Реквієм по карпатській гармонії. Частина II
[Промзона Сарумана]
Я планував заночувати на перемичці між хребтами Хом і Довжка, але, подивившись на сусідні пагорби, то тут, то там вкриті виразками, я почав сумніватись, чи це прекрасне місце взагалі існує, а не є плодом моїх фантазій чи фантазій старої карти. Нажаль, мої побоювання підтвердились. Вирубка почалась буквально в 50-ти метрах вниз від вершини - на висоті 1300 метрів. 1300 метрів, Карл!
І не просто вирубка, а справжній багатогранний витвір мистецтва з чотирисмуговими магістралями та серпантинами.
Здається десь тут починаються володіння Сарумана. Щоб прогодувати підземні механізми з величезними шестернями орди великого "білого" мага не поскупились організувати зразкову промзону та прикрасити її цинічними картинками:
Мені дуже пощастило, що це була субота, тож місце виявилось абсолютно безлюдним (чи то безтрольно-орчим?). Певно, заливають кабіну в пабах, на сумлінно зароблені кошти. Ось так виглядало місце моєї "уявної стоянки":
Трохи нижче мав починатись потічок, з води якого можна було б готувати їстоньки і живити спраглих подорожніх, але навіть потім, по дорозі додому, я на нього не натрапив. Пересох, бідака:( У відчаї, я намагався зачіпитись поглядом за плаский клаптик лісу, де б можна було поставити намет і відчути себе непричетним до бездушних жорен цієї промислової машини. В далині виднілись коричневаті контури лісу, який спускався своїм пологим схилом від головної "магістралі" в долину іншої річки. Туди я і поквапився. Як виявилось потім, листяний буковий ліс цим оркам тут і зараз поки нецікавий. Можливо, трохи пізніше, вони навчаться робити з нього свої смертоносні бойові машини, але наразі їх інженери безсилі. Поки я фантазував, сонце, сховане за хмарами, вже майже покинуло небосхил, і, до того ж, почався дощ, а значить часу зробити укриття до заходу і не змокнути лишилось зовсім небагато. Інтуітивно, без зайвих вагань, я зупинився під склепінням величезної подвійної смереки. Як виявилось потім, це дозволило зберегти тисячі нервових клітин. По-перше, коли почався сильний дощ, я без труднощів розвів вогонь в сухому місці, під її кроною. Та й на додачу, складені під ялинкою дрова, майже два дні зберігались сухими, незважаючи на непогоду. Дощ то посилювався, то слабшав, так що доводилось по черзі, то ховати, то викладати реманент для приготування їжі. Ненажерливий вогонь невтомно виїдав плоть з гілок - здавалось би тільки підклав дровенячок, а вже треба бігти в ліс за новими, як на зло, ще більш вологими. Невдовзі мене це стомило і в голову прийшла проста ідея - а викладу-но я навколо багаття камені так, щоб вийшов тепловий екран. І хоча їх пошук зайняв трохи часу, але він однозначно вартував витрачених зусиль. Коли камені добряче нагрілись, вогонь вгамував свій апетит.
[Tea ceremony]
Спочатку ж треба прогріти посуд, правда? А води лишилось не так вже і багато...Еххх, зі скрипом в серці, доводиться пожертувати сотню дорогоцінних грам води чайному Богу...
Я взяв жменьку молочного улуну, поклав її в імпровізований чайник(насправді просто кришку від термосу:)) і налив туди злегка остиглої води. Почекавши секунд 10, оминаючи Чашу Справедливості, я акуратно перелив вже готовий чай в маленьку шклянку, привезену братом з Турції, яка нудилась в коморі і чекала свого зоряного часу, здається, цілу вічність. З кожним ковтком, чай теплом розтікався по тілу, створюючи теплу вібрацію, але я не спішив, розуміючи, що це - нарівні з грою на чаші - найкращий і найприємніший момент цього холодного і вогкого дня... Що це можливість півгодини побути наодинці з собою і тишиною, не відволікаючись на те, що відбувається в стихії карпатської природи. Тіло і розум зовсім обімліли, і хотілось просто лягти, закрити очі і тихенько насолоджуватись музикою дощу. Ну і що з того, що вода заливає пакети з продуктами, неприємно лоскоче під курткою і светром та утворює озерця на килимку. Зараз-то так добре!...
Та невдовзі ніч заявила свої законні права на день і думки остраху, крізь щілини вуалі недосконалого захисту, поволі почали проникати всередину. Розпочався внутрішній діалог:
- А знаєш? Взагалі-то ти один в цьому моторошному ліску, далеко від людей і покластися можеш тільки на себе і на Всесвіт...
- Тюю...брехун! Тільки на своє его і вогонь, яко єдиного провідника енергії Всесвіту, з яким в тебе вийшло домовитись, і якому ти беззаперечно довіряєш з дитинства!
Для мене чайний процес - це щаслива мить перебування в тут і зараз, коли ти повністю поглинутий процесом, і непомітно огортаєшся захисним коконом від нав'язливих думок, а разом з ними розсіюються всі наші страхи і неспокої, породжені розумом.
[Ніч яка хмарная, холодно, мрячно є]
Та ще й тремтливенько цок-цок-цок було, тому я не впевнений, що вийшло поспати більше 4-х годин. Зраня виринуло найголовніше питання - води лишилось зовсім небагато. Якщо дуже економити, то на сніданок та обід. Тож, мабуть, треба відірвати дупу від килимка і сходити по неї у вилазку? Але поки я неспішно снідав, прибирався та грав на чаші, на годиннику пробило першу годину і почався дощ. Причому набагато холодніший та сильніший ніж учора.
"Сильний дощ швидко перейде. Перечекаю в наметі."
Зранку я зробив з чашою постановку наміру на день - "Хочу трошки тепла", але тепер, лежачи в наметі, я відчував, як температура повільно скочується в район нуля. Намет у мене, варто сказати, самий що не є літній та легенький, холодний та легко продувається. За попередню ніч мозок мобілізувався по максимуму, одягнув своє тіло у три шари светрів, футболок та шкарпеток і навчився будувати навколо нього барикади з одягу, їжі, чаш та пакетів. Він дізнався, що якщо перевернутись на бік, і ніжно підкласти за спину наплечник, то це дуже навіть гріє. Але зараз навіть ці лайфхаки вже не виправляли ситуацію:( В якийсь момент звук крапель змінився на звук падіння маленьких крижинок. "Ууу, довго ти так не протримаєшся". А потім, а потім пішов сніг! За декілька хвилин він вкрив тонким шаром намет, і враз стало тепліше.
Так я жартома отримав два бажання в одному - тепло і воду. Тільки кому від того легше?:)
[До мами!]
Бррр...холодно! Перевертаюсь з боку на бік, щоб тіло рівномірно охолоджувалось, тру ногу за ногу, руку об руку, аби створити бодай ілюзію тепла. Не допомогає. Продовжую трястись, а світанок не стає ближчим. В наметі стало дуже тихо. Напевно, сніг перестав падати. Стараюсь прислухатись до найменших шорохів, бо ж хто знає, що там в лісі живе, а в страху очі великі.
ГУП!
Я здригаюсь, привстаю, серце нещадно калатає, а я усвідомлюю, що це великий кавалок снігу з сусіднього дерева впав на намет. І знову відпускаю увагу в тишину. Може все ж довіритись Всесвіту і повністю розслабитись? Як же ж ти осягнеш єдність з усім сущим, якщо не перевіриш цього? Ок, хоча б спробую - раз, два, три, роззз-сслабились...дооо-вірилисььь...
-Арррр!, - не витримую навіть хвилини. Пекельний холод пробрав вже до кісток. Холєра ясная, що ж робити, що ж робити!?...
В такому нестерпному, стражденному очікуванні "я" терпить до 03:50.
"Все! Треба вилізти на вулицю, перевірити як там, розвести вогонь і зварити гарячого чаю".
Волю - в кулак, промерзле тіло - геть зі спальника. Але щось тут не так. Перше, на що я звертаю увагу - двері намету не так-то легко розсунути.
"Мабуть, трохи сніжку випало".
Коли це все ж вдається переді мною розгортається епічна картина - на вулиці гуляє некисла завірюха, а намет замело майже по коліно.
"Чорт забирай, пора змотувати вудочки, зовсім же ж не смішно!".
З цими словами "я" вивалюється назовні, випрямляється в повний зріст і...
В очах біліє, а через все тіло вихорем проноситься потік так, наче ти стоїш над турбіною літака. Я мимоволі похитуюсь і починаю кружляти в недолугому та безконтрольному танці навколо намету, а звук мотору продовжує обдувати вітром. Так продовжується секунд 10-15, поки я не стабілізуюсь, а в голову починають повертатись перші хаотичні думки:
"Так. Це я. Все добре. Падає сніг. До біса холодно. Нема часу розбиратись, що це було. Розвести вогонь. Зібрати намет. Один в лісі. Зима. Ніч. Страшно!! Діяти!!!".
Підходжу до місця вогнища з набором патичок, завчасно зібраних в суху погоду. Багаття замело снігом, але під ним вуглі ще трохи теплі. Складаю тички на розпалку вігвавом, знімаю рукавиці - чирк, чирк - сірник гасне на вітру:(
"Чччорт!".
Запалюю наступний, на цей раз більш акуратно, підношу до хмизу - починає горіти. Патички поволі починають розгорятись, але сильний вітер та кристали снігу, який продовжує падати, поступово його гасять. Пробую ще і ще. Руки дубіють.
"Тааа! Фіг з ним!".
Треба нашвидкоруч зібрати намет і линяти звідси. Струсив сніг, зібрав кілки, розібрав намет, але ж його ще треба зібрати і спакувати в наплічник? А він мокрий та геть весь в снігу...
"ПРосто! ЗАпихни! ЙОго! В НАплічник!", - внутрішній голос поганої поради не дасть, особливо зараз, коли ти не відчуваєш ані пальців рук, ані ніг.
"Все, є. Пора вибиратись!"
Відчуття лісу, в порівнянні з попередніми днями, повністю помінялось - маленький "Я", темнота, заметіль, сліди від падіння снігу з дерев, які твій розум приймає за сліди невідомих тварин. Згрубша кажучи, на душі було тривожно - я раз за разом оглядався назад та й загалом йшов дуже навіть бадьорим кроком.
"Ну треба ж - боягузик і панікер! Злякався темного лісу і купки снігу з неба!", - саркастично пирхнув собі під ніс, коли в передсвітанкових променях вивалився на дорогу.
Навіть ці зловіщі вирубки сніг зумів перетворити на казкові поляни:
По дорозі в село зустрів оленячу сімейку. Та поки тягнувся за фотоапаратом, вони, звісно, втікли:)
"Де ж вони тепер живуть і харчуються?", - подумав я, втомлено присівши на зупинку в селі Мислівка.
"Ооо, та то великий бізнес. Я сам там колись робив наверху. Раніше правда після того садили молодий ліс, а тепер таке...", - коментар одного з орків, який робив на фабриці Сарумана, якнайкраще підсумовує побачене.
Бонус: спочатку пафосний паркан, а потім вже хата:)
[Afterparty]
Насправді, ефект від мандрівки проявився через день. Я прокинувся наче новою людиною після глибокого-глибокого сну. Всі думки, які за час поїздки багато разів вспінювались і перемішувались, осіли десь на дні. Тіло, після дуже сильного напруження, розслабилось. У вухах чувся ясний і помітний внутрішній звук, а саме відчуття звуку дуже поглибилось. По тілу розтеклась внутрішня гармонія, спокій і блаженство.
І в світлі всього, я бажаю вам, продуктивних і надхненних внутрішніх і зовнішніх пошуків!
Я планував заночувати на перемичці між хребтами Хом і Довжка, але, подивившись на сусідні пагорби, то тут, то там вкриті виразками, я почав сумніватись, чи це прекрасне місце взагалі існує, а не є плодом моїх фантазій чи фантазій старої карти. Нажаль, мої побоювання підтвердились. Вирубка почалась буквально в 50-ти метрах вниз від вершини - на висоті 1300 метрів. 1300 метрів, Карл!
І не просто вирубка, а справжній багатогранний витвір мистецтва з чотирисмуговими магістралями та серпантинами.
Здається десь тут починаються володіння Сарумана. Щоб прогодувати підземні механізми з величезними шестернями орди великого "білого" мага не поскупились організувати зразкову промзону та прикрасити її цинічними картинками:
Мені дуже пощастило, що це була субота, тож місце виявилось абсолютно безлюдним (чи то безтрольно-орчим?). Певно, заливають кабіну в пабах, на сумлінно зароблені кошти. Ось так виглядало місце моєї "уявної стоянки":
Трохи нижче мав починатись потічок, з води якого можна було б готувати їстоньки і живити спраглих подорожніх, але навіть потім, по дорозі додому, я на нього не натрапив. Пересох, бідака:( У відчаї, я намагався зачіпитись поглядом за плаский клаптик лісу, де б можна було поставити намет і відчути себе непричетним до бездушних жорен цієї промислової машини. В далині виднілись коричневаті контури лісу, який спускався своїм пологим схилом від головної "магістралі" в долину іншої річки. Туди я і поквапився. Як виявилось потім, листяний буковий ліс цим оркам тут і зараз поки нецікавий. Можливо, трохи пізніше, вони навчаться робити з нього свої смертоносні бойові машини, але наразі їх інженери безсилі. Поки я фантазував, сонце, сховане за хмарами, вже майже покинуло небосхил, і, до того ж, почався дощ, а значить часу зробити укриття до заходу і не змокнути лишилось зовсім небагато. Інтуітивно, без зайвих вагань, я зупинився під склепінням величезної подвійної смереки. Як виявилось потім, це дозволило зберегти тисячі нервових клітин. По-перше, коли почався сильний дощ, я без труднощів розвів вогонь в сухому місці, під її кроною. Та й на додачу, складені під ялинкою дрова, майже два дні зберігались сухими, незважаючи на непогоду. Дощ то посилювався, то слабшав, так що доводилось по черзі, то ховати, то викладати реманент для приготування їжі. Ненажерливий вогонь невтомно виїдав плоть з гілок - здавалось би тільки підклав дровенячок, а вже треба бігти в ліс за новими, як на зло, ще більш вологими. Невдовзі мене це стомило і в голову прийшла проста ідея - а викладу-но я навколо багаття камені так, щоб вийшов тепловий екран. І хоча їх пошук зайняв трохи часу, але він однозначно вартував витрачених зусиль. Коли камені добряче нагрілись, вогонь вгамував свій апетит.
[Tea ceremony]
Спочатку ж треба прогріти посуд, правда? А води лишилось не так вже і багато...Еххх, зі скрипом в серці, доводиться пожертувати сотню дорогоцінних грам води чайному Богу...
Я взяв жменьку молочного улуну, поклав її в імпровізований чайник(насправді просто кришку від термосу:)) і налив туди злегка остиглої води. Почекавши секунд 10, оминаючи Чашу Справедливості, я акуратно перелив вже готовий чай в маленьку шклянку, привезену братом з Турції, яка нудилась в коморі і чекала свого зоряного часу, здається, цілу вічність. З кожним ковтком, чай теплом розтікався по тілу, створюючи теплу вібрацію, але я не спішив, розуміючи, що це - нарівні з грою на чаші - найкращий і найприємніший момент цього холодного і вогкого дня... Що це можливість півгодини побути наодинці з собою і тишиною, не відволікаючись на те, що відбувається в стихії карпатської природи. Тіло і розум зовсім обімліли, і хотілось просто лягти, закрити очі і тихенько насолоджуватись музикою дощу. Ну і що з того, що вода заливає пакети з продуктами, неприємно лоскоче під курткою і светром та утворює озерця на килимку. Зараз-то так добре!...
Та невдовзі ніч заявила свої законні права на день і думки остраху, крізь щілини вуалі недосконалого захисту, поволі почали проникати всередину. Розпочався внутрішній діалог:
- А знаєш? Взагалі-то ти один в цьому моторошному ліску, далеко від людей і покластися можеш тільки на себе і на Всесвіт...
- Тюю...брехун! Тільки на своє его і вогонь, яко єдиного провідника енергії Всесвіту, з яким в тебе вийшло домовитись, і якому ти беззаперечно довіряєш з дитинства!
Для мене чайний процес - це щаслива мить перебування в тут і зараз, коли ти повністю поглинутий процесом, і непомітно огортаєшся захисним коконом від нав'язливих думок, а разом з ними розсіюються всі наші страхи і неспокої, породжені розумом.
[Ніч яка хмарная, холодно, мрячно є]
Та ще й тремтливенько цок-цок-цок було, тому я не впевнений, що вийшло поспати більше 4-х годин. Зраня виринуло найголовніше питання - води лишилось зовсім небагато. Якщо дуже економити, то на сніданок та обід. Тож, мабуть, треба відірвати дупу від килимка і сходити по неї у вилазку? Але поки я неспішно снідав, прибирався та грав на чаші, на годиннику пробило першу годину і почався дощ. Причому набагато холодніший та сильніший ніж учора.
"Сильний дощ швидко перейде. Перечекаю в наметі."
Зранку я зробив з чашою постановку наміру на день - "Хочу трошки тепла", але тепер, лежачи в наметі, я відчував, як температура повільно скочується в район нуля. Намет у мене, варто сказати, самий що не є літній та легенький, холодний та легко продувається. За попередню ніч мозок мобілізувався по максимуму, одягнув своє тіло у три шари светрів, футболок та шкарпеток і навчився будувати навколо нього барикади з одягу, їжі, чаш та пакетів. Він дізнався, що якщо перевернутись на бік, і ніжно підкласти за спину наплечник, то це дуже навіть гріє. Але зараз навіть ці лайфхаки вже не виправляли ситуацію:( В якийсь момент звук крапель змінився на звук падіння маленьких крижинок. "Ууу, довго ти так не протримаєшся". А потім, а потім пішов сніг! За декілька хвилин він вкрив тонким шаром намет, і враз стало тепліше.
Так я жартома отримав два бажання в одному - тепло і воду. Тільки кому від того легше?:)
[До мами!]
Бррр...холодно! Перевертаюсь з боку на бік, щоб тіло рівномірно охолоджувалось, тру ногу за ногу, руку об руку, аби створити бодай ілюзію тепла. Не допомогає. Продовжую трястись, а світанок не стає ближчим. В наметі стало дуже тихо. Напевно, сніг перестав падати. Стараюсь прислухатись до найменших шорохів, бо ж хто знає, що там в лісі живе, а в страху очі великі.
ГУП!
Я здригаюсь, привстаю, серце нещадно калатає, а я усвідомлюю, що це великий кавалок снігу з сусіднього дерева впав на намет. І знову відпускаю увагу в тишину. Може все ж довіритись Всесвіту і повністю розслабитись? Як же ж ти осягнеш єдність з усім сущим, якщо не перевіриш цього? Ок, хоча б спробую - раз, два, три, роззз-сслабились...дооо-вірилисььь...
-Арррр!, - не витримую навіть хвилини. Пекельний холод пробрав вже до кісток. Холєра ясная, що ж робити, що ж робити!?...
В такому нестерпному, стражденному очікуванні "я" терпить до 03:50.
"Все! Треба вилізти на вулицю, перевірити як там, розвести вогонь і зварити гарячого чаю".
Волю - в кулак, промерзле тіло - геть зі спальника. Але щось тут не так. Перше, на що я звертаю увагу - двері намету не так-то легко розсунути.
"Мабуть, трохи сніжку випало".
Коли це все ж вдається переді мною розгортається епічна картина - на вулиці гуляє некисла завірюха, а намет замело майже по коліно.
"Чорт забирай, пора змотувати вудочки, зовсім же ж не смішно!".
З цими словами "я" вивалюється назовні, випрямляється в повний зріст і...
В очах біліє, а через все тіло вихорем проноситься потік так, наче ти стоїш над турбіною літака. Я мимоволі похитуюсь і починаю кружляти в недолугому та безконтрольному танці навколо намету, а звук мотору продовжує обдувати вітром. Так продовжується секунд 10-15, поки я не стабілізуюсь, а в голову починають повертатись перші хаотичні думки:
"Так. Це я. Все добре. Падає сніг. До біса холодно. Нема часу розбиратись, що це було. Розвести вогонь. Зібрати намет. Один в лісі. Зима. Ніч. Страшно!! Діяти!!!".
Підходжу до місця вогнища з набором патичок, завчасно зібраних в суху погоду. Багаття замело снігом, але під ним вуглі ще трохи теплі. Складаю тички на розпалку вігвавом, знімаю рукавиці - чирк, чирк - сірник гасне на вітру:(
"Чччорт!".
Запалюю наступний, на цей раз більш акуратно, підношу до хмизу - починає горіти. Патички поволі починають розгорятись, але сильний вітер та кристали снігу, який продовжує падати, поступово його гасять. Пробую ще і ще. Руки дубіють.
"Тааа! Фіг з ним!".
Треба нашвидкоруч зібрати намет і линяти звідси. Струсив сніг, зібрав кілки, розібрав намет, але ж його ще треба зібрати і спакувати в наплічник? А він мокрий та геть весь в снігу...
"ПРосто! ЗАпихни! ЙОго! В НАплічник!", - внутрішній голос поганої поради не дасть, особливо зараз, коли ти не відчуваєш ані пальців рук, ані ніг.
"Все, є. Пора вибиратись!"
Відчуття лісу, в порівнянні з попередніми днями, повністю помінялось - маленький "Я", темнота, заметіль, сліди від падіння снігу з дерев, які твій розум приймає за сліди невідомих тварин. Згрубша кажучи, на душі було тривожно - я раз за разом оглядався назад та й загалом йшов дуже навіть бадьорим кроком.
"Ну треба ж - боягузик і панікер! Злякався темного лісу і купки снігу з неба!", - саркастично пирхнув собі під ніс, коли в передсвітанкових променях вивалився на дорогу.
Навіть ці зловіщі вирубки сніг зумів перетворити на казкові поляни:
По дорозі в село зустрів оленячу сімейку. Та поки тягнувся за фотоапаратом, вони, звісно, втікли:)
"Де ж вони тепер живуть і харчуються?", - подумав я, втомлено присівши на зупинку в селі Мислівка.
"Ооо, та то великий бізнес. Я сам там колись робив наверху. Раніше правда після того садили молодий ліс, а тепер таке...", - коментар одного з орків, який робив на фабриці Сарумана, якнайкраще підсумовує побачене.
Бонус: спочатку пафосний паркан, а потім вже хата:)
[Afterparty]
Насправді, ефект від мандрівки проявився через день. Я прокинувся наче новою людиною після глибокого-глибокого сну. Всі думки, які за час поїздки багато разів вспінювались і перемішувались, осіли десь на дні. Тіло, після дуже сильного напруження, розслабилось. У вухах чувся ясний і помітний внутрішній звук, а саме відчуття звуку дуже поглибилось. По тілу розтеклась внутрішня гармонія, спокій і блаженство.
І в світлі всього, я бажаю вам, продуктивних і надхненних внутрішніх і зовнішніх пошуків!