Коко!
«Коко!»
Так уже склалося, що я зробився особою, відповідальною за те, аби завести дитину в садочок і ввечері забрати. Тільки у вівторок уранці мушу бути в Кіото, ще й на північному сході міста, до 9 години, тому цю місію бере на себе дружина.
А я цілий день ходжу мовби сам не свій, як у воду опущений, і як там ще можна ходити, бо вранці не поспілкувався з Юлі подругами. Спілкування це зазвичай відбувається в односторонній формі - вони по черзі хваляться своїми іграшками, сперечаючись за право першою почути щось з моїх уст, зазвичай це якийсь незграбний комплімент, і потім підказують мені, бо я ж можу і не знати або забути, все-таки іноземець, хто його знає!, на яку саме поличку треба розкладати памперси, одяг і так далі. Це все теж відбувається у змагальній формі, хто перший скаже «коко!», тобто «тут» - той і виграв. Тому моє розкладання проходить під майже безперервний акомпанемент «коко» різними голосами.
А сьогодні одна з подружок не витримала не вельми швидкого темпу виконання всяких процедур, і почала сама виймати з наших пакетів одяг та інше і розкладати. Сенсей переполошилася, порушницю зловила, і щось довго повчала у себе на колінах, а та радісно сміялася.
Як збираюся вже виходити з приміщення садка, треба робити з усіма по черзі «таччі», тобто торкатися своєю долонею - їхніх, інколи для участі в цій процедурі малята біжать з іншого кінця кімнати.
І от усього вищеописаного я позбавлений вранці у вівторок, бо виходжу з дому ще до семої години. Стою на одній нозі у натовпі японців в переповненому потязі каштанового кольору, що їде в Кіото, і думаю про ранок середи, коли японські малята змагатимуться за право першою сказати мені «коко!».
This entry was originally posted at https://brovary84.dreamwidth.org/200893.html. Please comment there using OpenID.
Так уже склалося, що я зробився особою, відповідальною за те, аби завести дитину в садочок і ввечері забрати. Тільки у вівторок уранці мушу бути в Кіото, ще й на північному сході міста, до 9 години, тому цю місію бере на себе дружина.
А я цілий день ходжу мовби сам не свій, як у воду опущений, і як там ще можна ходити, бо вранці не поспілкувався з Юлі подругами. Спілкування це зазвичай відбувається в односторонній формі - вони по черзі хваляться своїми іграшками, сперечаючись за право першою почути щось з моїх уст, зазвичай це якийсь незграбний комплімент, і потім підказують мені, бо я ж можу і не знати або забути, все-таки іноземець, хто його знає!, на яку саме поличку треба розкладати памперси, одяг і так далі. Це все теж відбувається у змагальній формі, хто перший скаже «коко!», тобто «тут» - той і виграв. Тому моє розкладання проходить під майже безперервний акомпанемент «коко» різними голосами.
А сьогодні одна з подружок не витримала не вельми швидкого темпу виконання всяких процедур, і почала сама виймати з наших пакетів одяг та інше і розкладати. Сенсей переполошилася, порушницю зловила, і щось довго повчала у себе на колінах, а та радісно сміялася.
Як збираюся вже виходити з приміщення садка, треба робити з усіма по черзі «таччі», тобто торкатися своєю долонею - їхніх, інколи для участі в цій процедурі малята біжать з іншого кінця кімнати.
І от усього вищеописаного я позбавлений вранці у вівторок, бо виходжу з дому ще до семої години. Стою на одній нозі у натовпі японців в переповненому потязі каштанового кольору, що їде в Кіото, і думаю про ранок середи, коли японські малята змагатимуться за право першою сказати мені «коко!».
This entry was originally posted at https://brovary84.dreamwidth.org/200893.html. Please comment there using OpenID.