і знову ти.
Я видела ваши фрески на стенах, товарищ Ривера,
Я была маленькая дерзкая, а вас все считали гением. (с.) Alai Oli
Ти в мені.
І краще б це було фізично, ніж от так.
Ти в моїх галюцинаціях, в моїх маривах, в сновидіннях…Ти скрізь, і я ніяк не можу позбавитись.
Ти - отрута, що потрапляє в мене і розповсюджується по всіх моїх клітинах. І всі ці антидоти не працюють взагалі, як не старайся. Ти - подібно пухлині, що повільно наростає в моєму мозку. Чи може не так мозку, як душі? Але я боюсь про це думати.
Тебе фізично тут немає. У моєму світі тебе не існує. А як би мені хотілось, щоб ти був тут. Був поряд.
Але ти існуєш десь окремо. І твій світ, напевне, значно світліший. Просто ти весь такий сам.
Ти світлий і чистий зсередини. А я не вписуюсь навіть у другорядні ролі твоїх історій.
Моя щирість спаплюжена біоритмами цього мегаполісу. Моя справжність так скрупульозно прихована під нашаруванням сурогатів, що ти навіть не маєш можливості знати мене справжню.
А я ж насправді зовсім не така, як на фотографіях чи в соцмережевних постах. Якби я знайшла в собі сміливість не ховатись під всіма цими масками, то думаю я б тобі навіть сподобалась.
Так дивно існувати в одному місті, але при тому зовсім у різних всесвітах.
Твої очі зовсім не схожі на те, до чого я звикла. В них є світло. Таке от справжнє, з середини. Я ніколи раніше не бачила такого світла в очах жителів цього міста. Ти - світлоблакитний. Мені страшно навіть бути поряд. Страшно, що собою я можу забруднити цю твою досконалість.
Я би хотіла бути променем, щоб світити тобі. Щоб зігрівати тебе та малювати на тобі посмішку. Я би хотіла стати вітром, щоб прокидати тебе, крізь незакрите вікно. Я би могла бути янголом, щоб оберігати тебе. Але, нажаль, в мені забагато гріхів. Нажаль, я надто підпорядкована дешевим історіям цього міста.
Я надто захоплююсь тобою, щоб сказати про це вголос.
Ми існуватимемо і надалі паралельно. Не перетинаючись. Як день і ніч. Як жовтень і квітень. (квітень - це ти, якщо що.)
І якщо в цьому спаплюженому світі, в цій збоченій реальності, існує щось насправді чисте - то нехай це будуть твої очі.
А я буду писати про тебе вірші на серветках. Серветках на барних стійках під час нічних рейвів. Я буду любити тебе, як цього потребують закони драматургії - поетично і багатостраждально. Катарсиси - моє все. Я буду любити тебе наперекір всім цим ранкам не в твоїх обіймах. Запиваючи цю мою любов чимось напівсолодким на самоті. Вигулюючи мої про тебе мрії нічними київськими кварталами. Я буду любити тебе дуже красиво, але дуже по-секрету.
Так, я планую вижати з цього кохання максимум. Максимум емоцій, переживань, сліз, сублімацій, безсонь… А хіба не для цього нам дароване вміння відчувати?
Це найщиріша історія, яка коли-небуть траплялась зі мною. Історія, яка не має ні початку, ні шансів. Безсенсова досконалість.
Просто для того, щоб було натхнення. Для того, щоб народжувалися букви.
Я ніколи не перейду межу. Це така гра. Такі тут правила.
Але поки світяться твої очі - я дихаю.
Поетично, ну правда ж?