Казка перша або Саґа про народну пам'ять
Якось дід мені повідав. А йому його дід. І так з давніх-давен...
Тому багато поколінь наших предків в рідний край прийшла біда: сніги покривали колись зелені поля та пасовища, морози сковували ріки льодом, покривали озера непродишною плівкою. Мерзли звірі у лісах, гинула риба у водоймах. Втікали тварини у полуденні краї, йшли за ходом сонця...
Не відали люди, звідки ця біда прийшла. Холодними ночами навіть коло вогню було важко зігріти ся - здавало ся, що й полум'я не може морозів лютих подолати... Ходили вояки у розвідку і мало хто повертав ся. А ті, які повертали ся, то чи мову втрачали, чи помирали незабаром у хворобливій гарячці. Встигали тільки розповісти про небачених ще чудовищ із “холодним вогнем” в очах, які “вбивають усе живе, але не харчують ся плоттю”. Деякі ж дивогляди наче вогнем дихали, інші ж - пускали холодний дух, від якого усе замерзало...
Губив ся народ у здогадках, що робити - чи просити помочі в світил небесних, чи у духів земних - здавало ся, що ніде відповідей не було. Зібрали ся старійшини на раду велику, довго сиділи коло вогнища і радили ся, що ділати, як чинити. І день пройшов, і ніч минає. А як перші промені сонця освітили густі тумани, то й каже один з них:
- Усі, хто в розвідку ходили, то повідали, що приходять чудовища зі сходу, і вертають ся на схід. Пропоную відправити туди воїнів найкращих, аби йшли, поки духу стане, поки сили стане, поки не знайдуть джерело біди. І най у бій не вступають, а хитрі будуть. А як усе розвідають, то чи переможуть ворога, чи ні, але най повернуть до нас, аби і ми знали, що за біда така край охопила і може б придумали, як то побороти.
Так і постановили. Вогнем і водою пробували кожного воїна, відбирали найсильніших, найвитриваліших, найпрудкіших, найкмітливіших. І так сформували коло сотні відбірного війська. З плачем і горем відправляли своїх синів, чоловіків, братів, батьків на, здавало б ся, вірну смерть. Пішли...
Не одна зима минула, багато людей від холоду і голоду загинули. А когось і дивогляди вбили чи забрали із собою. І якось вернув лиш один воїн з тої ватаги й привів дівчину-красуню. Вимучені, виморені, але щасливі. Із сяйвом надії в очах. А за собою і наче весну правдиву принесли - тумани розійшли ся, сонячні промені почали краще зігрівати землю, лід відступав далеко на північ. Люди раділи і просили розповісти воїна, що стало ся у краях далеких, але сміливець мовчав...
Пройшло багато років і вже як стали підростати діти дітей воїна, то якось коло родинної ватри вже старенький дідусь почав мовити:
“Ішли ми на схід, ішли туди, де сонце ся просинає щоранку і звідки щовечора приходить тьма. Ліси, наповнені звірями, змінили ся на безкраї простори степу. Ми іноді бачили великих чудовищ із металевою шкірою чи лускою. Їхні очі світили ся чи то червоними, чи то синіми вогнями. Але вогонь той був холодний. Ми намагали ся ховати від тих дивоглядів. Але деколи вони нас помічали і дехто загинув, прикривши відхід інших...
Потім ми дійшли до берега великого моря. І ріки там повноводні. Але риби мало було - усе ті дивогляди винні. А за морем були гори і знов степи...
І все тих чудищ страшних ставало більше і більше. І якось ми потрапили у пастку - ті дивогляди нас оточили. Декотрих, хто відразу кинув ся у бій, то вбили. А тоді до нас голос пролунав: “як не будете боронити ся, то залишимо вам життя”. І сказав хтось із наших: “братове, послали нас наші отці добути відомості про біду, що в край прийшла, і може як здамо ся, то виживемо і потім хто верне домів й розкаже, що і як тут ся стало”. То ми і пристали на таку думку.
Повели нас дивогляди до своїх домівок. І пройшли ми до скал високих, а як стали на них, то побачили ще небачене досі - великі поселення то були, будовані не з кості, шкур чи дерева, а із металу та каменю. І світило ся все вогнями холодними, як місяць уночі. І там сотні, сотні сотень таких, як і ми, полонених працювали на тих дивоглядів. І різні ті чудища були - як змії, як птиці, як ящірки, тільки всі великі, в рази більші від людини. Жили ті полонені в великих будівлях, мов печерах, але брудних-брудних. Рано йшли на працю, а пізно вночі повертали ся. І ночами працювали, бо той холодний вогонь такий, що вже й забувало ся, чи ніч навколо, чи днина ясна.
А були над всім тим владики. З виду - наче й люди, але такі, як мертві чи як світла сонячного не бачили - такі білі, бліді, наче й синюваті. Їх називали богами чи синами божими, бо вони могли у небо піднімати ся, мали такі камені, на поверхні яких, мов у плесі води у ясну днину, бачили відображення один одного та кожного куточка їхньої території. Ті владики знали все про всіх - хто де був, хто що робив - за такими браслетами, які кожен бранець носив на руці.
Нас спочатку розділили до праці у різних кінцях того поселення, аби ми не змовили ся між собою. Пройшли місяці, і дехто з нас перетинав ся на якихось роботах один з одним. І тоді повідали про страшну війну, яку провадили ті владики - наче й від тої війни оті всі холоди настали.
Час від часу в різних частинах того краю виникали повстання, але владики за допомогою своїх дивоглядів та зброї, сильнішої від найсильнішої магії наших ворожбитів, жорстоко розправляли ся із повстанцями.
Спочатку я працював в тому поселенні в якійсь штучній печері. Щодня носив якійсь великі металеві колоди до залізної птиці. А потім мене відправили працювати на видобутку якогось каменю. Ті дивогляди кололи скали, а ми відбирали камінь з металом. Було трохи важче, ніж перед тим, але робота була надворі і було свіжіше повітря. Якось ми з бранцями змовили ся і спробували втікти. Забули, що через ті браслети за нами слідкують, але вдало ся на вечір добрати ся до якоїсь печери. Там нас наздогнали дивогляди. Ми кинули ся хто куди. У тьмі ночі я біг довго-довго, поки не забіг у тупик. Скали високі стали у мене на шляху, а в далині вже видніли ся очі чудовища. Як нині пам'ятаю - червоні вогні були все ближче і ближче. Я був нажаханий, але поборов страх і гідно чекав свою долю. Вступив у бій...
Проснув ся рано у якомусь гроті. Навколо були інакші скали, ніж ввечері, на мені вже не було браслета. Раптом з тіні вийшов дивогляд - залізний вовк. Я схопив каменя, аби запустити у нього, але почув голос: “я залишив вночі тобі життя не для того, аби ти зараз загинув... я знищив твого браслета і тепер ти для владик не існуєш... ти підеш зі мною, і я покажу тобі твоє майбутнє...”
Я не розумів, що ся відбуває, але пішов з тим вовком. І дивогляд мені показав страшні речі: залізні птахи злітали з поселення і летіли далеко-далеко, а там били ся із собі подібними, але ворожими їм залізними птахами. І випускали із пащі чи крил вогняні стріли, які вмить могли спопелити будь-що, куди потрапляли. А потім на землю скидали такі металеві колоди, які я носив у тому поселенні. І коли така колода падала вниз, то був незвичайної сили спалах, наче сонце на землі засіяло. І камінь та метал плавили ся від того, а в повітря піднімали ся величезні клуби диму, які вітер розносив далеко за обрій. І коли із хмар, наповнених тим димом, ішов дощ, то він спалював усі рослини, усіх тварин, усе помирало в страшних муках. І ті дими окутали увесь світ, тому і настала зима.
Залізний вовк мене ховав від тих дощів, від негоди, від холоду. Він ніс мене подалі від тих місць. А вже ближче до нашого краю він мені сказав: “колись ці люди, ці владики, жили, як і твій народ - у злагоді із природою... ішов час і вони виділили ся від всього живого і стали тягнути соки планети, відкрили енергію, подібну на силу сонця... прості люди надіяли ся на світле майбуття, але були такі, які стали вважати себе могутнішими від інших і почала ся війна, яку ти бачив... людська захланність, жадібність, стали причинами лиха... я тебе врятував, аби ти розповів своїм нащадкам, чого не можна робити... чуєш, розкажи, інакше і ваш народ, вашу цивілізацію може чекати таке саме, бо це не перша така війна на цій планеті, все ся повторює по-колу... нехай твої знання стануть ключем до того майбутнього, яке ще можна змінити на краще...”
Ті владики винищили один одного. Їхні бранці, які врятували ся, рознесли свій страх по рідних домівках, рознесли свою віру у жорстоких владик, яких вважали за богів. Але я вам кажу “не бійтеся!”, бо страх псує людину із середини. Живіть у любові та злагоді поміж собою та із світом навколо. І боріте ся із неправдою, захланністю, бо інакше ви пускаєте їх у світ...”
Слухали внуки діда про страшні речі. Передавали поміж собою ті перекази. Але людська пам'ять не тривка - забували ся деталі, забули ся й настанови предків...
© Борис Явір Іскра
А Твоя пам'ять береже ключ від таємниць майбутнього?
ілюстрація: Синиша Бонович «Сказитель»
Збірка "Казки Білого ґруника. Казки Середзем'я":
* Саґа про народну пам'ять, * Саґа про міраж Країни юності, *
Тому багато поколінь наших предків в рідний край прийшла біда: сніги покривали колись зелені поля та пасовища, морози сковували ріки льодом, покривали озера непродишною плівкою. Мерзли звірі у лісах, гинула риба у водоймах. Втікали тварини у полуденні краї, йшли за ходом сонця...
Не відали люди, звідки ця біда прийшла. Холодними ночами навіть коло вогню було важко зігріти ся - здавало ся, що й полум'я не може морозів лютих подолати... Ходили вояки у розвідку і мало хто повертав ся. А ті, які повертали ся, то чи мову втрачали, чи помирали незабаром у хворобливій гарячці. Встигали тільки розповісти про небачених ще чудовищ із “холодним вогнем” в очах, які “вбивають усе живе, але не харчують ся плоттю”. Деякі ж дивогляди наче вогнем дихали, інші ж - пускали холодний дух, від якого усе замерзало...
Губив ся народ у здогадках, що робити - чи просити помочі в світил небесних, чи у духів земних - здавало ся, що ніде відповідей не було. Зібрали ся старійшини на раду велику, довго сиділи коло вогнища і радили ся, що ділати, як чинити. І день пройшов, і ніч минає. А як перші промені сонця освітили густі тумани, то й каже один з них:
- Усі, хто в розвідку ходили, то повідали, що приходять чудовища зі сходу, і вертають ся на схід. Пропоную відправити туди воїнів найкращих, аби йшли, поки духу стане, поки сили стане, поки не знайдуть джерело біди. І най у бій не вступають, а хитрі будуть. А як усе розвідають, то чи переможуть ворога, чи ні, але най повернуть до нас, аби і ми знали, що за біда така край охопила і може б придумали, як то побороти.
Так і постановили. Вогнем і водою пробували кожного воїна, відбирали найсильніших, найвитриваліших, найпрудкіших, найкмітливіших. І так сформували коло сотні відбірного війська. З плачем і горем відправляли своїх синів, чоловіків, братів, батьків на, здавало б ся, вірну смерть. Пішли...
Не одна зима минула, багато людей від холоду і голоду загинули. А когось і дивогляди вбили чи забрали із собою. І якось вернув лиш один воїн з тої ватаги й привів дівчину-красуню. Вимучені, виморені, але щасливі. Із сяйвом надії в очах. А за собою і наче весну правдиву принесли - тумани розійшли ся, сонячні промені почали краще зігрівати землю, лід відступав далеко на північ. Люди раділи і просили розповісти воїна, що стало ся у краях далеких, але сміливець мовчав...
Пройшло багато років і вже як стали підростати діти дітей воїна, то якось коло родинної ватри вже старенький дідусь почав мовити:
“Ішли ми на схід, ішли туди, де сонце ся просинає щоранку і звідки щовечора приходить тьма. Ліси, наповнені звірями, змінили ся на безкраї простори степу. Ми іноді бачили великих чудовищ із металевою шкірою чи лускою. Їхні очі світили ся чи то червоними, чи то синіми вогнями. Але вогонь той був холодний. Ми намагали ся ховати від тих дивоглядів. Але деколи вони нас помічали і дехто загинув, прикривши відхід інших...
Потім ми дійшли до берега великого моря. І ріки там повноводні. Але риби мало було - усе ті дивогляди винні. А за морем були гори і знов степи...
І все тих чудищ страшних ставало більше і більше. І якось ми потрапили у пастку - ті дивогляди нас оточили. Декотрих, хто відразу кинув ся у бій, то вбили. А тоді до нас голос пролунав: “як не будете боронити ся, то залишимо вам життя”. І сказав хтось із наших: “братове, послали нас наші отці добути відомості про біду, що в край прийшла, і може як здамо ся, то виживемо і потім хто верне домів й розкаже, що і як тут ся стало”. То ми і пристали на таку думку.
Повели нас дивогляди до своїх домівок. І пройшли ми до скал високих, а як стали на них, то побачили ще небачене досі - великі поселення то були, будовані не з кості, шкур чи дерева, а із металу та каменю. І світило ся все вогнями холодними, як місяць уночі. І там сотні, сотні сотень таких, як і ми, полонених працювали на тих дивоглядів. І різні ті чудища були - як змії, як птиці, як ящірки, тільки всі великі, в рази більші від людини. Жили ті полонені в великих будівлях, мов печерах, але брудних-брудних. Рано йшли на працю, а пізно вночі повертали ся. І ночами працювали, бо той холодний вогонь такий, що вже й забувало ся, чи ніч навколо, чи днина ясна.
А були над всім тим владики. З виду - наче й люди, але такі, як мертві чи як світла сонячного не бачили - такі білі, бліді, наче й синюваті. Їх називали богами чи синами божими, бо вони могли у небо піднімати ся, мали такі камені, на поверхні яких, мов у плесі води у ясну днину, бачили відображення один одного та кожного куточка їхньої території. Ті владики знали все про всіх - хто де був, хто що робив - за такими браслетами, які кожен бранець носив на руці.
Нас спочатку розділили до праці у різних кінцях того поселення, аби ми не змовили ся між собою. Пройшли місяці, і дехто з нас перетинав ся на якихось роботах один з одним. І тоді повідали про страшну війну, яку провадили ті владики - наче й від тої війни оті всі холоди настали.
Час від часу в різних частинах того краю виникали повстання, але владики за допомогою своїх дивоглядів та зброї, сильнішої від найсильнішої магії наших ворожбитів, жорстоко розправляли ся із повстанцями.
Спочатку я працював в тому поселенні в якійсь штучній печері. Щодня носив якійсь великі металеві колоди до залізної птиці. А потім мене відправили працювати на видобутку якогось каменю. Ті дивогляди кололи скали, а ми відбирали камінь з металом. Було трохи важче, ніж перед тим, але робота була надворі і було свіжіше повітря. Якось ми з бранцями змовили ся і спробували втікти. Забули, що через ті браслети за нами слідкують, але вдало ся на вечір добрати ся до якоїсь печери. Там нас наздогнали дивогляди. Ми кинули ся хто куди. У тьмі ночі я біг довго-довго, поки не забіг у тупик. Скали високі стали у мене на шляху, а в далині вже видніли ся очі чудовища. Як нині пам'ятаю - червоні вогні були все ближче і ближче. Я був нажаханий, але поборов страх і гідно чекав свою долю. Вступив у бій...
Проснув ся рано у якомусь гроті. Навколо були інакші скали, ніж ввечері, на мені вже не було браслета. Раптом з тіні вийшов дивогляд - залізний вовк. Я схопив каменя, аби запустити у нього, але почув голос: “я залишив вночі тобі життя не для того, аби ти зараз загинув... я знищив твого браслета і тепер ти для владик не існуєш... ти підеш зі мною, і я покажу тобі твоє майбутнє...”
Я не розумів, що ся відбуває, але пішов з тим вовком. І дивогляд мені показав страшні речі: залізні птахи злітали з поселення і летіли далеко-далеко, а там били ся із собі подібними, але ворожими їм залізними птахами. І випускали із пащі чи крил вогняні стріли, які вмить могли спопелити будь-що, куди потрапляли. А потім на землю скидали такі металеві колоди, які я носив у тому поселенні. І коли така колода падала вниз, то був незвичайної сили спалах, наче сонце на землі засіяло. І камінь та метал плавили ся від того, а в повітря піднімали ся величезні клуби диму, які вітер розносив далеко за обрій. І коли із хмар, наповнених тим димом, ішов дощ, то він спалював усі рослини, усіх тварин, усе помирало в страшних муках. І ті дими окутали увесь світ, тому і настала зима.
Залізний вовк мене ховав від тих дощів, від негоди, від холоду. Він ніс мене подалі від тих місць. А вже ближче до нашого краю він мені сказав: “колись ці люди, ці владики, жили, як і твій народ - у злагоді із природою... ішов час і вони виділили ся від всього живого і стали тягнути соки планети, відкрили енергію, подібну на силу сонця... прості люди надіяли ся на світле майбуття, але були такі, які стали вважати себе могутнішими від інших і почала ся війна, яку ти бачив... людська захланність, жадібність, стали причинами лиха... я тебе врятував, аби ти розповів своїм нащадкам, чого не можна робити... чуєш, розкажи, інакше і ваш народ, вашу цивілізацію може чекати таке саме, бо це не перша така війна на цій планеті, все ся повторює по-колу... нехай твої знання стануть ключем до того майбутнього, яке ще можна змінити на краще...”
Ті владики винищили один одного. Їхні бранці, які врятували ся, рознесли свій страх по рідних домівках, рознесли свою віру у жорстоких владик, яких вважали за богів. Але я вам кажу “не бійтеся!”, бо страх псує людину із середини. Живіть у любові та злагоді поміж собою та із світом навколо. І боріте ся із неправдою, захланністю, бо інакше ви пускаєте їх у світ...”
Слухали внуки діда про страшні речі. Передавали поміж собою ті перекази. Але людська пам'ять не тривка - забували ся деталі, забули ся й настанови предків...
© Борис Явір Іскра
А Твоя пам'ять береже ключ від таємниць майбутнього?
ілюстрація: Синиша Бонович «Сказитель»
Збірка "Казки Білого ґруника. Казки Середзем'я":
* Саґа про народну пам'ять, * Саґа про міраж Країни юності, *