Казка п'ята або Саґа про міраж Країни юності
Колись давно жив собі один мореплавець. У маленькому містечку десь на березі моря. Людська пам'ять, може, б не зберегла його імені, якби не дивна історія, яка з ним трапилася...
Звали юного мореплавця Вольдемар. Може, Володимир, чи Володимер - все залежить, якої народності оповідач. Ми ж не будемо заглиблюватися у такі деталі, а продовжимо історію.
Вольдемар мав власного великого човна, яким із командою товаришів ходив по морю у далекі краї. Сам він торгівлею не займався, а радше рибальством, але залюбки перевозив різних торговців. З того він і його хлопці мали чималий зиск - частину заморських прянощів, тканин, фарфору, золота та іншого добра. Деколи потрапляли у шторми, але вмілий капітан із сміливою командою завжди перемагали бурю...
Одного разу вертався Вольдемар додому. Лагідне море заколисувало легким погойдуванням. Хвилі билися об борт і наче співали колискову. Вольдемар вирішив прилягти відпочити і не зчувся, як заснув.
І наснилося молодому мореплавцю, що прибув він на чудесний острів із шовковистими травами, квітучими садами, високими красивими горами, повноводними ріками... Словами не описати, пензликом не змалювати... А спів пташок зливався у таку солодку мелодію, що Вольдемарові навіть не хотілося просинатися...
Чи довго спав, чи ні, але коли відкрив очі, то знайшов коло себе яблуневу гілку, всипану цвітом, наче діамантами. І скільки часу не йшли човном додому, квіти все не в'янули і їх солодкий запах аніскілечки не слабшав...
Рідний порт. Рідний дім. Рукостискання батька, обійми матері... Довга розповідь про нові пригоди, спогади, враження... За обіднім столом з найближчими забуваються чи не всі тривоги... Мама помітила, що син не розлучається із заквітлою гілкою яблуні:
- Звідки у тебе ця вітка? У нас осінь за вікном і може засніжить скоро, а ти привіз весняний цвіт...
- Це з подорожі... З дивного краю, де ніколи нема зими, а земля така багата на добро, що там ніхто не бідує...
- Та нема такого краю, - заперечив тато, - якби був, то всі б туди давно переселилися...
На це Вольдемар втомлено посміхнувся й розвів руками...
Не покидав мореплавця спомин про дивний край, який наснився йому під час подорожі. Сон наче застиг у нього перед очима. У такій задумі пішов юнак у сад, сів між деревами і кинув оком у далечінь, де гори спускаються до моря і видніється рідна бухта.
Раптом почув, мов кличе його дівочий голос. Глянув - неподалік, коло дерева, стоїть красива панна у дивному одязі - в такому ходили дуже давно, тепер не ходять. Красуня мило посміхнулася і мовила до юнака:
- Тебе все жду я, мореплавцю,
Хоч знаєш ти мене, чи ні,
На острові, найкращому на світі,
Що десь за морем... Там, у далині...
Роки ідуть, тебе чекаю,
У тім краю, що без зими,
У краю тім, де завше літо
І радість завше, без нужди...
У краю тім по шовковистих травах,
Які некошені ніким з людей,
Розхристаний в стрімкім галопі
Стримить у даль табун коней.
Земля в тім краї - щедра мати,
Як вродить - всього не збереш!
А меду, хмелю, так багато,
Не вип'єш ти, хоч скільки п'єш...
Нема там горя, сліз немає,
А лиш є щастя, радість, сміх.
Пісні найкращі там лунають
Бо - це країна мрій твоїх...
Країна юності - зоветься острів,
Де в тьмі вечірній, світлі дня,
О мій прекрасний, милий принце,
Тебе чекаю здавна я...
Заслухався Вольдемар солодких слів і не помітив, як зникла дівчина поміж дерев, як зникає міраж... І в ту саму мить разом з дивною гостею зникла і яблунева вітка, всипана весняним цвітом, наче діамантами... “Міраж” - майнуло в голові мореплавця, - “міраж Країни юності”...
Але не міг заспокоїтися Вольдемар. Наче щось мучило його всередині. Не витримав він довго вдома і скликав команду. І не розказав товаришам, що пливуть не знати куди - совість не дозволяла...
Так борознили море, борознили океан багато днів і ночей... Бурі великі пережили... І вів їх не компас, не зірки небесні, не місяць із сонцем, а вело серце мореплавця....
Потрапили якось у затяжний штиль... Ні течії, ні вітру, ще й туман... І вночі небо наче світилося вогнями... Хлопці з команди вже почали, було, переживати, дратуватися, падав їхній дух, але одної днини туман розійшовся й усі побачили острів...
Вітер доніс човна до берега. Причалили. Роздивилися навколо і були дуже подивовані: шовковистими травами галопували довірливі коні, квітучими садами заливався аромат нектару, високими красивими горами текли кришталеві потоки, повноводними ріками хлюпотіла риба... Словами не описати, пензликом не змалювати... А спів пташок зливався у таку солодку мелодію, що хотілося заснути тут навічно...
Незабаром прийшла до Вольдемара красуня, яку він бачив у своєму саду. Посміхнулася, обійняла, на голову йому оділа заквітчаний вінок...
З часом й інші моряки знайшли собі пару...
Так, у радощах та достатку пройшов, здавалося, рік...
Якось почали приходити до Вольдемара його товариші і просити вернутися додому, бо скучили вони за рідними своїми. А найдужче просив молодий Генрик, адже залишив за морем свою наречену. Вагався Вольдемар, довго думав...
Зрештою, знайшов “золоту середину” - вирішив поплисти додому, але і пішов на вмовини коханої - обіцяв вернутися до неї...
Відчалили... Борознили море, борознили океан багато днів і ночей... Бурі великі пережили... І вів їх не компас, не зірки небесні, не місяць із сонцем, а вела туга за рідним домом....
Через багато днів і ночей таки побачили вдалині знайому бухту. Заходили повільно, приглядалися, адже і наче рідне місто, наче впізнають, а наче і ні - дуже багато будинків нових, люди незнайомі.
Човна помітили якійсь робітники і підійшли до берега, зав'язалася розмова:
- Хто ви, мандрівники морські? Пощо прибули до нас?
- Я - Вольдемар, вільний рибалка та мореплавець із цього міста. - крикнув з човна. - Ми повернулися додому, хочемо на берег зійти.
Думали довго робітники, згадували щось. Та й відповідають:
- Ходять цим краєм перекази, що років тому сто чи й двісті жив тут якийсь Вольдемар і був мореплавцем славним, але якось пішов він в море напередодні страшної бурі й не повернувся. Помер, мабуть, давно... І вже давно повмирали навіть й ті, які оплакували його та його команду довгими зимовими вечорами...
Здивувався Вольдемар. Здивувалися його моряки. А нетерплячий Генрик не повірив у слова робітників, вискочив за борт. Ледве він почав іти мілиною до берега, як на очах у здивованих товаришів почав швидко старіти, всохся до скелета, а потім порив вітру розвіяв його прах...
Оніміли моряки, оніміли робітники... Але по хвилі отямився Вольдемар, наказав розвертати човна, піднімати вітрила і йти назад - у Країну юності...
Більше мореплавця та його команду ніхто в рідних краях й не бачив...
© Борис Явір ІскраНа які жертви готовий Ти, коли ідеш за покликом свого серця?
Збірка "Казки Білого ґруника. Казки Середзем'я":
* Саґа про народну пам'ять, * Саґа про міраж Країни юності, *
Звали юного мореплавця Вольдемар. Може, Володимир, чи Володимер - все залежить, якої народності оповідач. Ми ж не будемо заглиблюватися у такі деталі, а продовжимо історію.
Вольдемар мав власного великого човна, яким із командою товаришів ходив по морю у далекі краї. Сам він торгівлею не займався, а радше рибальством, але залюбки перевозив різних торговців. З того він і його хлопці мали чималий зиск - частину заморських прянощів, тканин, фарфору, золота та іншого добра. Деколи потрапляли у шторми, але вмілий капітан із сміливою командою завжди перемагали бурю...
Одного разу вертався Вольдемар додому. Лагідне море заколисувало легким погойдуванням. Хвилі билися об борт і наче співали колискову. Вольдемар вирішив прилягти відпочити і не зчувся, як заснув.
І наснилося молодому мореплавцю, що прибув він на чудесний острів із шовковистими травами, квітучими садами, високими красивими горами, повноводними ріками... Словами не описати, пензликом не змалювати... А спів пташок зливався у таку солодку мелодію, що Вольдемарові навіть не хотілося просинатися...
Чи довго спав, чи ні, але коли відкрив очі, то знайшов коло себе яблуневу гілку, всипану цвітом, наче діамантами. І скільки часу не йшли човном додому, квіти все не в'янули і їх солодкий запах аніскілечки не слабшав...
Рідний порт. Рідний дім. Рукостискання батька, обійми матері... Довга розповідь про нові пригоди, спогади, враження... За обіднім столом з найближчими забуваються чи не всі тривоги... Мама помітила, що син не розлучається із заквітлою гілкою яблуні:
- Звідки у тебе ця вітка? У нас осінь за вікном і може засніжить скоро, а ти привіз весняний цвіт...
- Це з подорожі... З дивного краю, де ніколи нема зими, а земля така багата на добро, що там ніхто не бідує...
- Та нема такого краю, - заперечив тато, - якби був, то всі б туди давно переселилися...
На це Вольдемар втомлено посміхнувся й розвів руками...
Не покидав мореплавця спомин про дивний край, який наснився йому під час подорожі. Сон наче застиг у нього перед очима. У такій задумі пішов юнак у сад, сів між деревами і кинув оком у далечінь, де гори спускаються до моря і видніється рідна бухта.
Раптом почув, мов кличе його дівочий голос. Глянув - неподалік, коло дерева, стоїть красива панна у дивному одязі - в такому ходили дуже давно, тепер не ходять. Красуня мило посміхнулася і мовила до юнака:
- Тебе все жду я, мореплавцю,
Хоч знаєш ти мене, чи ні,
На острові, найкращому на світі,
Що десь за морем... Там, у далині...
Роки ідуть, тебе чекаю,
У тім краю, що без зими,
У краю тім, де завше літо
І радість завше, без нужди...
У краю тім по шовковистих травах,
Які некошені ніким з людей,
Розхристаний в стрімкім галопі
Стримить у даль табун коней.
Земля в тім краї - щедра мати,
Як вродить - всього не збереш!
А меду, хмелю, так багато,
Не вип'єш ти, хоч скільки п'єш...
Нема там горя, сліз немає,
А лиш є щастя, радість, сміх.
Пісні найкращі там лунають
Бо - це країна мрій твоїх...
Країна юності - зоветься острів,
Де в тьмі вечірній, світлі дня,
О мій прекрасний, милий принце,
Тебе чекаю здавна я...
Заслухався Вольдемар солодких слів і не помітив, як зникла дівчина поміж дерев, як зникає міраж... І в ту саму мить разом з дивною гостею зникла і яблунева вітка, всипана весняним цвітом, наче діамантами... “Міраж” - майнуло в голові мореплавця, - “міраж Країни юності”...
Але не міг заспокоїтися Вольдемар. Наче щось мучило його всередині. Не витримав він довго вдома і скликав команду. І не розказав товаришам, що пливуть не знати куди - совість не дозволяла...
Так борознили море, борознили океан багато днів і ночей... Бурі великі пережили... І вів їх не компас, не зірки небесні, не місяць із сонцем, а вело серце мореплавця....
Потрапили якось у затяжний штиль... Ні течії, ні вітру, ще й туман... І вночі небо наче світилося вогнями... Хлопці з команди вже почали, було, переживати, дратуватися, падав їхній дух, але одної днини туман розійшовся й усі побачили острів...
Вітер доніс човна до берега. Причалили. Роздивилися навколо і були дуже подивовані: шовковистими травами галопували довірливі коні, квітучими садами заливався аромат нектару, високими красивими горами текли кришталеві потоки, повноводними ріками хлюпотіла риба... Словами не описати, пензликом не змалювати... А спів пташок зливався у таку солодку мелодію, що хотілося заснути тут навічно...
Незабаром прийшла до Вольдемара красуня, яку він бачив у своєму саду. Посміхнулася, обійняла, на голову йому оділа заквітчаний вінок...
З часом й інші моряки знайшли собі пару...
Так, у радощах та достатку пройшов, здавалося, рік...
Якось почали приходити до Вольдемара його товариші і просити вернутися додому, бо скучили вони за рідними своїми. А найдужче просив молодий Генрик, адже залишив за морем свою наречену. Вагався Вольдемар, довго думав...
Зрештою, знайшов “золоту середину” - вирішив поплисти додому, але і пішов на вмовини коханої - обіцяв вернутися до неї...
Відчалили... Борознили море, борознили океан багато днів і ночей... Бурі великі пережили... І вів їх не компас, не зірки небесні, не місяць із сонцем, а вела туга за рідним домом....
Через багато днів і ночей таки побачили вдалині знайому бухту. Заходили повільно, приглядалися, адже і наче рідне місто, наче впізнають, а наче і ні - дуже багато будинків нових, люди незнайомі.
Човна помітили якійсь робітники і підійшли до берега, зав'язалася розмова:
- Хто ви, мандрівники морські? Пощо прибули до нас?
- Я - Вольдемар, вільний рибалка та мореплавець із цього міста. - крикнув з човна. - Ми повернулися додому, хочемо на берег зійти.
Думали довго робітники, згадували щось. Та й відповідають:
- Ходять цим краєм перекази, що років тому сто чи й двісті жив тут якийсь Вольдемар і був мореплавцем славним, але якось пішов він в море напередодні страшної бурі й не повернувся. Помер, мабуть, давно... І вже давно повмирали навіть й ті, які оплакували його та його команду довгими зимовими вечорами...
Здивувався Вольдемар. Здивувалися його моряки. А нетерплячий Генрик не повірив у слова робітників, вискочив за борт. Ледве він почав іти мілиною до берега, як на очах у здивованих товаришів почав швидко старіти, всохся до скелета, а потім порив вітру розвіяв його прах...
Оніміли моряки, оніміли робітники... Але по хвилі отямився Вольдемар, наказав розвертати човна, піднімати вітрила і йти назад - у Країну юності...
Більше мореплавця та його команду ніхто в рідних краях й не бачив...
© Борис Явір ІскраНа які жертви готовий Ти, коли ідеш за покликом свого серця?
Збірка "Казки Білого ґруника. Казки Середзем'я":
* Саґа про народну пам'ять, * Саґа про міраж Країни юності, *