Мармарос
В один з останніх днів ще більш-менш теплої осінньої погоди ми з Бодьком таки не зассали і поїхали роверами на Піп Іван Мармароський, що на кордоні з Румунією.
Висадились в Рахові і погнали до прикордонної служби, в село Ділове, щоб підтвердити наш дозвіл на перебування у прикордонній зоні. В 13:30 ми звідти вийшли і на все про все в нас лишалось 4 години світлового дня. Підйом наверх був доволі жостким - котиш ровер руками вверх, зачасто беручи його на руки, коли тре було перейти якесь урвище чи горбик.
На хребті, з якого мала починатись велосипедна дорога, були коли вже стемніло. Ми включили фари, і виявилось, що в одної з них сів акум)) Так що здебільшого прийшлось рулити використовуючи налобні Пецлі. Тут до мене дійшло, що не працюють передачі 1-1 і 1-2(а без них важко їхати під горку). Підфіксали. Замість них перестали працювати через одну 2-3, 2-5, 2-7:) Ну чорт з ним - рулимо на Попа-Івана як є!
То була моя третя спроба підкорити вершину - попередні дві були зимою, і через глибокий сніг з тріском провалились. Та на цей раз все зійшлось. Жаль тільки, що окрім сусідніх гострих скель, доволі крутих схилів і темної-темної Румунії(то певно одна з найглухіших частин їхніх Карпат) ми нічого не побачили. То як стимул вернутись сюди ще раз.
Звідси почалась найцікавіша частина мандрівки - тепер нам треба було встигнути на поїзд у Рахові. Для спуску вибрали, як тоді здавалось, найдовшу і найтракторнішу дорогу. Ми почали тригодинний швидкісний даунхіл. Спочатку було дуже сцикотно - дорога перетворювалась то на грязьовий потік, то на якогось кам*яного монстра, а іноді взагалі ставала руслом якоїсь річки. Ліхтарик світив на пару метрів вперед, але час підтискав. Помалу адреналін стискав вузол над тілом і воно навчилось не боятись. Якщо спочатку ти подумки думав: ой!, які апасні і темні камінчики, треба пригальмувати, то вже на середині дороги ситуація кардинально помінялась - треба піддати ґазу! Ґазуу я сказав! В якийсь момент Бодько доторкнувся до гальм і спалив рукавичку. Ми вирішили облити гальма водою - вони люто зашипіли у відповідь. Коли доїхали до Ділового, то руки просто відвалювались від багатогодинного стискання руля. Перепочивши 15 хвилин, попиваючи холодну Нестю з сусідньої кнайпи, ми за годину, на шаленому ентузіазмі, долетіли назад до Рахова.
Це була виснажлива, але дуже емоційна мандрівка, в якій головне було зробити перший крок - наважитись сюди поїхати з роверами.
Тарас, подумки ти був з нами:)
