Як липа шелестить
Пригадується спекотний кінець травня 2001 року, коли я стояв на балконі, дивився на неозорі піски перед собою, і втовкмачував у голову чергового вірша чергового українського класика. Їх чогось було особливо багато з 20 століття: Тичина, Симоненко, Сосюра, Стус і іже с німі. Сонце йшло до горизонту, автобуси неквапливо розвозили по домівках вечірніх пасажирів, під вікном буяло цвітом якесь величезне дерево.
Тодішні іспити я зрештою склав на відмінно, як і слід було очікувати, бо ж, як то кажуть, “ішов на медаль”, але через 16 років потому в місті Суйта у префектурі Осака я трохи з жалем думаю, що треба було тоді вивчити віршів принаймні удвічі більше, ніж вимагали для іспита. Бо поезія стає у пригоді у найнесподіваніших ситуаціях.
Годуєш, значить, дитину, вона сонна, їсти не хоче, пляшка з молоком у роті, але молоко з пляшки ніяк не зменшується. Ситуація майже критична, Тимур хоче спати, донька вже спить.
І тут, як несподіваний, але такий очікуваний рятівник - він, Тичина, рядок за рядком виринає з пам’яті.
- Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?
(Відкривається праве око)
- Кохана спить, кохана спить..
(За ним - ліве)
- Піди збуди, цілуй їй очі..
(Нарешті спрацьовує смоктальний рефлекс)
- Кохана спить!
(Інтенсивні рухи руками й ногами)
- Ви чули ж бо: так липа шелестить.
(Молока потроху стає все менше)
- Ви знаєте, як сплять старі гаї?
(Киває: та знаю, тату, знаю..)
- Вони все бачать крізь тумани!
(Он як! - радісна посмішка. Молоко невпинно перетікає з пляшки у рот)
- Ось місяць, зорі, солов’ї,
(А що таке “зорі”? Б’є рукою по пляшці)
- Я твій! - Десь чують дідугани..
(Зосереджений вираз на обличчі)
- А солов’ї!..Та ви вже знаєте
(Та знаємо, знаємо: допиває останні ковтки)
- Як сплять старі гаї.
Висновок: краще кирпичину не їсти. This entry was originally posted at https://brovary84.dreamwidth.org/198609.html. Please comment there using OpenID.
Тодішні іспити я зрештою склав на відмінно, як і слід було очікувати, бо ж, як то кажуть, “ішов на медаль”, але через 16 років потому в місті Суйта у префектурі Осака я трохи з жалем думаю, що треба було тоді вивчити віршів принаймні удвічі більше, ніж вимагали для іспита. Бо поезія стає у пригоді у найнесподіваніших ситуаціях.
Годуєш, значить, дитину, вона сонна, їсти не хоче, пляшка з молоком у роті, але молоко з пляшки ніяк не зменшується. Ситуація майже критична, Тимур хоче спати, донька вже спить.
І тут, як несподіваний, але такий очікуваний рятівник - він, Тичина, рядок за рядком виринає з пам’яті.
- Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?
(Відкривається праве око)
- Кохана спить, кохана спить..
(За ним - ліве)
- Піди збуди, цілуй їй очі..
(Нарешті спрацьовує смоктальний рефлекс)
- Кохана спить!
(Інтенсивні рухи руками й ногами)
- Ви чули ж бо: так липа шелестить.
(Молока потроху стає все менше)
- Ви знаєте, як сплять старі гаї?
(Киває: та знаю, тату, знаю..)
- Вони все бачать крізь тумани!
(Он як! - радісна посмішка. Молоко невпинно перетікає з пляшки у рот)
- Ось місяць, зорі, солов’ї,
(А що таке “зорі”? Б’є рукою по пляшці)
- Я твій! - Десь чують дідугани..
(Зосереджений вираз на обличчі)
- А солов’ї!..Та ви вже знаєте
(Та знаємо, знаємо: допиває останні ковтки)
- Як сплять старі гаї.
Висновок: краще кирпичину не їсти. This entry was originally posted at https://brovary84.dreamwidth.org/198609.html. Please comment there using OpenID.