Road Dharma
Добігав кінця 5-ти тижневий бомж-тріп Європою і, здається, Всесвіт вирішив перевірити, чого ж я навчився за цей час...
Поїзд відправлявся до Львова о 10-й вечора, але позаяк до нього лишалось ще 3 години, то я вирішив посидіти в парку, під деревом, і заточити сочок, пачку вівсяного печива і кіло яблук придбані у ближчому магазі. Взагалі, в Адєсі, якщо знати де знаходиться студенська столовка, то можна добряче підкріпитись за 25-30 грн. Також я відмітив просто неймовірну кількість бомжів/м2, особливо в центрі. Так от, сиджу собі на наплічнику, смакую ябка, печенька і безцільно гортаю френд-стрічку у фейсбучику. Раптом, боковим зором, помічаю, що до мене наближається темний силует людини. Для простоти дамо їй ім*я Довгий)
- Закурити буде?
- Не курю, - відповідаю, не відриваючи погляду від телефону
- А шо буде? Нам тре водяру запити...
- Ну, на ябко бери), - фокусуючи погляд на телефоні виймаю ябко з пакету
Чуваня, дещо розгублений результатом діалогу, бере ябко і розчиняється у темряві. Я продовжую втичити у телефон, абсолютно відключившись від зовнішнього світу. Через хвилин двадцять бачу, як інший, трохи нижчий силует, невпевнено прямує до мене. Назвемо пацу Короткий) Постоявши біля мене зо хвилину, скромно переминаючись з ноги на ногу, чуваня нарешті вичавив з себе:
- Можна біля тебе присісти?
- Звісно, - на цей раз проігнорувати співбесідника не вийде, тож я відкладаю телефон вбік, і придивляюсь до пацантре. Помічаю синці під очима, заляпану і подрану у багатьох місцях футболку і геть вицвілі джінци. "Мабуть якийсь безхатько".
- Ти взагалі звідки і як сюда попав?, - першим починає бесіду чуваня.
- Я зі Львова, приїхав до друзів стопом з Мінська, жив вот на пляжі, а тепер додому вертаюсь...
- Ооо, то ти стопщик! Ріспєкт) Теж часто пересуваюсь стопом, бо у кармані - вітер. Я сам з Білорусі, з Гомеля, але живу тут вже багато років, в доку, і роблю гружчиком
- А чо ж ти не в Білорусі живеш? Мені там, чесно кажучи, більше подобається плин жизні...
- ...Тааа, там свободи утискають, - махнув рукою Короткий, - каждий раз, як туди приїжджаю, мене знову садять:( Причому там діє накопичувальна система, так шо кожен раз - на більший термін. А ти шо там робив?
- До друга на село заїжджав після мандрівки в Норвегію
- Ууу, то ти тіпа подорожуєш світом?
... і почався довгий конверсейшен про те, як тяжко жиється в Білорусі, про те, як подорожувати в Європі без грошей, про те, як волонтерити і збирати сміття та пляшки на датському рок-фестивалі і про все-все на світі. Десь посередині розмови до нас непомітно приєднався перший чуваня(Довгий), явно випивший (і скорше всього закусивший ябком), і щось всередині нарешті насторожилось і почало приходити в бойову готовність: два безхатька, зовсім не Бредд-Піттівської зовнішньості, сиділи поруч і явно щось замишляли. Але в цей же ж момент щось інше сказало: чувак, попустись, всьо буде як буде.
- Будете печиво і сочок?
- Будем!!! Дякую!!! Ми цілий день нічо не їли, роботи не було, тільки завтра азер(=азербайджанець) обіцяв шось підкинути, - вони з ентузіазмом накинулись поглинати їжу
- Братююнь.., а в тебе не буде часом пари гривень, на бухло підкинути?, - набивши рота попросив Довгий, так що в кінцевому вийшло навіть дещо благаюче)
- Не буде. Я не п'ю і не курю і моя філософія не передбачає купівлю алкоголю кому-небудь. Можу хіба вам буханку хліба купити, але бухло - ні
- Шо, зовсім не п'єш і не куриш??11,- тіп витріщив на мене баньки. - Ну ладно(. Купи нам тоді пару булочок чи хачапурік в ларьку. Вон там ларьок є і там пончики продають дуже дешеві. Будьласка! А то в животі, знаєш, пустота жисточайша...(
- Ок, булки куплю)
Я акуратно встаю, щоб не засвітити двома телефонами та павербанком(наївний мрійник:) і піднімаю рюкзак, аби вдягти на плечі:
- Та можеш тут лишити, це ж недалеко..., - робить ремарку Довгий.
- Та мені і так вже на поїзд через пів години треба..., - брешу, як осиновий лист, бо поїзд-то відправляється більше ніж через годину...
- Слухай, а можна від тебе сестрі подзвонити, - просить Короткий, поки ми наближаємось до магазину
- Не можна. Без абід, але якшо мене чомусь і навчило життя, то це не давати трубу незнайомим людям
- Та нєєє, я тобі номер дам і ти сам їй подзвониш і скажеш, шо в мене все ок і я до неї приїду в суботу...
Набираю номер, з*єднює і, на диво, на протилежному кінці дроту дійсно його сестра:
- Шо, він знову набухався і тепер мені дзвонить?
- Та ні, навпаки, тверезий як скло..., - обводжу поглядом Короткого, перевіряючи чи дійсно це правда
Купую їм булки по 6 грн і подумки відчуваю, що це хороший момент, щоб попрощатись:
- Ну, мені пора на вокзал.
Тепер, при світлі ліхтарів, я зміг нарешті до них придивитись - в кожного величезні синці під очима, кісточки пальців в *бувалих* рубцях і ранах, а на тілі обідраний та невипраний одяг. При цьому я всеодно відчував якусь внутрішню близькість і співчуття до цих людей - ну та, життя було до них немилосердним, чи то пак вони його таким зробили, але це все ще живі істоти і при цьому дуже щирі: розчулені бандітос, з булочками в руках, все ще не вірячи у своє щастя, кинули на прощання:
- Бля, братюнь, прасті нас. Ми думали ти якийсь поц і взагалі хотіли тебе вирубити і забрати речі, але підійшли, поговорили - і свій же ж пацан... Дякую тобі за їжу і за дзвінок. Не ходи тут так вночі, це ж Адєса, тут на раз-два таких чистять... Може тебе до вокзалу провести?
- Та ні, норм, я не тут не вперше)
Адєса-мама, люблю тебе<3
Поїзд відправлявся до Львова о 10-й вечора, але позаяк до нього лишалось ще 3 години, то я вирішив посидіти в парку, під деревом, і заточити сочок, пачку вівсяного печива і кіло яблук придбані у ближчому магазі. Взагалі, в Адєсі, якщо знати де знаходиться студенська столовка, то можна добряче підкріпитись за 25-30 грн. Також я відмітив просто неймовірну кількість бомжів/м2, особливо в центрі. Так от, сиджу собі на наплічнику, смакую ябка, печенька і безцільно гортаю френд-стрічку у фейсбучику. Раптом, боковим зором, помічаю, що до мене наближається темний силует людини. Для простоти дамо їй ім*я Довгий)
- Закурити буде?
- Не курю, - відповідаю, не відриваючи погляду від телефону
- А шо буде? Нам тре водяру запити...
- Ну, на ябко бери), - фокусуючи погляд на телефоні виймаю ябко з пакету
Чуваня, дещо розгублений результатом діалогу, бере ябко і розчиняється у темряві. Я продовжую втичити у телефон, абсолютно відключившись від зовнішнього світу. Через хвилин двадцять бачу, як інший, трохи нижчий силует, невпевнено прямує до мене. Назвемо пацу Короткий) Постоявши біля мене зо хвилину, скромно переминаючись з ноги на ногу, чуваня нарешті вичавив з себе:
- Можна біля тебе присісти?
- Звісно, - на цей раз проігнорувати співбесідника не вийде, тож я відкладаю телефон вбік, і придивляюсь до пацантре. Помічаю синці під очима, заляпану і подрану у багатьох місцях футболку і геть вицвілі джінци. "Мабуть якийсь безхатько".
- Ти взагалі звідки і як сюда попав?, - першим починає бесіду чуваня.
- Я зі Львова, приїхав до друзів стопом з Мінська, жив вот на пляжі, а тепер додому вертаюсь...
- Ооо, то ти стопщик! Ріспєкт) Теж часто пересуваюсь стопом, бо у кармані - вітер. Я сам з Білорусі, з Гомеля, але живу тут вже багато років, в доку, і роблю гружчиком
- А чо ж ти не в Білорусі живеш? Мені там, чесно кажучи, більше подобається плин жизні...
- ...Тааа, там свободи утискають, - махнув рукою Короткий, - каждий раз, як туди приїжджаю, мене знову садять:( Причому там діє накопичувальна система, так шо кожен раз - на більший термін. А ти шо там робив?
- До друга на село заїжджав після мандрівки в Норвегію
- Ууу, то ти тіпа подорожуєш світом?
... і почався довгий конверсейшен про те, як тяжко жиється в Білорусі, про те, як подорожувати в Європі без грошей, про те, як волонтерити і збирати сміття та пляшки на датському рок-фестивалі і про все-все на світі. Десь посередині розмови до нас непомітно приєднався перший чуваня(Довгий), явно випивший (і скорше всього закусивший ябком), і щось всередині нарешті насторожилось і почало приходити в бойову готовність: два безхатька, зовсім не Бредд-Піттівської зовнішньості, сиділи поруч і явно щось замишляли. Але в цей же ж момент щось інше сказало: чувак, попустись, всьо буде як буде.
- Будете печиво і сочок?
- Будем!!! Дякую!!! Ми цілий день нічо не їли, роботи не було, тільки завтра азер(=азербайджанець) обіцяв шось підкинути, - вони з ентузіазмом накинулись поглинати їжу
- Братююнь.., а в тебе не буде часом пари гривень, на бухло підкинути?, - набивши рота попросив Довгий, так що в кінцевому вийшло навіть дещо благаюче)
- Не буде. Я не п'ю і не курю і моя філософія не передбачає купівлю алкоголю кому-небудь. Можу хіба вам буханку хліба купити, але бухло - ні
- Шо, зовсім не п'єш і не куриш??11,- тіп витріщив на мене баньки. - Ну ладно(. Купи нам тоді пару булочок чи хачапурік в ларьку. Вон там ларьок є і там пончики продають дуже дешеві. Будьласка! А то в животі, знаєш, пустота жисточайша...(
- Ок, булки куплю)
Я акуратно встаю, щоб не засвітити двома телефонами та павербанком(наївний мрійник:) і піднімаю рюкзак, аби вдягти на плечі:
- Та можеш тут лишити, це ж недалеко..., - робить ремарку Довгий.
- Та мені і так вже на поїзд через пів години треба..., - брешу, як осиновий лист, бо поїзд-то відправляється більше ніж через годину...
- Слухай, а можна від тебе сестрі подзвонити, - просить Короткий, поки ми наближаємось до магазину
- Не можна. Без абід, але якшо мене чомусь і навчило життя, то це не давати трубу незнайомим людям
- Та нєєє, я тобі номер дам і ти сам їй подзвониш і скажеш, шо в мене все ок і я до неї приїду в суботу...
Набираю номер, з*єднює і, на диво, на протилежному кінці дроту дійсно його сестра:
- Шо, він знову набухався і тепер мені дзвонить?
- Та ні, навпаки, тверезий як скло..., - обводжу поглядом Короткого, перевіряючи чи дійсно це правда
Купую їм булки по 6 грн і подумки відчуваю, що це хороший момент, щоб попрощатись:
- Ну, мені пора на вокзал.
Тепер, при світлі ліхтарів, я зміг нарешті до них придивитись - в кожного величезні синці під очима, кісточки пальців в *бувалих* рубцях і ранах, а на тілі обідраний та невипраний одяг. При цьому я всеодно відчував якусь внутрішню близькість і співчуття до цих людей - ну та, життя було до них немилосердним, чи то пак вони його таким зробили, але це все ще живі істоти і при цьому дуже щирі: розчулені бандітос, з булочками в руках, все ще не вірячи у своє щастя, кинули на прощання:
- Бля, братюнь, прасті нас. Ми думали ти якийсь поц і взагалі хотіли тебе вирубити і забрати речі, але підійшли, поговорили - і свій же ж пацан... Дякую тобі за їжу і за дзвінок. Не ходи тут так вночі, це ж Адєса, тут на раз-два таких чистять... Може тебе до вокзалу провести?
- Та ні, норм, я не тут не вперше)
Адєса-мама, люблю тебе<3