Харукі Муракамі
Про кінець душевного стану, що зветься юністю
Скінчилася молодість.
Чогось трохи боязко, коли бачиш такий початок, хіба ні? Мені також страшно. Але в будь-якому випадку нічого не поробиш, раз уже вона скінчилася. Скоро сорок, і, якщо зневажати фізичні „вправи”, обвисатимуть боки. За зубами я доглядаю нині також ретельніше, ніж колись. Коли випиваєш із молодою дівчиною, слід наново усвідомити потребу утримуватися від повчань. Джим Морісон, який колись був нашим ідолом, уже давно помер, а Брайан Вілсон добряче погладшав через залежність від кокаїну. Подруги одного зі мною або близького покоління повиходили заміж, у багатьох є діти, і ніхто вже не хоче зі мною розважатися. Хоча, навіть якщо і спробувати поговорити з молодою дівчиною, то чомусь „спільних” тем для розмов знайдеться небагато, натомість з’явиться багато пауз. Так, настає середній вік. Незалежно від того, подобається це тобі чи ні.
Зараз у мене і черевця ще немає, і вага майже не змінилася з університетських часів, і волосся, на щастя, густе. Здоров’я - моя перевага: я жодного разу не хворів. Але все одно вік бере своє. Це природньо. Роки вони і є роками. Якщо раптом роки перестануть виконувати свою функцію років, система Всесвіту порине у хаос. Тому я і не вважаю це сумним. Принаймні на сьогодні. Мені здається, що нехай воно буде так, як є. Думаю, що, мабуть, із цим нічого не поробиш. Якщо б хтось сказав мені ще раз стати двадцятилітнім, то я передовсім подумав би, як це тяжко. Мені здається, що такі речі також - хоч свого часу і було цікаво - краще знову не повторювати. Я не хочу таким чином озиратися в минуле. Є минуле і є теперішній я. Але зараз існую я теперішній, а не я колишній. Мені не залишається нічого іншого, крім одного: уміло мати справу із собою теперішнім.
Напевно, критерій - коли скінчилася юність - у кожної людини свій. Є, мабуть, люди, у яких вона скінчилася непомітно і раптово, а є, вочевидь, і такі, котрі мають на руках чітке підтвердження - у такий-то момент часу.
Нещодавно я зустрівся зі старим другом, і він раптом сказав:
- Останнім часом я дуже добре відчуваю, що моя юність уже скінчилася.
- Це чого?
- Ну, дивись, у мене є син. Йому шість років. І коли я дивлюся на нього, то інколи мені спадає на думку таке: він ростиме, зустрічатиметься з різними жінками, закохуватиметься, любитиме їх - таких приємних речей, мабуть, буде багато. Але мені такі речі вже недоступні. Хоча колись і були в моєму житті. Але вже не буде. Дивно, але, коротко кажучи, я просто заздрю. Подальшому життю сина.
- А що, як просто зараз у когось закохатися? - кажу я.
- Нічого не вийде. Здоров’я вже не те, до того ж, якщо, наприклад, я так і зроблю, то відповідний настрій знову до мене не повернеться, - каже він. - Тобто, інакше кажучи, кінець моєї юності - це саме така річ.
- Ти зрозумів, що юність скінчилася, коли почав заздрити синові?
- Так.
А я відчув, що молодість позаду, в тридцять років. Я і зараз добре пам’ятаю ті події. І можу їх детально описати. Я вечеряв в одному розкішному ресторані в Адзабу (район Токіо) із вродливою дівчиною. Хоча насправді ми вечеряли не вдвох - нас було четверо. Відбувалася робоча попередня нарада, геть позбавлена жодної романтики. Цього дня я вперше зустрівся з нею.
Я дуже здивувався, коли кинув на неї погляд. Бо вона була точною копією дівчини, яку я знав колись. І обличчя, і враження, яке справляла, і манера сміятися. Колись я був закоханий у цю дівчину, і все дійшло до не дуже й поганого моменту, але чомусь ми розійшлися, і потому вже не зустрічалися. Я не знаю, що вона зараз робить...
І вона справді була точною копією цієї дівчини. Я, розхвилювавшись, пив вино, їв паштет, сьорбав суп. Мені здалося, що минуле повернулося. І не має значення, що з цього вийде, такі речі є гарними. Принаймні непоганими. Подібний досвід мав - як у грі.
Всю вечерю, під час якої відбувалася робоча попередня нарада, я зрідка дивився в її бік. Я кидав поглядом, аби ще раз переконатися у тому, як саме вона розмовляє і як їсть салат. Чим більше я дивився на неї, тим більше вона нагадувала мою колишню дівчину. Схожа повністю, так, що аж у грудях почало боліти. Але була набагато моднішою, зокрема і з огляду на свій вік, і одяг, у який вона була вдягнена, і косметика, і зачіска, і поведінка, - усе було розкішне. Я подумав, що і та моя дівчина, ставши старшою, певно, має такий вигляд.
Вечеря завершилася. Принесли десерт, і ми перейшли до кави. Робоча розмова майже вичерпалася. Було зрозуміло, що надалі мені, мабуть, не доведеться з нею зустрітися. Хоч я особливо й не хотів ще раз із нею зустрічатися. Якою б вона не була схожою, годі й говорити, що вона і моя колишня дівчина - різні люди. Це просто досвід, який мав колись, ілюзія. Хоч мені і було доволі приємно разом із нею повечеряти, але й тільки. Це не те, що повторюється багато разів. Раптово зустрівшись, така річ має зникнути.
Я добре це збагнув. Мені виповнилося тридцять, і подібна логіка була мені зрозуміла. Але водночас я подумав, що не хочу, аби все скінчилося саме так.
- Слухайте, Ви - точна копія дівчини, яку я знав колись. Це просто неймовірно! - сказав я їй насамкінець. Я не міг цього не сказати, хоча і не обов’язково було. Як тільки вимовив, і сам пожалкував про те, що сказав.
Вона усміхнулася. Її усмішка була прекрасною. Її усмішка була довершеною. І відповіла:
- Чоловіки часто так кажуть. На мою думку, дотепний спосіб вираження. - Вона сказала це так, як слова з якогось фільму.
„Та ні, немає тут нічого дотепного, я і не думаю до тебе залицятися, ти дійсно точна копія тієї дівчини,” - ось що я хотів сказати. Але не сказав. Що б я не мовив зрештою, все було б марним. Нічого не поробиш! І тому я мовчав. Тим часом змінилася й тема розмови...
Не можна сказати, що я розсердився чи мені стало неприємно через те, що вона сказала. Я просто примирився. І навіть зрозумів її почуття. Мабуть, вона багато разів чула подібні речі й доти. Оскільки ж була гарною, чарівною дівчиною, певно, довелося втрапляти і в надокучливі, і в неприємні ситуації. Я розумів також і те, що гарна, чарівна дівчина часто потрапляє у неприємні ситуації. І тому й гадки не мав у чомусь її звинувачувати. Але тоді, за столиком розкішного ресторану в Адзабу, щось усередині мене зникло. Я певен цього. Певна беззахисність, яка спиралася на мою тривалу віру й моє життя, щось подібне до вільної незахищеності без права резервування, відійшла, щезла в одну мить через сказані нею слова. Дивно, але я, навіть у найтяжчі часи, ретельно оберігав це в собі, аби не ятрити рану. Складно пояснити, чому аж так ретельно оберігав. Звичайно, колись я любив цю дівчину. Але це в минулому. І тому, інакше кажучи і по щирості, увесь цей час я ретельно оберігав не її, а пам’ять про неї. Свій певний душевний стан, який відповідав їй. Душевний стан, який може виникнути лише в певний момент часу за певних обставин - ось що насправді зникло в одну мить. Унаслідок цього короткого діалогу з нею, за кілька секунд.
І, водночас із зникненням цього, вочевидь скінчився і непевний душевний стан, який називається ну нехай і юністю. Мені вдалося це усвідомити. Я опинився у світі, відмінному від попереднього. Подумав, чому ж все завжди закінчується так швидко, непомітно? Вона ж нічого такого особливого не сказала...Це був дійсно безневинний легкий обмін думками. І навіть вийшло звести все до жарту.
Мені здається, що вона б точно здивувалася, якби дізналася, що її слова опустять завісу моєї юності. Хоча зараз уже мені абсолютно однаково, хто і коли опускав такі завіси...
Вже зараз...