Реквієм по карпатcькій гармонії. Частина I
[For what?]
Ідея сходити в одиночку <куди-небудь> кристалізувалась ще в роки універу. Тоді двоє друзяк сходили на декілька днів в гори, зловили купу пригод і цінного досвіду, а я злякався. Роками мандрівок опісля, ця ідея знову заграла в голові, але вже з новими, значно яскравішими барвами. Коли я збираюсь утнути якусь подібну річ, то завжди намагаюсь задати собі питання - а для чого? Декілька років назад квінтесенцією думок була б репліка, яку сказав Кирило Білоцерківський, наш інструктор у альп-таборі, коли в нього спитали навіщо люди ходять в гори: "Людям нужен подвиг. Сидя дома, возле телевизора, очевидно, подвига не совершиш. А тут есть возможность проявить себя, посмотреть насколько у тебя это все получится". Зараз цей весь героїзм-егоїзм виглядає трошки смішним - я просто одного дня довго дивився на себе в дзеркало і сказав: "Шура, так не піде!". Закортіло на деякий час відсторонитись від соціуму, розрядити нездоровий егоїзм, очистити потік думок, спробувати попрактикувати чаші на природі і трошки піднятись над собою попереднім - зрозуміти чи я здатний перебувати довгий час на одинці з собою та повністю відповідати за себе і свої вчинки у складних умовах. А ще зробити одну маленьку та важливу для мене річ, свого роду прощу. Власне через останній пункт, відправної точкою було вибрано долину річки Мізунки, на Франківщині. Дата старту також була символічною - в день народження. Такий собі особливий день у житті кожної людини, коли, чомусь всі на світі, про тебе згадують і починають вітати)) А коли за день до, улюблена Alai Oli потішила новим альбомом - "Равновесие и Глубина", який чекав півроку, я зрозумів - це воно, пора збиратись)
Отже, вихідні дані: я разом з позитивним і цілеспрямованим настроєм, наплічник, ранковий вокзал і квиток на Львів-Стрий.
[Дорогою в табір]
Минулого року, на горбі поряд з річкою, недалеко від села Новий Мізунь, відбувався серпневий табір моєї любої молодіжної організації "Спадщина". Щоб потрапити у табір, діти мали самостійно пройти 3-х денний вишкільний перехід по горах, де вони разом прокладали маршрут, вчились варити їсти та працювати у команді, ставити дірявий тент і весело мокнути під ним:)... словом опановували ази самостійності, а ми лишень тихенько спостерігали за цим збоку, підтролювали і давали не дуже цінні поради:)
У Новому Мізуні стояла справжня весняна погода - все цвіте і пахне, комашки літають, а песики надокучливо гавкають). Я знайшов смерекову трекінгову палицю і впевнено почовгав по дорозі.
Моєю першою точкою був звисаючий камінь над річкою Мізункою. Попереднього літа, стоячи на ньому у повний зріст, я вирішував, чи подолаю страх перед незвіданим чи ні. Тепер я знаю, що подолаю, але з двома маленькими ремарками: глибини по пояс недостатньо для безпечних стрибків вниз головою і шрам на носі прикрашає чоловіка. Я подякував річці за мудрий життєвий досвід і те, що так легко відбувся - всього-на-всього розбитий ніс, і вирушив далі.
Другим пунктом було місце табору, але щоб туди потрапити треба перейти річку, а зробити це весною трошки глибше і прохолодніше ніж літом;) Я знайшов місце помілкіше (як мені здавалось), повісив черевики на наплічник, підкотив штані до колін, повагався декілька хвилин і зробив крок. Холодно, хулєра! Крок за кроком - середина, а вода вже починає заливати штани. Опір води зростає, кожен крок дається все важче, а потік норовить знести безтурботного туриста. Повернутись - чи йти далі? Ступні ниють від холоду та поволі виходять із зони відчуття. Так-ссс! Вже було таке, що я вертався назад! Відставити паніку! Чорт, але ж далі ще глибше...
-Джаб, - голосно виривається з грудей і я роблю крок вперед
-Джараб! - ще один крок
-Джаб!
-Джараб...
Берег.
Звідки з*явилась ця мантра я не знаю. Джараб - це, наскільки я знаю, один з видів оп*яніння, а Джаб - кавказьке ім*я. Спонтанні та щирі мантри допомагають:)
Минулого року, в таборі, ми робили, на мою думку, жахливі речі, після яких мені було дуже погано і ніяково. З диким вереском і диявольским вогнем в очах, ми поливали бензином та підпалювали великі мурашники та осині кубла. Бо вони бачите кусали людей. А ще зрубали нічогенько так живих дерев, ніби-то на лавки та інші господарськы потреба, але по факту половину з них - просто так. В мене нема слів, щоб висловити, як мені соромно і боляче за ці речі, тому я прийшов просто попросити в лісу вибачення. Друзі, ми робимо багато поганих речей, частину з яких ми навіть не усвідомлюємо. Але я вірю, що якщо прислухатись до тихенького голосу всередині себе, маленького джерела чистої совісті, то воно завжди їх ідентифікує і підкаже, що не так.
[Тенетами безкІнечного зрубу]
Перші ознаки тривоги з'явились, коли я побачив сліди лісовоза вздовж притоку Мізунки. Я миттю пригадав телевізійний сюжет, де розказували наскільки варварськими методами знищують Карпати в останні 2 роки (жодних натяків на "Нову" владу). Але побачити це вживу, та ще й в стані внутрішньої гармонії - це просто шок. Річка була перерита коліями лісовозів, рясніла залишками стовбурів та гілок, а її вода мала брудно-коричневий колір - колір незакріпленого грунту, який після дощів просто вимився у річку. Колись, по карті, десь тут йшла дорога, але тепер це було просто поле утикане пеньками, в якому де-не-де росло поодиноке тонке дерево - їх то вони не цікавлять. Ноги провалювались по щиколотку у це багнове місиво, і всюди, куди не поглянь, було видно лишаї людського втручання. Навіть пташки, які були дуже активні по берегах Мізунки, і ті кудись поховались і не співали. Розпач. Хотілося просто сісти на пеньок і заплакати. Якими ж нелюдами треба бути, щоб таке творити? Як же треба було втратити гармонію зі світом, щоб так безвідповідально, бездушно підходити до цього питання? А потім же ж згадуєш, що робив таке саме, але в трохи менших масштабах буквально рік назад...
В голову одразу почали лізти різні нехороші думки. Може б то проколоти шини лісовозам? Чи записатись в Правий Сектор і розстріляти? Хех. Ну і чим ти будеш кращий від них? І наврят такий підхід щось змінить в глобальному плані. Так, вони безкінечно сильно псують свою карму, можливо на декілька життів вперед, але ліс-то стоїть перед тобою зараз. І його вже не повернути... Накрити лісорубів і депутатів хвилею безмежного добра і любові? Але як? Як їх пробудити? Та й, мабуть, силушки-то твоєї поки для такого не вистарчить.
Вирубок було так багато, що в якийсь момент мені здалось, що прийдеться тут ночувати. За одною, через проміжок лісової буферної зони, починалась інша, за нею третя, четверта, і тільки маяки поодиноких залишених дерев нагадували, що тут колись панувала гармонія. І коли я вже змирився з цією думкою, десь на висоті 800 метрів, я нарешті ввійшов у прохолоду прадвічного букового лісу. Та скільки йому ще існувати? День, може місяць, рік? Коли ці байдужі люди прийдуть сюди, щоб забрати собі багатства, які їм не належать, не належать взагалі нікому? З того моменту мене почало переслідувати відчуття перебування у раю і одночасного усвідомлення бульдозера з велетенським ковшом, який їде по п'ятах і ось-ось тебе наздожене. І ніжний та крихкий рай зруйнується. З величезним смутком я розводив вогонь і ставивив намет. Я ж то теж нічого хорошого для лісу не зробив. Стоптав кількасот свіжих паростків, спалив гілки, зачерпнув води, наповнив ліс своїми приземленими думками. З цими думками я взяв до рук чашу і затягнув протяжне і дещо сумне А-О-М...
[На Хом!]
На наступний ранок погода зовсім зіпсувалась - налинули важкі сірі хмари. "Все по прогнозу", - подумав я тоді, навіть не підозрюючи, наскільки точним буде цей прогноз. Вийшовши на хребет, можна було зітхнути з полегшенням. Тут відчувалась безмежна вікова гармонія, спокій та відсутність шуму бензопили та дороги. Навколо, куди не глянь, було видко ще зовсім весняні сірувато-руді безлисті хребти. Але підстилка вже встигла налитись соковитим зеленим кольором.
Скільки я не намагався знайти дорогу, позначену на старій радянській карті, так і не знайшов. Спочатку вона втонула у безперервній вирубці, а потім у часі - все ж таки картам було 25-30 років. Тому, в якийсь момент, я просто забив і пішов по інтуіції, зрідка звіряючи приблизний напрям по GPS-у.
По дорозі траплялись ось такі химери:
Моєю сьогоднішньою ціллю було піднятись на гору Хом, і, дійшовши до Безіменного перевалу перед нею, я задумався - в мене закінчується вода, а ночувати скорше всього прийдеться десь на хребті, а води там не знайти. Чи не спуститись зараз вниз до потічка, щоб набрати її? В підсумку, ці зайві 100-150 метрів спуску, звільнили мене від купи зайвого клопоту в наступні дні. Я набрав 3 літри води і потішився переливчастим дзюрчанням потічка та стареньким буковим лісом. Звук заспокоює та лікує. "Чому його ще не вирубали?", - промайнуло тоді в голові.
Вершину гори Хом виявилось знайти непросто - хоча б тому, що вона повністю заросла лісом і вершини як такої фактично і нема. Ну хіба оці дивні окопи. Можливо, залишки якоїсь криївки:
Be continued...
Ідея сходити в одиночку <куди-небудь> кристалізувалась ще в роки універу. Тоді двоє друзяк сходили на декілька днів в гори, зловили купу пригод і цінного досвіду, а я злякався. Роками мандрівок опісля, ця ідея знову заграла в голові, але вже з новими, значно яскравішими барвами. Коли я збираюсь утнути якусь подібну річ, то завжди намагаюсь задати собі питання - а для чого? Декілька років назад квінтесенцією думок була б репліка, яку сказав Кирило Білоцерківський, наш інструктор у альп-таборі, коли в нього спитали навіщо люди ходять в гори: "Людям нужен подвиг. Сидя дома, возле телевизора, очевидно, подвига не совершиш. А тут есть возможность проявить себя, посмотреть насколько у тебя это все получится". Зараз цей весь героїзм-егоїзм виглядає трошки смішним - я просто одного дня довго дивився на себе в дзеркало і сказав: "Шура, так не піде!". Закортіло на деякий час відсторонитись від соціуму, розрядити нездоровий егоїзм, очистити потік думок, спробувати попрактикувати чаші на природі і трошки піднятись над собою попереднім - зрозуміти чи я здатний перебувати довгий час на одинці з собою та повністю відповідати за себе і свої вчинки у складних умовах. А ще зробити одну маленьку та важливу для мене річ, свого роду прощу. Власне через останній пункт, відправної точкою було вибрано долину річки Мізунки, на Франківщині. Дата старту також була символічною - в день народження. Такий собі особливий день у житті кожної людини, коли, чомусь всі на світі, про тебе згадують і починають вітати)) А коли за день до, улюблена Alai Oli потішила новим альбомом - "Равновесие и Глубина", який чекав півроку, я зрозумів - це воно, пора збиратись)
Отже, вихідні дані: я разом з позитивним і цілеспрямованим настроєм, наплічник, ранковий вокзал і квиток на Львів-Стрий.
[Дорогою в табір]
Минулого року, на горбі поряд з річкою, недалеко від села Новий Мізунь, відбувався серпневий табір моєї любої молодіжної організації "Спадщина". Щоб потрапити у табір, діти мали самостійно пройти 3-х денний вишкільний перехід по горах, де вони разом прокладали маршрут, вчились варити їсти та працювати у команді, ставити дірявий тент і весело мокнути під ним:)... словом опановували ази самостійності, а ми лишень тихенько спостерігали за цим збоку, підтролювали і давали не дуже цінні поради:)
У Новому Мізуні стояла справжня весняна погода - все цвіте і пахне, комашки літають, а песики надокучливо гавкають). Я знайшов смерекову трекінгову палицю і впевнено почовгав по дорозі.
Моєю першою точкою був звисаючий камінь над річкою Мізункою. Попереднього літа, стоячи на ньому у повний зріст, я вирішував, чи подолаю страх перед незвіданим чи ні. Тепер я знаю, що подолаю, але з двома маленькими ремарками: глибини по пояс недостатньо для безпечних стрибків вниз головою і шрам на носі прикрашає чоловіка. Я подякував річці за мудрий життєвий досвід і те, що так легко відбувся - всього-на-всього розбитий ніс, і вирушив далі.
Другим пунктом було місце табору, але щоб туди потрапити треба перейти річку, а зробити це весною трошки глибше і прохолодніше ніж літом;) Я знайшов місце помілкіше (як мені здавалось), повісив черевики на наплічник, підкотив штані до колін, повагався декілька хвилин і зробив крок. Холодно, хулєра! Крок за кроком - середина, а вода вже починає заливати штани. Опір води зростає, кожен крок дається все важче, а потік норовить знести безтурботного туриста. Повернутись - чи йти далі? Ступні ниють від холоду та поволі виходять із зони відчуття. Так-ссс! Вже було таке, що я вертався назад! Відставити паніку! Чорт, але ж далі ще глибше...
-Джаб, - голосно виривається з грудей і я роблю крок вперед
-Джараб! - ще один крок
-Джаб!
-Джараб...
Берег.
Звідки з*явилась ця мантра я не знаю. Джараб - це, наскільки я знаю, один з видів оп*яніння, а Джаб - кавказьке ім*я. Спонтанні та щирі мантри допомагають:)
Минулого року, в таборі, ми робили, на мою думку, жахливі речі, після яких мені було дуже погано і ніяково. З диким вереском і диявольским вогнем в очах, ми поливали бензином та підпалювали великі мурашники та осині кубла. Бо вони бачите кусали людей. А ще зрубали нічогенько так живих дерев, ніби-то на лавки та інші господарськы потреба, але по факту половину з них - просто так. В мене нема слів, щоб висловити, як мені соромно і боляче за ці речі, тому я прийшов просто попросити в лісу вибачення. Друзі, ми робимо багато поганих речей, частину з яких ми навіть не усвідомлюємо. Але я вірю, що якщо прислухатись до тихенького голосу всередині себе, маленького джерела чистої совісті, то воно завжди їх ідентифікує і підкаже, що не так.
[Тенетами безкІнечного зрубу]
Перші ознаки тривоги з'явились, коли я побачив сліди лісовоза вздовж притоку Мізунки. Я миттю пригадав телевізійний сюжет, де розказували наскільки варварськими методами знищують Карпати в останні 2 роки (жодних натяків на "Нову" владу). Але побачити це вживу, та ще й в стані внутрішньої гармонії - це просто шок. Річка була перерита коліями лісовозів, рясніла залишками стовбурів та гілок, а її вода мала брудно-коричневий колір - колір незакріпленого грунту, який після дощів просто вимився у річку. Колись, по карті, десь тут йшла дорога, але тепер це було просто поле утикане пеньками, в якому де-не-де росло поодиноке тонке дерево - їх то вони не цікавлять. Ноги провалювались по щиколотку у це багнове місиво, і всюди, куди не поглянь, було видно лишаї людського втручання. Навіть пташки, які були дуже активні по берегах Мізунки, і ті кудись поховались і не співали. Розпач. Хотілося просто сісти на пеньок і заплакати. Якими ж нелюдами треба бути, щоб таке творити? Як же треба було втратити гармонію зі світом, щоб так безвідповідально, бездушно підходити до цього питання? А потім же ж згадуєш, що робив таке саме, але в трохи менших масштабах буквально рік назад...
В голову одразу почали лізти різні нехороші думки. Може б то проколоти шини лісовозам? Чи записатись в Правий Сектор і розстріляти? Хех. Ну і чим ти будеш кращий від них? І наврят такий підхід щось змінить в глобальному плані. Так, вони безкінечно сильно псують свою карму, можливо на декілька життів вперед, але ліс-то стоїть перед тобою зараз. І його вже не повернути... Накрити лісорубів і депутатів хвилею безмежного добра і любові? Але як? Як їх пробудити? Та й, мабуть, силушки-то твоєї поки для такого не вистарчить.
Вирубок було так багато, що в якийсь момент мені здалось, що прийдеться тут ночувати. За одною, через проміжок лісової буферної зони, починалась інша, за нею третя, четверта, і тільки маяки поодиноких залишених дерев нагадували, що тут колись панувала гармонія. І коли я вже змирився з цією думкою, десь на висоті 800 метрів, я нарешті ввійшов у прохолоду прадвічного букового лісу. Та скільки йому ще існувати? День, може місяць, рік? Коли ці байдужі люди прийдуть сюди, щоб забрати собі багатства, які їм не належать, не належать взагалі нікому? З того моменту мене почало переслідувати відчуття перебування у раю і одночасного усвідомлення бульдозера з велетенським ковшом, який їде по п'ятах і ось-ось тебе наздожене. І ніжний та крихкий рай зруйнується. З величезним смутком я розводив вогонь і ставивив намет. Я ж то теж нічого хорошого для лісу не зробив. Стоптав кількасот свіжих паростків, спалив гілки, зачерпнув води, наповнив ліс своїми приземленими думками. З цими думками я взяв до рук чашу і затягнув протяжне і дещо сумне А-О-М...
[На Хом!]
На наступний ранок погода зовсім зіпсувалась - налинули важкі сірі хмари. "Все по прогнозу", - подумав я тоді, навіть не підозрюючи, наскільки точним буде цей прогноз. Вийшовши на хребет, можна було зітхнути з полегшенням. Тут відчувалась безмежна вікова гармонія, спокій та відсутність шуму бензопили та дороги. Навколо, куди не глянь, було видко ще зовсім весняні сірувато-руді безлисті хребти. Але підстилка вже встигла налитись соковитим зеленим кольором.
Скільки я не намагався знайти дорогу, позначену на старій радянській карті, так і не знайшов. Спочатку вона втонула у безперервній вирубці, а потім у часі - все ж таки картам було 25-30 років. Тому, в якийсь момент, я просто забив і пішов по інтуіції, зрідка звіряючи приблизний напрям по GPS-у.
По дорозі траплялись ось такі химери:
Моєю сьогоднішньою ціллю було піднятись на гору Хом, і, дійшовши до Безіменного перевалу перед нею, я задумався - в мене закінчується вода, а ночувати скорше всього прийдеться десь на хребті, а води там не знайти. Чи не спуститись зараз вниз до потічка, щоб набрати її? В підсумку, ці зайві 100-150 метрів спуску, звільнили мене від купи зайвого клопоту в наступні дні. Я набрав 3 літри води і потішився переливчастим дзюрчанням потічка та стареньким буковим лісом. Звук заспокоює та лікує. "Чому його ще не вирубали?", - промайнуло тоді в голові.
Вершину гори Хом виявилось знайти непросто - хоча б тому, що вона повністю заросла лісом і вершини як такої фактично і нема. Ну хіба оці дивні окопи. Можливо, залишки якоїсь криївки:
Be continued...