігати як сонце, що сходить, поволі освітлює навколишні схили, проганяючи залишки туману. Останні шматки якого кучерявляться й намагаються сховатись біля самої води між камінням. Й хоч на хвилинку уявити себе повноправним хазяїном цієї неприступної башти. А потім швидко скласти наплічники й валити-валити-валити... бо попереду за 12 км на нас чекало не менш цікаве селище Муцо й багато інших відкриттів.
На повороті дороги, там де в сходяться дві річки розташована база грузинських прикордонників, до кордону з Чечнею менше кілометра. Прямо біля повороту дороги розташовані таємничі древні споруди.
Поки Богдан відійшов в кущі за темними справами, йду роздивлятись ці дивні будівлі. Уява малює середньовічні бункери для захисту від чеченців, чи таємний хід до бази прикордонників. От обходжу з одного боку входу нема, хм-м-м з другого - нема, є лише маленьке чотирикутне віконечко на якому ззовні стоїть лампадка. Зазираю всередину... й з жахом відбігаю назад! В напівтемряві серед каміння біліють груди людських кісток. Навіть не бачачи черепів і тазових кісток, одразу розумію - вони людські. Напевно, даються в знаки роки Ольвійських експедицій і рідний некрополь. З віконечка іншого "будиночку" визирає ще достатньо цілий череп.. Бр-р-р-р!
Йдемо далі. Попереду тією ж дорогою йдуть, закинувши за спини автомати АК, двоє прикордонників. Я борюся з бажанням підійти до них і сказати, що в них тут прямо під базою купа не закопаних людських кісток.
А тим часом краєвиди просто чудові, особливо вражають ці вимиті в м’яких породах на схилах дощові доріжки й конуси.
Тут на мене нападає страшенна спрага, від якої в роті все стало ніби засипане піском. Які гори, куди йти, мені б тільки в цю водичку, що так приязно шелестить біля самої дороги.
Не доходячи до Муцо кілька кілометрів несподівано стопим автівку. Нею і доїжджаємо до наступного пункту нашої культурно-етнографічної програми. Закинуте селище розташоване досить високо над дорогою, з якої підіймається невеличка стежечка. Звісно ж, не зважаючи на спеку, йдемо вгору. І нашим очам поволі відкривається неймовірна панорама села.
Воно виглядає ще більш драматично ніж Шатілі, тут нема відреставрованих будинків, все лишилось таким, як його з часом зруйнувала природа. Архітектура теж зовсім інша, тут і окремі невисокі будинки й вузькі височенні башти.
Зруйновані вершини башт зловісно покосились й нагадують декорації до якогось фільму жахів. Додають відповідного антуражу вже знайомі нам братські могили, що стоять відразу біля стежки.
Як сказав нам новий знайомий з авто, це братські могили, в яких поховані люди, померлі від чуми. Тоді була така традиція: під час епідемії помираючі самі приходили в могилу, спихували з лежанок тих, хто помер раніше, лягали на їх місця, й чекали своєї години. Одразу починаю згадувати інкубаційний період цієї хвороби, кількість антибіотиків в нашому наплічнику, і наскільки ми з Богданом близько підходили до тих могил. Поволі починаю себе заспокоювати думками, про те що не могли грузини бути настільки дурними, щоб не поховати глибоко в землю чи не спалити тіла інфекційних хворих.
Може, більш логічне пояснення таких братських могил все ті самі війни з сусідніми мусульманськими народами. Після чергового набігу в одну могилу складали тіла всіх вбитих, бо якщо вирізали третину села, не було часу і можливості ховати кожного окремо. Хоча високогірні грузини народ не простий, може і справді чумні поховання.
Підіймаємось далі й доходимо до старого цвинтаря, розташованого прямо перед стінами перших будинків. З високої трави стирчать наполовину вкопані в землю шматки сланцю що заміняють надгробки.
Кілька стін розсипались утворивши завали сипухи, що від найменшого кроку починає зісковзувати вниз. Знову ж таки на розваленій стіні добре видно повну відсутність в’яжучого розчину.
Одна з вцілілих башт своєю теперішньою формою нагадує постраждалу від вибухової хвилі. Хоча, скоріш за все це просто стихія і час.
Піднявшись на самісіньку вершину знаходимо симпатичну маленьку церкву. Наш водій дивиться на мене й каже - тобі туди не можна. Я здивовано кліпаю очима. Жінкам в середину церкви не можна, то така місцева традиція, так заповіли предки. Всередині церкви немає нічого окрім двох вузесеньких лав вздовж стін, зате знадвору стоять штабелі залишених кимось пластикових пляшок з вином та купи хлібу.
На спуску помічаю, що з сусіднього відрогу на нас в бінокль дивиться прикордонник - кордон близько.
Тепер треба спускатись назад ці ж 150 метрів до дороги й рушати далі. На нас чекає блокпост прикордонників і перевірка документів.
Від КПП відкривається чудовий вид на весь пагорб з селом Муцо. Ми милуємось, а нам тим часом виписують перепустки й заносять наші імена з закордонних паспортів в товстий зошит. За час бюрократичних процедур нас наздоганяє група вершників. Кінний туризм на цьому маршруті дуже популярний. Більшість туристів тут стандартно ходять через перевал Ацунта до Омало, але в нас інший маршрут, як нам здається, веселіший і цікавіший. Прощаємося з нашим водієм, дякуємо прикордонникам і рушаємо в бік наступного порожнього високогірного села Ардот.
Вздовж дороги подекуди розкидані чабанські кошари різної степені достатку. Від простих обтягнутих поліетиленом чотирьох стовпів до пристойних будиночків. А біля таких халабуд стоять сонячні панелі й штабелі акумуляторів. Двадцять перше століття.
Доходимо до села Ардот, що теж височіє над ущелиною між двома річками. Таких примітних веж як в Муцо тут не видно. Зате прямо біля дороги є чимале кладовище, а біля однієї з могил компанія з трьох чоловіків. Одразу згадуємо, що сьогодні в Грузії свято - один з днів коли поминають померлих й приходять до них на могили.
Хлопці починають закликати нас до себе, активно махаючи руками й промовляючи щось грузинською. Підходимо. На могилі сидить один чоловік років сорока й двоє старших підлітків, між ними примостилась чорна двадцяти літрова каністра, від якої навкруги штиняє алкоголем. Богдану одразу наливають з каністри в справжній ріг й дають випити. Побачивши 20 літрів алкоголю і 0 кг закуски ми розслабились, очевидно в каністрі вино. Мій чоловік поважно й розлого промовляє тост за вічну пам’ять всіх померлих і робить перший ковток. Вираз його обличчя міняється від здивування до відрази. Виявляється ми недооцінили хевсурів - в каністрі чача!
Хто не знає, чача це така грузинська національна виноградна самогонка. Всі грузини при слові "чача" роблять такий вираз обличчя, немов йдеться про "мід", "тортик" чи "відро апельсинів". Насправді ж при чачеварінні брагу, як правило, переганяють лише один раз, іноді - 2, тому всі сивушні масла й інші нехороші домішки залишаються в напої. В результаті від запаху, а тим більше смаку цього благородного напою волосся стає дибки, а печінка й інші нутрощі починають прямо таки волати про допомогу.
Тут Богдан робить те, чого не зрозумів би жоден грузин - віддає ріг назад й починає пояснювати, що від чачі на такій спеці ще й без закуски добра нам не буде, ви тут, мовляв, гульбаните, а в нас маршрут, нам йти треба. Хлопці явно ніц не розуміють з його слів, окрім того, що пити він не буде. З останньою надією ріг простягають мені. Я роблю великі очі й активно махаю руками: ні, ні я не вживаю, взагалі ніколи, а особливо ніколи чачу. Хлопці засмучено випивають самі, а ми рушаємо далі.
Як потім добавив мій чоловік, зрозуміло, що цим жестом ми порушили всі мислимі й немислимі грузнинські традиції, але ми вже випили стільки алкоголю в цій країні, що можна один раз і відмовитись.
Спиняємось побалакати з двома англійськими туристами й бачимо, що хлопці з могил збираються, сідають в авто і їдуть в наш бік. Як виявилось вони вирішили сумістити день згадки про померлих з рибалкою за допомогою електричного струму. Не бажаючи бути свідками такого варварства, швидко валимо далі.
Повернувши вздовж меншого потічка вгору, знаходимо неймовірне місце для купання. Невеличкий перекат вимив басейн, в якому можна стояти по шию в воді. Через холодну прозору воду на поверхню зринають цілі зграї повітряних бульк, від яких вода здається сріблястою. Бульки приємно лоскочуть шкіру й з тихим шипінням лопаються біля поверхні. От тільки температура води не дозволяє тут довго зависати.
Стежка далі йде залісеною ущелиною повільно піднімаючись, то лівим, то правим берегом потічка. Вздовж стежки йдуть маркери маршруту, а через потічок перекинуті кладки.
Про що ще може мріяти турист? Як виявилось є про що.
Зовсім несподівано швидкість нашого пересування катастрофічно падає. Стежка заходить в зарості дикої малини. Два кроки - жменя малини - ще два кроки- ще жменя... Потім почались взагалі дива: дика чорна смородина і дикий аґрус, а іноді маленькі лісові сунички, і це в кінці серпня! Вже в сутінках доходимо до місця ночівлі на невеличкій поляні. Залишені коровами мінні поля підказують нам, що десь недалеко живуть чабани, а де чабани там й собаки, тому боятись нічого.
З іншого берега на нас дивляться стрімкі скелі, а шум потічка чудово заколисує. Лежимо в наметі й виколупуємо з зубів малинове насіння...