З ХЕВСУТЕРТІ В ТУШЕТІ. ДЕНЬ ПЕРШИЙ. ШАТІЛІ
Оригінальний пост тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/pochatok-oseni-na-velikomu-kavkazi-trip-z-hevsuterti-v-tusheti-den-pershiy/
[Знову ж текст моєї дружини, фотки мої]
Зранку нас везли напрочуд цікаві та веселі водії: голандець, що працює в Грузії в банку, власник невеликої будівельної компанії з Тбілісі й двоє хлопців з грузинської соціальної служби, що їхали в високогірні села роздавати анкети на отримання субсидій малозабезпеченим родинам. Так за розмовою про стан соціальних програм в країні ми, оминувши мальовниче Жинвальське водосховище піднялися до повороту на село Гудані від якого до Шатілі лишалось приблизно 50 км.
І ось ми стоїмо на порожній дорозі де з одного боку видніються скелясті й загрозливі вершини Казбегського заповідника, а з іншого стрімкі жовто-зелені схили та порожня ґрунтова дорога, що підіймається на перевал попереду. Тут ми сіли й залізли носом в карту, намагаючись вирішити, чи йти нам дорогою з надією спіймати облизня застопити ще хоч щось, чи починати підйом вгору на відроги й починати маршрут. Єдине що спиняє, якщо ми підемо вгору, то в Шатілі вже не попадемо. Тому вирішуємо йти годину дорогою, якщо доля буде до нас ласкава, то буде й машина в Шатілі.
Не встигли ми перевдягнутись та пройти хоча б кілометр, як нас наздогнала автівка. В середині сидів невисокий сивий вуйко - художник Іраклй, та двоє його друзів. Перша зупинка на нашому шляху була на перевалі Датвіс-Джварісґеле, що лежить на Головному Кавказькому хребті. Тут, на кордоні Азії та Європи, біля вкопаних хрестів за столом на лавочках розклалась на пікнік весела компанія грузинів. Як тільки ми вийшли з авто фотографувати краєвиди нам одразу ж налили. Потім, за грузинською традицією, розказали що людина народилась з двома ногами і на одній ходити не вміє, тому треба пити другу. Потім про те, що Бог любить трійцю, тому давайте по третій. Потім я весело танцювала з однією з старших грузинок. Але ми вже знали, що далі треба буде пити за всі 10 000 героїв Грузії, рішуче поставили стаканчики на стіл й сказали дякуємо.
Я з нетерпінням чекала на оповиту легендами високогірну грузинську архітектуру. На перевалі це відчулось особливо гостро бо там, попереду над дорогою, вже виднілась одна з оборонних веж...
Оскільки мені хотілось крутити головою на всі боки, щоб не дай Боже, не пропустити щось цікаве в навколишній красі, я шалено заздрила Богдану, що їхав у відкритому кузові, заваленому всілякими речима. При цьому він ще й встигав показувати мені язика.
На навколишніх схилах то тут, то там з’являлись залишки давно закинутих будинків та веж. Ущелина річки, вздовж якої йшов наш шлях, дивувала нас то невеличкими водоспадами, то темними залісеними ділянками. Краса невимовна і неземна.
І ось о четвертій годині нашим очам відкрилась столиця Хевсуретського краю - селище-фортеця Шатілі. Звісно ми, кинувши речі біля першого ж ґестхаусу, побігли роздивлятись все довкола. Село розташоване на скелястому відрозі, який з двох боків омивають стрімкі й холодні гірські річки.
Спочатку я навіть не повірила власним очам, настільки незвичним було це селище, ніби зроблене з чотирикутних оборонних башт, що їх будували по кутах замків. Тільки тут ці башти неймовірним чином позростались між собою, ще й відростили дерев’яні переходи на рівні другого-третього поверху, схожі на кладки через річку.
В якості насмішки над ворогами, що мають спробувати прорватись в цей лабіринт кам’яний стін та вузьких проходів, третій поверх башт прикрашено балконами чи лоджіями.
Уява одразу починає малювати якісь екзотично-комедійні картинки: під баштами ходить вороже військо, а на терасі сидить родина, п’є чай, й думає чи час вже кидати згори каміння, чи можна з’їсти ще одну канапку.
Більшість будинків-веж стоять порожніми. Лише в двох найближчих до входу - ґестхауси, а на самому вершечку в одній з останніх веж хтось живе. А так - заходь хто хоче, бери що хочеш.
Внутрішній простір вежі ділився на два чи три поверхи, що тримались на здоровенних соснових балках і з’єднувались внутрішніми сходами іноді зовсім вузесенькими. Вежі прибудовувались прямо до кам’яної скелі, а тому в багатьох з них одну стінку першого, а іноді і другого, поверху заміняє суцільна скеля.
Між шматками сланцю, з якого складені стіни веж, нам не вдалось помітити й натяку на якийсь будівельний розчин. А там де він був, то розсипався від найменшого дотику, й був схожий просто на висохлу землю. Як ці вежі достояли до наших днів, залишається для мене загадкою.
В стіні однієї вежі ми знайшли цікавий камінь, чи то будівельники вставили в стінку камінь з петрогліфами, чи вже потім хтось з дітей повторював примітивне первісне мистецтво.
Вузенькі проходи між вежами виводять на гору, де розташована маленька церква, біля якої явно проводиться якась реставрація. Навпроти церкви, прикритий від сторонніх поглядів кущами та невеликими деревами, знаходиться цвинтар. Вхід на нього прикрашає великий напис англійською "не турбувати стороннім вхід заборонено". Пам’ятники на могилах схожі на житлові вежі, тільки маленькі і з єдиним віконечком, з якого на базальтовій плиті дивиться портрет небіжчика. Вінчають такі піраміди білі природні камені.
Стару частину Шатілі з усіх боків оточують сучасні будиночки в яких окрім місцевих жителів, знаходять прихисток численні, переважно закордонні, туристи.
Ми облазили Шатілі вздовж і впоперек аж до темряви й, повагавшись лише трішки, пішли ночувати в одну з порожніх веж, щоб відчути древнє селище й норов його жителів, як то кажуть, з середини.
[Знову ж текст моєї дружини, фотки мої]
Зранку нас везли напрочуд цікаві та веселі водії: голандець, що працює в Грузії в банку, власник невеликої будівельної компанії з Тбілісі й двоє хлопців з грузинської соціальної служби, що їхали в високогірні села роздавати анкети на отримання субсидій малозабезпеченим родинам. Так за розмовою про стан соціальних програм в країні ми, оминувши мальовниче Жинвальське водосховище піднялися до повороту на село Гудані від якого до Шатілі лишалось приблизно 50 км.
І ось ми стоїмо на порожній дорозі де з одного боку видніються скелясті й загрозливі вершини Казбегського заповідника, а з іншого стрімкі жовто-зелені схили та порожня ґрунтова дорога, що підіймається на перевал попереду. Тут ми сіли й залізли носом в карту, намагаючись вирішити, чи йти нам дорогою з надією спіймати облизня застопити ще хоч щось, чи починати підйом вгору на відроги й починати маршрут. Єдине що спиняє, якщо ми підемо вгору, то в Шатілі вже не попадемо. Тому вирішуємо йти годину дорогою, якщо доля буде до нас ласкава, то буде й машина в Шатілі.
Не встигли ми перевдягнутись та пройти хоча б кілометр, як нас наздогнала автівка. В середині сидів невисокий сивий вуйко - художник Іраклй, та двоє його друзів. Перша зупинка на нашому шляху була на перевалі Датвіс-Джварісґеле, що лежить на Головному Кавказькому хребті. Тут, на кордоні Азії та Європи, біля вкопаних хрестів за столом на лавочках розклалась на пікнік весела компанія грузинів. Як тільки ми вийшли з авто фотографувати краєвиди нам одразу ж налили. Потім, за грузинською традицією, розказали що людина народилась з двома ногами і на одній ходити не вміє, тому треба пити другу. Потім про те, що Бог любить трійцю, тому давайте по третій. Потім я весело танцювала з однією з старших грузинок. Але ми вже знали, що далі треба буде пити за всі 10 000 героїв Грузії, рішуче поставили стаканчики на стіл й сказали дякуємо.
Я з нетерпінням чекала на оповиту легендами високогірну грузинську архітектуру. На перевалі це відчулось особливо гостро бо там, попереду над дорогою, вже виднілась одна з оборонних веж...
Оскільки мені хотілось крутити головою на всі боки, щоб не дай Боже, не пропустити щось цікаве в навколишній красі, я шалено заздрила Богдану, що їхав у відкритому кузові, заваленому всілякими речима. При цьому він ще й встигав показувати мені язика.
На навколишніх схилах то тут, то там з’являлись залишки давно закинутих будинків та веж. Ущелина річки, вздовж якої йшов наш шлях, дивувала нас то невеличкими водоспадами, то темними залісеними ділянками. Краса невимовна і неземна.
І ось о четвертій годині нашим очам відкрилась столиця Хевсуретського краю - селище-фортеця Шатілі. Звісно ми, кинувши речі біля першого ж ґестхаусу, побігли роздивлятись все довкола. Село розташоване на скелястому відрозі, який з двох боків омивають стрімкі й холодні гірські річки.
Спочатку я навіть не повірила власним очам, настільки незвичним було це селище, ніби зроблене з чотирикутних оборонних башт, що їх будували по кутах замків. Тільки тут ці башти неймовірним чином позростались між собою, ще й відростили дерев’яні переходи на рівні другого-третього поверху, схожі на кладки через річку.
В якості насмішки над ворогами, що мають спробувати прорватись в цей лабіринт кам’яний стін та вузьких проходів, третій поверх башт прикрашено балконами чи лоджіями.
Уява одразу починає малювати якісь екзотично-комедійні картинки: під баштами ходить вороже військо, а на терасі сидить родина, п’є чай, й думає чи час вже кидати згори каміння, чи можна з’їсти ще одну канапку.
Більшість будинків-веж стоять порожніми. Лише в двох найближчих до входу - ґестхауси, а на самому вершечку в одній з останніх веж хтось живе. А так - заходь хто хоче, бери що хочеш.
Внутрішній простір вежі ділився на два чи три поверхи, що тримались на здоровенних соснових балках і з’єднувались внутрішніми сходами іноді зовсім вузесенькими. Вежі прибудовувались прямо до кам’яної скелі, а тому в багатьох з них одну стінку першого, а іноді і другого, поверху заміняє суцільна скеля.
Між шматками сланцю, з якого складені стіни веж, нам не вдалось помітити й натяку на якийсь будівельний розчин. А там де він був, то розсипався від найменшого дотику, й був схожий просто на висохлу землю. Як ці вежі достояли до наших днів, залишається для мене загадкою.
В стіні однієї вежі ми знайшли цікавий камінь, чи то будівельники вставили в стінку камінь з петрогліфами, чи вже потім хтось з дітей повторював примітивне первісне мистецтво.
Вузенькі проходи між вежами виводять на гору, де розташована маленька церква, біля якої явно проводиться якась реставрація. Навпроти церкви, прикритий від сторонніх поглядів кущами та невеликими деревами, знаходиться цвинтар. Вхід на нього прикрашає великий напис англійською "не турбувати стороннім вхід заборонено". Пам’ятники на могилах схожі на житлові вежі, тільки маленькі і з єдиним віконечком, з якого на базальтовій плиті дивиться портрет небіжчика. Вінчають такі піраміди білі природні камені.
Стару частину Шатілі з усіх боків оточують сучасні будиночки в яких окрім місцевих жителів, знаходять прихисток численні, переважно закордонні, туристи.
Ми облазили Шатілі вздовж і впоперек аж до темряви й, повагавшись лише трішки, пішли ночувати в одну з порожніх веж, щоб відчути древнє селище й норов його жителів, як то кажуть, з середини.