Закулісне.
От мені часто сниться страшний сон. В різних інтерпритаціях, але суть одна й та сама щоразу.
Я на сцені театру. Іде вистава. Часто це буває прем*єра. І раптом я забуваю роль. Я гублюся у тексті. І як не намагаюсь, я не можу згадати. що саме йде далі за сценарієм і що я маю робити. Увісні це так страшно. мене охоплює нереальна паніка. Зазвичай я прокидаюсь від цього посеред ночі спітніла і перелякана.
А я би з радістю спроектувала такі сни на реальність. Я би з радістю загубилася у сценарії і забула все, що маю робити тут.
Імена партнерів по сцені, логіку сюжетної лінії і найголовніше свого власного персонажа.
Я майже два місяці намагаюсь адаптуватись до цього всього. Після моєї казки. Адаптувтися до життя тут. До життя, яке я залишила у вчора. Свідомо і без бажання повернути. І тепер мені знову треба звикати. Звикати до того, від чого я поїхала гедь.
Я дуже люблю моє місто. Я страшенно люблю всіх моїх, і насправді щаслива, що вони у мене є, я чудово вмію бути частиною життя великого міста, я можу ходити на роботу, я можу писати про події у суспільстві, політиці і культурі а не всяку метушню про казки, метеликів і натхнення, я можу ходити на вечірки, напиватися, по сто разів закохуватися, трахатися, фарбувати нігті, писати есемеси, не вилазити з інтернету, ходити на побачення...
Я можу, але мені б так хотілося бути щирою. В першу чергу із собою. Але у такому разі я прсто замкнусь у своєму світі і наврядче комусь буде до снаги мене звідти дістати.
Тому буду заново вчитися жити тут. У цьому світі. У моєму коханому пеклі.
А метеликів всередині, просто берегтиму, як нагадування про те, що казки таки існують.
Пс: я насправді дуже сумую...
Я на сцені театру. Іде вистава. Часто це буває прем*єра. І раптом я забуваю роль. Я гублюся у тексті. І як не намагаюсь, я не можу згадати. що саме йде далі за сценарієм і що я маю робити. Увісні це так страшно. мене охоплює нереальна паніка. Зазвичай я прокидаюсь від цього посеред ночі спітніла і перелякана.
А я би з радістю спроектувала такі сни на реальність. Я би з радістю загубилася у сценарії і забула все, що маю робити тут.
Імена партнерів по сцені, логіку сюжетної лінії і найголовніше свого власного персонажа.
Я майже два місяці намагаюсь адаптуватись до цього всього. Після моєї казки. Адаптувтися до життя тут. До життя, яке я залишила у вчора. Свідомо і без бажання повернути. І тепер мені знову треба звикати. Звикати до того, від чого я поїхала гедь.
Я дуже люблю моє місто. Я страшенно люблю всіх моїх, і насправді щаслива, що вони у мене є, я чудово вмію бути частиною життя великого міста, я можу ходити на роботу, я можу писати про події у суспільстві, політиці і культурі а не всяку метушню про казки, метеликів і натхнення, я можу ходити на вечірки, напиватися, по сто разів закохуватися, трахатися, фарбувати нігті, писати есемеси, не вилазити з інтернету, ходити на побачення...
Я можу, але мені б так хотілося бути щирою. В першу чергу із собою. Але у такому разі я прсто замкнусь у своєму світі і наврядче комусь буде до снаги мене звідти дістати.
Тому буду заново вчитися жити тут. У цьому світі. У моєму коханому пеклі.
А метеликів всередині, просто берегтиму, як нагадування про те, що казки таки існують.
Пс: я насправді дуже сумую...