Якщо завтра не настане (Вона помре від старості але молодою).
Крізь світло нічних ліхтарів падав, мабуть, ще поки новорічний сніг. Крізь звуки музики у навушниках, відлунням звучали ноти, чи то легкого суму, чи може просто думок. Грунтованих на спогадах, на здійснених тобою справах, на посмішках подарованих тобою комусь, на питаннях, на пошуку відповідей...
А що ти зробила? Що ти вже зробила? Якщо станеться щось таке як наприклад... Наприклад завтра зранку ти не прокинешся.
Що ти зробила такого, щоб тобі було з чим не прокидатись?
Якщо раптом ти десь розчинешся, зникнеш, якщо в якийсь момент тебе просто тут не стане, чи залишиться щось?
Щось крім написаних тобою текстів, знятих тобою передач, речей у твоїй кімнаті та нічних протоптаних тобою кілометрів цим дивним містом?
Чи ти залишиш по собі щось більше. важливіше.
Чи не буде тобі моторошно, коли ти будеш вже десь не тут?
Моторошно від того, що тут ти була просто одною з.
Просто одною з дрібних часточок величезного світу, механізм якого не зламається від такої незначної, за для його маштабів, втрати.
Чи не буде тобі соромно? Соромно не за те, що ти наробила тут, а за те, чого не зробила.
Могла, але не зробила. чомусь.
Ти так і не видала жодної книжки, не зважаючи на тонни мегабайти написанаго тобою. Недовела до кінця жодну? Полінувалась? Злякалась? А може комусь це було б потрібно цікаво...
Ти так і не зробила найважливішого в цьому житті. Недоберегла? Себе? Його? Перенервувала? Довела? Вчасно не кинула курити? Ти всеодно собі ніколи цього не пробачиш. А ти би пишалась ним...
Ти так і не зробила для своєї країни чогось, від чого їй би стало краще. легше. справедливіше. Не через те, що це мав би зробити кожен. Не через патріотичне виховання Булкіна. А тому. що ти насправді любиш цю країну. Тому що твоя. Тому, що ти хотіла, щоб твій народ перестав бути заляканим, потокаючим, залежним, несвідомим. Тому, що ти мріяла, що твої діти говоритимуть українською, знаючи поняття "совок" лише з підручників істрорії...
Ти так і не обїхала світ. Захворіла? Депортувалась назад? Після семи тисяч кілометрів почала здавати? В триденному мариві вирішила, що, якщо це все, то краще, нехай поряд будуть батьки? А ти би могла. А твої вже давно в Японії. Ти ж коли їхала, вірила, що більше не повернишся...
А ти зробила когось щасливим? Не на якусь мить, не секундно, а по справжньому. До відчуття у животі. До можливості творити. До можливості літати. Без притаманних тобі докорів і вимаганнь. Без прагнень привласнити. Просто без усього. Просто своїм поглядом і триманням за руку.
А ти сказала всім тим кого любиш про це? Без вмикання гордості. Без очікування на взаємність. Без сподівань на відповідь. Просто тому що відчуваєш насправді. Ти сказала їм кожному. Чи хочаб привітала їх з Різдвом/Новим роком?
А ти обійняла своїх батьків? Не на прощання, при черговому, проте не частому візиті. Не через вдячність за те, що вони люблять тебе як рідну доньку. Не вітаючи їх з яким небуть святом. А просто, тому, що це найближчі, найважливіші люди.
А ти подякувала тим, хто був поряд з тобою, коли ти так цього потребувала?
Ти хоч раз, за це подякувала? Не тому, що так треба. А тому, що вони рятували тебе. Витягували з лайна. Не лишали одну коли було погано. Не лишали, коли було над добре. Зникали, коли так було краще. З*являлись, коли ти цього менш за все очікувала, але більш за все портебувала. Тому що вислуховували, коли тобі потрібно було виговоритись. Тому, що говорили, коли потрібна була порада. Тому що мовчали, коли потрібно було просто забутись.
Чим ти є? Чим ти є тут? А головне чим ти будеш, коли тебе небуде...
Шматком спогадів? Можливо чиїмись нічними сльозами? Мегабайтами фотографій на чиємось комп*ютері? Запахом залишених тобою речей? Сторінками написаних тобою віршів? Збереженими есемесами, що надіслала ти? Ім*ям у титрах знятих тобою проектів? Слідами кедів, на нічних тротуарах міста?...
А як же, щось більше?...
Справа не у засніжених мармурових надгробках, які є кому чистити і саджати там квіти. Справа у подихах. У треках. У збережених архівах, у газетних вирізках, у світлинах сімейних альбомів, у побажаннях пошепки "добраніч", у фразах: "коли я виросту, я хочу бути таким/такою як була моя мама", у родинних посиденьках на твої дні народження, у цитуваннях твоїх писанин, у згадуваннях про тебе серед п*яних посиденьок друзів, у вдивлянні в зіркове небо і шуканні серед міліонів зірок ту, якою ти могла би стати.
Коли я стану частиною чогось вічного, мені хотілося б знати, що я була не дарма. Що мені є чим пишатися, кого оберігати, до кого приходити ночима, прохолодним вітром спускатися й цілувати рідні сплячі обличчя. Мені б хотілося знати, що цей період існування моєї душі був чимось більше, аніж випробуванням перед тим, що чекає на мене далі. Мені б хотілось залишити частину себе тут. Величезну частину. Мабуть тому, що я занадто люблю цей світ/вимір/період існування/життя.
Але найбільше за все мені б хотілося, щоб тут лишилася частинка мене. З очима, що будуть світитися яскравіше ніж мої. З посмішкою, що буде щиріщою за мою. З талантом, потрібнішим за мій. З життям, цікавішим і насичинішим ніж моє. З людьми, що любитимуть її. Щоб вона була схожою на мене, проте кращою. Щасливішою. Добрішою. Щирішою. Щоб вся моя любов була сконцентрована у ній. Щоб вона - моя маленька найважливіша частинка, зробила світ кращим. Щоб вона зробила все те, чого не встигну зробити я.
Не зважаючи на всі лікарські діагнози, я все ж таки дуже сподіваюсь колись почути "Мама"...
Вона
А що ти зробила? Що ти вже зробила? Якщо станеться щось таке як наприклад... Наприклад завтра зранку ти не прокинешся.
Що ти зробила такого, щоб тобі було з чим не прокидатись?
Якщо раптом ти десь розчинешся, зникнеш, якщо в якийсь момент тебе просто тут не стане, чи залишиться щось?
Щось крім написаних тобою текстів, знятих тобою передач, речей у твоїй кімнаті та нічних протоптаних тобою кілометрів цим дивним містом?
Чи ти залишиш по собі щось більше. важливіше.
Чи не буде тобі моторошно, коли ти будеш вже десь не тут?
Моторошно від того, що тут ти була просто одною з.
Просто одною з дрібних часточок величезного світу, механізм якого не зламається від такої незначної, за для його маштабів, втрати.
Чи не буде тобі соромно? Соромно не за те, що ти наробила тут, а за те, чого не зробила.
Могла, але не зробила. чомусь.
Ти так і не видала жодної книжки, не зважаючи на тонни мегабайти написанаго тобою. Недовела до кінця жодну? Полінувалась? Злякалась? А може комусь це було б потрібно цікаво...
Ти так і не зробила найважливішого в цьому житті. Недоберегла? Себе? Його? Перенервувала? Довела? Вчасно не кинула курити? Ти всеодно собі ніколи цього не пробачиш. А ти би пишалась ним...
Ти так і не зробила для своєї країни чогось, від чого їй би стало краще. легше. справедливіше. Не через те, що це мав би зробити кожен. Не через патріотичне виховання Булкіна. А тому. що ти насправді любиш цю країну. Тому що твоя. Тому, що ти хотіла, щоб твій народ перестав бути заляканим, потокаючим, залежним, несвідомим. Тому, що ти мріяла, що твої діти говоритимуть українською, знаючи поняття "совок" лише з підручників істрорії...
Ти так і не обїхала світ. Захворіла? Депортувалась назад? Після семи тисяч кілометрів почала здавати? В триденному мариві вирішила, що, якщо це все, то краще, нехай поряд будуть батьки? А ти би могла. А твої вже давно в Японії. Ти ж коли їхала, вірила, що більше не повернишся...
А ти зробила когось щасливим? Не на якусь мить, не секундно, а по справжньому. До відчуття у животі. До можливості творити. До можливості літати. Без притаманних тобі докорів і вимаганнь. Без прагнень привласнити. Просто без усього. Просто своїм поглядом і триманням за руку.
А ти сказала всім тим кого любиш про це? Без вмикання гордості. Без очікування на взаємність. Без сподівань на відповідь. Просто тому що відчуваєш насправді. Ти сказала їм кожному. Чи хочаб привітала їх з Різдвом/Новим роком?
А ти обійняла своїх батьків? Не на прощання, при черговому, проте не частому візиті. Не через вдячність за те, що вони люблять тебе як рідну доньку. Не вітаючи їх з яким небуть святом. А просто, тому, що це найближчі, найважливіші люди.
А ти подякувала тим, хто був поряд з тобою, коли ти так цього потребувала?
Ти хоч раз, за це подякувала? Не тому, що так треба. А тому, що вони рятували тебе. Витягували з лайна. Не лишали одну коли було погано. Не лишали, коли було над добре. Зникали, коли так було краще. З*являлись, коли ти цього менш за все очікувала, але більш за все портебувала. Тому що вислуховували, коли тобі потрібно було виговоритись. Тому, що говорили, коли потрібна була порада. Тому що мовчали, коли потрібно було просто забутись.
Чим ти є? Чим ти є тут? А головне чим ти будеш, коли тебе небуде...
Шматком спогадів? Можливо чиїмись нічними сльозами? Мегабайтами фотографій на чиємось комп*ютері? Запахом залишених тобою речей? Сторінками написаних тобою віршів? Збереженими есемесами, що надіслала ти? Ім*ям у титрах знятих тобою проектів? Слідами кедів, на нічних тротуарах міста?...
А як же, щось більше?...
Справа не у засніжених мармурових надгробках, які є кому чистити і саджати там квіти. Справа у подихах. У треках. У збережених архівах, у газетних вирізках, у світлинах сімейних альбомів, у побажаннях пошепки "добраніч", у фразах: "коли я виросту, я хочу бути таким/такою як була моя мама", у родинних посиденьках на твої дні народження, у цитуваннях твоїх писанин, у згадуваннях про тебе серед п*яних посиденьок друзів, у вдивлянні в зіркове небо і шуканні серед міліонів зірок ту, якою ти могла би стати.
Коли я стану частиною чогось вічного, мені хотілося б знати, що я була не дарма. Що мені є чим пишатися, кого оберігати, до кого приходити ночима, прохолодним вітром спускатися й цілувати рідні сплячі обличчя. Мені б хотілося знати, що цей період існування моєї душі був чимось більше, аніж випробуванням перед тим, що чекає на мене далі. Мені б хотілось залишити частину себе тут. Величезну частину. Мабуть тому, що я занадто люблю цей світ/вимір/період існування/життя.
Але найбільше за все мені б хотілося, щоб тут лишилася частинка мене. З очима, що будуть світитися яскравіше ніж мої. З посмішкою, що буде щиріщою за мою. З талантом, потрібнішим за мій. З життям, цікавішим і насичинішим ніж моє. З людьми, що любитимуть її. Щоб вона була схожою на мене, проте кращою. Щасливішою. Добрішою. Щирішою. Щоб вся моя любов була сконцентрована у ній. Щоб вона - моя маленька найважливіша частинка, зробила світ кращим. Щоб вона зробила все те, чого не встигну зробити я.
Не зважаючи на всі лікарські діагнози, я все ж таки дуже сподіваюсь колись почути "Мама"...
Вона