Мідо:судзі та ін
Якщо думати, куди краще йти в Осаці, то мені в першу чергу зринають в пам’яті зовсім не численні ресторани такоякі, шябушябу, якініку або ще чогось типово японського, заповнені натовпами туристів переважно із азійських країн, найчастіше з Китаю. І не Амерікен Вілледж із не вельми чистою площею круглої форми в оточенні магазинів, комбіні, генделів та будинків незрозумілої конфігурації та призначення - чи «рабухо», тобто готель (для) любові, чи якесь офісне приміщення із численними чоловіками в костюмах та краватках, чи просто кілька поверхів із білими (колись, а тепер вицвіло-коричневими) жалюзі на всіх вікнах, за якими незрозуміло, що відбувається, і чи відбувається узагалі.
І не отой хлопчик на екрані поруч із річкою, що кудись вічно біжить - здається, він уособлює всі найкращі риси компанії Ґліко, яка виробляє солодощі, переважно для дітей, але не тільки. Не слід забувати і про міст поруч із хлопчиком, який відомий як місце для «нанпа», тобто залицянь, і ще тим, що з нього стрибають у річку всякі розумники, коли в Японії стається якась визначна подія (найчастіше коли «блакитні самураї» грають у футбол).
Так от, все вищезгадане мені в пам’яті зовсі не зринає, а так, лиш трохи пролітає повз голову і летить собі далі, хто куди. А в Осаці я б ходив, по-перше, вулицею Мідо:судзі, бо на ній рух односторонній, з півночі на південь, тому заблукати важко, і можна, ідучи, роздивлятися всякі скульптури видатних мистців - японських і не тільки, на купівлю яких мерія колись виділила окрему статтю в бюджеті. Зі скульптур на мене найбільше враження справила трохи гладка балерина, мабуть кілогам під 100, яка своїм тілом, спрямованим угору, до синього неба, нібито говорить нам, що неможливе - здійсненне, а нездійсненне - можливо.
Тобто теоретично, якщо знати куди це все продати, можна зробитися мільйонером в один момент, але це ж Японія, тут скрізь стільки камер спостереження, що поліція приїде на місце майбутнього злочину ще до того, як ти візьмешся за виконання. Тобто камери пронизують твою голову своїм незворушним поглядом з такої кількості різних ракурсів, що вони точно знають і про всі твої думки - таке моє враження. І ще десь зовсім неподалік від цієї вулиці, як розповідав Дональд Кін в давньому інтерв’ю, помер Мацуо Башьо, і цьому присвячено якийсь камінь, або дерев’яну табличку. ’’’
А по-друге - ходив би районом Наканошіма, це острів посеред ріки, там десь є величезний фонтан, що кожні 15 хвилин ділиться з рікою водою, яку вочевидь із неї й бере; музей східного мистецтва і пречудова зала для зібрань, в ресторані на підземному поверсі годують каррі, після якого випиваєш три склянки води за хвилину; кілька ділянок із висадженими трояндами, більшість із яких мають перед собою таблички із назвами, написаними катаканою; ну і просто величезна галявина, на якій можна просто лежати, слухати машини, що проїджають швидкісною дорогою неподалік, мріяти про життя в квартирі на 45 поверсі он у тому будинку, це ж мабуть видно аж до самого Токіо!, і намагатися поменше дивитися на картонну халабуду постійних мешканців острова, які не мають кращого місця для постійного проживання.
А як вийти на один із берегів, то можна відчути себе на місці імператора, бо десь саме тут колись вирушали до Кіото човни, що везли його до тодішньої столиці. І так само поруч, зазвичай у спекотний літній ранок, можна побачити, як дивні особи невизначеного віку мовчки перевдягаються із костюмів з краватками у спортивний одяг, беруть до рук весла і вирушають у подорож річкою на величезних дошках-човнах. Осаку колись називали «східним Манчестером» - бо розвинена була промисловість, і ще Венецією - за величезну кількість мостів, здаєьться їх більше 800 загалом, і от ці дивні люди мовчки пропливають під мостами, вдивляючись в їх животи, ловлять перші промені сонця десь у проміжках між будинками, і думають про імператорів, подорожі до Кіото та придворний етикет. Або зовсім ні про що не думають, а просто розмовляють з річкою. А тоді поспіхом повертаються на місце перевдягання, пірнають у своїї костюмах з краватками у метро, і воно несе їх до місць роботи або навчання. А наступного дня все повторюється знову.
This entry was originally posted at https://brovary84.dreamwidth.org/200678.html. Please comment there using OpenID.
І не отой хлопчик на екрані поруч із річкою, що кудись вічно біжить - здається, він уособлює всі найкращі риси компанії Ґліко, яка виробляє солодощі, переважно для дітей, але не тільки. Не слід забувати і про міст поруч із хлопчиком, який відомий як місце для «нанпа», тобто залицянь, і ще тим, що з нього стрибають у річку всякі розумники, коли в Японії стається якась визначна подія (найчастіше коли «блакитні самураї» грають у футбол).
Так от, все вищезгадане мені в пам’яті зовсі не зринає, а так, лиш трохи пролітає повз голову і летить собі далі, хто куди. А в Осаці я б ходив, по-перше, вулицею Мідо:судзі, бо на ній рух односторонній, з півночі на південь, тому заблукати важко, і можна, ідучи, роздивлятися всякі скульптури видатних мистців - японських і не тільки, на купівлю яких мерія колись виділила окрему статтю в бюджеті. Зі скульптур на мене найбільше враження справила трохи гладка балерина, мабуть кілогам під 100, яка своїм тілом, спрямованим угору, до синього неба, нібито говорить нам, що неможливе - здійсненне, а нездійсненне - можливо.
Тобто теоретично, якщо знати куди це все продати, можна зробитися мільйонером в один момент, але це ж Японія, тут скрізь стільки камер спостереження, що поліція приїде на місце майбутнього злочину ще до того, як ти візьмешся за виконання. Тобто камери пронизують твою голову своїм незворушним поглядом з такої кількості різних ракурсів, що вони точно знають і про всі твої думки - таке моє враження. І ще десь зовсім неподалік від цієї вулиці, як розповідав Дональд Кін в давньому інтерв’ю, помер Мацуо Башьо, і цьому присвячено якийсь камінь, або дерев’яну табличку. ’’’
А по-друге - ходив би районом Наканошіма, це острів посеред ріки, там десь є величезний фонтан, що кожні 15 хвилин ділиться з рікою водою, яку вочевидь із неї й бере; музей східного мистецтва і пречудова зала для зібрань, в ресторані на підземному поверсі годують каррі, після якого випиваєш три склянки води за хвилину; кілька ділянок із висадженими трояндами, більшість із яких мають перед собою таблички із назвами, написаними катаканою; ну і просто величезна галявина, на якій можна просто лежати, слухати машини, що проїджають швидкісною дорогою неподалік, мріяти про життя в квартирі на 45 поверсі он у тому будинку, це ж мабуть видно аж до самого Токіо!, і намагатися поменше дивитися на картонну халабуду постійних мешканців острова, які не мають кращого місця для постійного проживання.
А як вийти на один із берегів, то можна відчути себе на місці імператора, бо десь саме тут колись вирушали до Кіото човни, що везли його до тодішньої столиці. І так само поруч, зазвичай у спекотний літній ранок, можна побачити, як дивні особи невизначеного віку мовчки перевдягаються із костюмів з краватками у спортивний одяг, беруть до рук весла і вирушають у подорож річкою на величезних дошках-човнах. Осаку колись називали «східним Манчестером» - бо розвинена була промисловість, і ще Венецією - за величезну кількість мостів, здаєьться їх більше 800 загалом, і от ці дивні люди мовчки пропливають під мостами, вдивляючись в їх животи, ловлять перші промені сонця десь у проміжках між будинками, і думають про імператорів, подорожі до Кіото та придворний етикет. Або зовсім ні про що не думають, а просто розмовляють з річкою. А тоді поспіхом повертаються на місце перевдягання, пірнають у своїї костюмах з краватками у метро, і воно несе їх до місць роботи або навчання. А наступного дня все повторюється знову.
This entry was originally posted at https://brovary84.dreamwidth.org/200678.html. Please comment there using OpenID.