Реалії.
Судячи із самопочуття, я занадто швидко вирішила, що вже здорова. Відходняки від хвороби не давали мені спати всю ніч. Мабуть потрібно ще трохи часу, щоб організм до кінця прийшов до ладу і зрозумів, що з ним відбувалось останні два тижні.
Через неспання пів ночі і засинання лише під ранок проспала поїзд. П*яних коханих жінок не зустріла і буттербродів їм на вокзал не привезла. Вибачте мене дєвучкі...
Мурдую знайомих, інтернет і інші можливі джерела у пошуках роботи.
Повернулась то я щаслива, натхненна, реабілітована... Але з зовсім голою *****.
Останні гроші було витрачено на квиток на літак і тепер треба терміново щось робити.
Бо статус вільного художника, хай і на вершині піднесення і натхнення, мене зовсім не влаштовує
Процес пошуку роботи якось мене не зовсім радує. сам прцес.
Бляха, у мене досить непогане резюме. У мене, я вважаю. серйозний досвід роботи (радіостанція "НАРТ", журналіст "5 каналу", редактор "Нового каналу"...), а я відчуваю себе школяркою, яка шукає додатковий заробіток опісля школи бо таточки-мамочки позбавили кишенькових.
Ці всі обдзвони, спілкування з дядями-тьотями-босами. І таке відчуття ніби я благаю про роботу.
і іноді на підставі цих розмов складається відчуття, що я сама маю їм всім платити за те, щоб вони розглянули мою кандидатуру.
Переконувати цих самих дядь-тьоть-босів у тому, яка я охуєнна, талановита, працездатна... це мене аж ніяк не надихає.
Дійсно, відчуваю себе не професіоналом, а п*ятнадцятирічною пісюхою.
Феее. Гидотно мені від цього. подекуди сумно. А ще сумніше від того, що тут нічого не зробиш.
Засовуєш своє ЯТАКАКРУТАРОЗУМНИЧКАІГАРНЮНЯ подалі і підіграєш всім Д.Т.Б. (дядям-тьотям-босам) у тому, що ВИТАКІКРУТІРОЗУМНИЧКИ а я шматок лайна,і я цілуватиму ваші бюрократичні дупи, якщо ви візьмете мене на роботу.
Батьки у мене прекрасні.
Продуктами харчування вони мене забезпечили.
Сказали, що допоки я не знайду роботу, їжа у мене буде. Це вже легше.
Але лише їжа. Ніяких грошей.
Це виховний момент. Чи, скоріш, абсолютно нормальний підхід, враховуючи, що мені вже давно не шістнадцять і з якого дива вони мають мене забезпечувати.
Я їм дуже вдячна. Не дивлячись на те, що я споійно можу зірватись і чкурнути з країни невідомо куди, бо зна з ким і на скільки, а потім раптово неочікувано повернутись і сказати драстєавотія, вони всеодно люблять мене і допомагають.
Люблю я їх. не за це, звісно. Хай вони і не рідні мені батьки. Але найрідніші.
Серед всіх цих приземленио-побутових, але конче необхідних справ, знаходиться місце і приємним, творчо-мистецьким справам.
Вчорашній продуктивний вечір закінчився все ж таки ухваленням сатуту і уже офіційним створенням мистецької організації.
За це було випито вино і росподілено обов*язки між членами оргвнізації.
Тепер вирішуються юридичні питання, запуск проектів і нових вистав.
І дуже важливий, але такий складний для нас момент - вигадування достойної назви організації.
Крім цього важливе місце і багато часу займає писанина. Найважче це почати, але вже є ссуви. Матеріалу дійсно ціла купа і розібратися з ним усім, розкласти по логічно-хронологічним поличкам - це потребує зусиль. Тому мої вечори ночі переважно зайняті цим.
Ось думаю, може і мені польською зайнятись...
Мова красива, дуже вона мені подобається. За три місяці проекту я дуже здружилась з Анею, вона сама з Німеччини, але батьки її з Польщі. Вона вчила мене польської. Дуже подобається.
Так, що друзі мої ПР-щики, думаю я з вами!:))
Щоправда у Польшу поки не збираюся. (Тобто хочу дуже, але не зараз). Я націлена на одну країну далі:)
Але ви молодці!
Знайду роботу (швидче б ця епопея з пошуками добігла логічного завершення) і збираюсь на курси німецької. Хочу дотягнути її до професійного рівня, щоб все ж таки пройти конкурс на курси підвищення кваліфікації в Інституті Публіцистики і Комунікаційних Наук у Берліні.
Отже, якось так. Ідей багато. рух є. Головне робити все продумано і поступово, а не кидатися у всі боки, незнаючи за що хапатися.
Через неспання пів ночі і засинання лише під ранок проспала поїзд. П*яних коханих жінок не зустріла і буттербродів їм на вокзал не привезла. Вибачте мене дєвучкі...
Мурдую знайомих, інтернет і інші можливі джерела у пошуках роботи.
Повернулась то я щаслива, натхненна, реабілітована... Але з зовсім голою *****.
Останні гроші було витрачено на квиток на літак і тепер треба терміново щось робити.
Бо статус вільного художника, хай і на вершині піднесення і натхнення, мене зовсім не влаштовує
Процес пошуку роботи якось мене не зовсім радує. сам прцес.
Бляха, у мене досить непогане резюме. У мене, я вважаю. серйозний досвід роботи (радіостанція "НАРТ", журналіст "5 каналу", редактор "Нового каналу"...), а я відчуваю себе школяркою, яка шукає додатковий заробіток опісля школи бо таточки-мамочки позбавили кишенькових.
Ці всі обдзвони, спілкування з дядями-тьотями-босами. І таке відчуття ніби я благаю про роботу.
і іноді на підставі цих розмов складається відчуття, що я сама маю їм всім платити за те, щоб вони розглянули мою кандидатуру.
Переконувати цих самих дядь-тьоть-босів у тому, яка я охуєнна, талановита, працездатна... це мене аж ніяк не надихає.
Дійсно, відчуваю себе не професіоналом, а п*ятнадцятирічною пісюхою.
Феее. Гидотно мені від цього. подекуди сумно. А ще сумніше від того, що тут нічого не зробиш.
Засовуєш своє ЯТАКАКРУТАРОЗУМНИЧКАІГАРНЮНЯ подалі і підіграєш всім Д.Т.Б. (дядям-тьотям-босам) у тому, що ВИТАКІКРУТІРОЗУМНИЧКИ а я шматок лайна,і я цілуватиму ваші бюрократичні дупи, якщо ви візьмете мене на роботу.
Батьки у мене прекрасні.
Продуктами харчування вони мене забезпечили.
Сказали, що допоки я не знайду роботу, їжа у мене буде. Це вже легше.
Але лише їжа. Ніяких грошей.
Це виховний момент. Чи, скоріш, абсолютно нормальний підхід, враховуючи, що мені вже давно не шістнадцять і з якого дива вони мають мене забезпечувати.
Я їм дуже вдячна. Не дивлячись на те, що я споійно можу зірватись і чкурнути з країни невідомо куди, бо зна з ким і на скільки, а потім раптово неочікувано повернутись і сказати драстєавотія, вони всеодно люблять мене і допомагають.
Люблю я їх. не за це, звісно. Хай вони і не рідні мені батьки. Але найрідніші.
Серед всіх цих приземленио-побутових, але конче необхідних справ, знаходиться місце і приємним, творчо-мистецьким справам.
Вчорашній продуктивний вечір закінчився все ж таки ухваленням сатуту і уже офіційним створенням мистецької організації.
За це було випито вино і росподілено обов*язки між членами оргвнізації.
Тепер вирішуються юридичні питання, запуск проектів і нових вистав.
І дуже важливий, але такий складний для нас момент - вигадування достойної назви організації.
Крім цього важливе місце і багато часу займає писанина. Найважче це почати, але вже є ссуви. Матеріалу дійсно ціла купа і розібратися з ним усім, розкласти по логічно-хронологічним поличкам - це потребує зусиль. Тому мої вечори ночі переважно зайняті цим.
Ось думаю, може і мені польською зайнятись...
Мова красива, дуже вона мені подобається. За три місяці проекту я дуже здружилась з Анею, вона сама з Німеччини, але батьки її з Польщі. Вона вчила мене польської. Дуже подобається.
Так, що друзі мої ПР-щики, думаю я з вами!:))
Щоправда у Польшу поки не збираюся. (Тобто хочу дуже, але не зараз). Я націлена на одну країну далі:)
Але ви молодці!
Знайду роботу (швидче б ця епопея з пошуками добігла логічного завершення) і збираюсь на курси німецької. Хочу дотягнути її до професійного рівня, щоб все ж таки пройти конкурс на курси підвищення кваліфікації в Інституті Публіцистики і Комунікаційних Наук у Берліні.
Отже, якось так. Ідей багато. рух є. Головне робити все продумано і поступово, а не кидатися у всі боки, незнаючи за що хапатися.