no one will pray for us ©
Ми загублені між калейдоскопами будень та розчинені у цигарковому димі. І поки я розтікаюсь по холодному кахелю на чужих кухнях, весна вже добігає фіналу. Коли вона тільки встигла? І хто всі ці люди довкола? І що я роблю серед них?
Хоча це не має жодного значення. Подумаємо про це завтра. Чи ще в якийсь із днів…
Спалахами у свідомості пролітають події. Скільки ще часу потрібно, щоб ми нарешті схаменулися?
Цифри у паспорті вже давно кажуть про те, що пора подорослішати. Але я ніколи не вірила цифрам. Я віддаю перевагу буквам. Мене подекуди нудить від мого підліткового бунтарства. Та напевне не надто сильно, якщо я ще досі тут. Тут, у намальованій нами реальності, де ми - персонажі сюрреалістичних історій. І здається, у нас таки по дев’ять життів, бо як ще пояснити те, що ми досі живі?
Ми мультики, створені укуреним ілюстратором. Я в жодному разі не намагаюсь образити нашого Бога, але про що він тільки думав, коли вписував нас у цю концепцію буття?
Ми так старанно намагалися дістатись дна, що й не помітили, як воно зробилося для нас побутовістю. І найстрашніше, що ми навчилися існувати тут.
А нам потрібно було просто згоріти та відродитися потім, як фенікси. Але ми надто відповідально поставились до процесу. Настільки, що нам стало затишно в нашому неперевершеному пеклі. Темна сторона пасує нам значно більше, ніж світла. Про неї принаймні можна писати казки. Дарксайдові історії, які все одно нікому не покажеш, бо нас або посадять, або пристрелять.
Мені так соромно за те, що я захоплююсь нами. Я могла би бути дорослою, бути мудрою та соціально корисною. Але, розтікаючись по цих безкінечних кухнях, я зізнаюсь собі у тому, що мені тут подобається. І всі ці люди, з обличчями демонів, теж подобаються мені.
Ілюзія того, що одного дня прийде Хтось і врятує всіх нас, розвіяна ранковими похміллями.
Ніхто не прийде. У нас залишилися тільки ми.
Самознищення - досконалий процес. Ми ідеальні у своєму самознищенні. Ми професійно тліємо, надихаючись власним мазохізмом.
І так, ніхто не прийде. А чи потрібен цей Хтось, насправді?
Бо у пеклі комфортно. Тут весело і грає музика. І демони тут такі, насправді, рідні. Я люблю цих своїх демонів. І вони, здається, люблять мене навзаєм. Просто так. Не за якісь досягнення чи створені мною шедеври. Не тому що в мене красиві ноги або червона помада. А просто тому, ми тут всі у вимушених обставинах. Просто тому, що ми горимо в одному пеклі.
По ту сторону вікна - весна, яка таки добігає фіналу. Що за дивна квартира, де ми прокинулись сьогодні? Але слово «прокинулись» все ж таки є ключовим. У сусідній кімнаті я знайшла сплячих напівголих друзів. Навіть не хочу знати хто з ким переспав цієї ночі. На кухні є пів пачки цигарок і недопитий вчора алкоголь. Що може бути більш досконало гріховним ніж цигарковий дим у сукупності з пляшкою вина о сьомій ранку. А там за вікном діти поспішають до школи. Вони ще не в курсі, як воно буде десять років по тому.
І якщо ми вкотре воскресаємо - значить це комусь потрібно.
Напевне, у Того Хто Зверху на нас свої плани.
Із дев’яти життів залишилось вісім.
Такий от ранок.
Хоча це не має жодного значення. Подумаємо про це завтра. Чи ще в якийсь із днів…
Спалахами у свідомості пролітають події. Скільки ще часу потрібно, щоб ми нарешті схаменулися?
Цифри у паспорті вже давно кажуть про те, що пора подорослішати. Але я ніколи не вірила цифрам. Я віддаю перевагу буквам. Мене подекуди нудить від мого підліткового бунтарства. Та напевне не надто сильно, якщо я ще досі тут. Тут, у намальованій нами реальності, де ми - персонажі сюрреалістичних історій. І здається, у нас таки по дев’ять життів, бо як ще пояснити те, що ми досі живі?
Ми мультики, створені укуреним ілюстратором. Я в жодному разі не намагаюсь образити нашого Бога, але про що він тільки думав, коли вписував нас у цю концепцію буття?
Ми так старанно намагалися дістатись дна, що й не помітили, як воно зробилося для нас побутовістю. І найстрашніше, що ми навчилися існувати тут.
А нам потрібно було просто згоріти та відродитися потім, як фенікси. Але ми надто відповідально поставились до процесу. Настільки, що нам стало затишно в нашому неперевершеному пеклі. Темна сторона пасує нам значно більше, ніж світла. Про неї принаймні можна писати казки. Дарксайдові історії, які все одно нікому не покажеш, бо нас або посадять, або пристрелять.
Мені так соромно за те, що я захоплююсь нами. Я могла би бути дорослою, бути мудрою та соціально корисною. Але, розтікаючись по цих безкінечних кухнях, я зізнаюсь собі у тому, що мені тут подобається. І всі ці люди, з обличчями демонів, теж подобаються мені.
Ілюзія того, що одного дня прийде Хтось і врятує всіх нас, розвіяна ранковими похміллями.
Ніхто не прийде. У нас залишилися тільки ми.
Самознищення - досконалий процес. Ми ідеальні у своєму самознищенні. Ми професійно тліємо, надихаючись власним мазохізмом.
І так, ніхто не прийде. А чи потрібен цей Хтось, насправді?
Бо у пеклі комфортно. Тут весело і грає музика. І демони тут такі, насправді, рідні. Я люблю цих своїх демонів. І вони, здається, люблять мене навзаєм. Просто так. Не за якісь досягнення чи створені мною шедеври. Не тому що в мене красиві ноги або червона помада. А просто тому, ми тут всі у вимушених обставинах. Просто тому, що ми горимо в одному пеклі.
По ту сторону вікна - весна, яка таки добігає фіналу. Що за дивна квартира, де ми прокинулись сьогодні? Але слово «прокинулись» все ж таки є ключовим. У сусідній кімнаті я знайшла сплячих напівголих друзів. Навіть не хочу знати хто з ким переспав цієї ночі. На кухні є пів пачки цигарок і недопитий вчора алкоголь. Що може бути більш досконало гріховним ніж цигарковий дим у сукупності з пляшкою вина о сьомій ранку. А там за вікном діти поспішають до школи. Вони ще не в курсі, як воно буде десять років по тому.
І якщо ми вкотре воскресаємо - значить це комусь потрібно.
Напевне, у Того Хто Зверху на нас свої плани.
Із дев’яти життів залишилось вісім.
Такий от ранок.