моя до тебе ніжність.
Поглянь но, любий, а світанки цього міста знову пастельно-рожеві. І знаєш, моя до тебе Ніжність має схоже забарвлення.
Ледь помітними поглядами та випадковими дотиками Вона проростає в мені. Вона - паросток. Такий тендітний та ще зовсім беззахистний. Моя Ніжність прекрасно цнотлива. Їй не відомі чорні діри душі, що з’являються внаслідок жорстокості по відношенню до Неї. Вона ще не знає, як тут все влаштовано насправді.
А я навмисне не розповідаю. Таких треба берегти.
Моя до тебе Ніжність не помітна нікому. Я ховаю Її глибоко в середині. Десь, де ніхто Її не знайде. Навіть ти. Так для Неї безпечніше. Як і для нас з тобою, доречі.
А паросток тягнеться до сонця. Він проривається крізь всі внутрішні заперечення та страхи. І виявляється сильнішим за них усіх. Він просто хоче жити. А це, як відомо - найсильніше у всесвіті бажання.
Мені хочеться поставити на паузу мить цього світанку, щоб порахувати всі його відтінки. Від бузкового до світло-рожевого. Якби мене попросили описати те що я відчуваю до тебе, я би не кажучи ні слова просто показала їм цей світанок. Він так само абсолютний у своїй ніжності. Він і є - Абсолютна Ніжність.
Я закриваю очі і бачу твій силует. Я пам’ятаю кожен твій контур. Я могла б малювати тебе з закритими очима. Білими хмарами по рожевому небу я народжую твої портрети. Але ти ніколи не побачиш цих моїх шедеврів, бо твій будильник задзвонить набагато пізніше ніж встає сонце. І коли ти, ще напівсонний, підійдеш до свого вікна, щоб вперше за день подивитись на небо, то побачиш тільки уривки моїх ліній, які прикидатимуться перистими хмаринками.
Моя пастельно-рожева Ніжність добре замаскована під ці світанки. Її важко помітити, якщо тільки не зазирнути в саму прірву моїх очей. І якщо довго вдивлятись, то крім розширених зіниць, в них можна розгледіти віддзеркалення досвітнього неба. Це і є моя Ніжність.
Мені страшно, що колись Вона таки себе видасть. Саме тому ховаю очі щоразу, коли ми з тобою перетинаємось поглядами. Я ретельно приховую Її поміж рядками своїх текстів та куплетами саундтреків. Я прикидаюся німою, коли ти звертаєшся до мене. Бо раптом станеться так, що замість мене до тебе заговорить Вона. І зрушаться з місця планети, і посипляться зорепади, і комети почнуть водити навколо нас хороводи... Це занадто небезпечно для такої тонкої матерії. Я не дозволю нікому скривдити Її. Навіть тобі. Особливо тобі.
Тому ти дивись собі на небо, та думай і надалі що дивишся на перисті хмари, що розкинулись вздовж горизонту. І якщо раптом одна з них буде схожа на твій профіль - просто не придавай цьому значення. Цим ти збережеш мій секрет.
А я плекатиму Її і надалі, тільки нікому про це не скажу.
Вона житиме в мені допоки ми з Нею залишатимемося одним цілим. А коли Вона стане достатньо самостійною - я випущу Її назовні.
Нехай розлітається по небу мільйонами метеликів. Таких самих пастельно-рожевих на вигляд. Нехай перероджується у творчість та розфарбовує собою сірість досвітнього мегаполісу. Нехай реінкарнується у теплий травневий вітер, який увірветься до тебе в кімнату крізь відчинене вікно. І поки ти ще спиш, нехай цілує твоє волосся.
Та поки це всього лише маленький паросток. Це тендітна матерія, кольору світанку.
Це всі на світі комети, зібрані в моїх очах. Це щось дуже інтимне та божевільно прекрасне.
Це - моя до тебе Ніжність.
Ледь помітними поглядами та випадковими дотиками Вона проростає в мені. Вона - паросток. Такий тендітний та ще зовсім беззахистний. Моя Ніжність прекрасно цнотлива. Їй не відомі чорні діри душі, що з’являються внаслідок жорстокості по відношенню до Неї. Вона ще не знає, як тут все влаштовано насправді.
А я навмисне не розповідаю. Таких треба берегти.
Моя до тебе Ніжність не помітна нікому. Я ховаю Її глибоко в середині. Десь, де ніхто Її не знайде. Навіть ти. Так для Неї безпечніше. Як і для нас з тобою, доречі.
А паросток тягнеться до сонця. Він проривається крізь всі внутрішні заперечення та страхи. І виявляється сильнішим за них усіх. Він просто хоче жити. А це, як відомо - найсильніше у всесвіті бажання.
Мені хочеться поставити на паузу мить цього світанку, щоб порахувати всі його відтінки. Від бузкового до світло-рожевого. Якби мене попросили описати те що я відчуваю до тебе, я би не кажучи ні слова просто показала їм цей світанок. Він так само абсолютний у своїй ніжності. Він і є - Абсолютна Ніжність.
Я закриваю очі і бачу твій силует. Я пам’ятаю кожен твій контур. Я могла б малювати тебе з закритими очима. Білими хмарами по рожевому небу я народжую твої портрети. Але ти ніколи не побачиш цих моїх шедеврів, бо твій будильник задзвонить набагато пізніше ніж встає сонце. І коли ти, ще напівсонний, підійдеш до свого вікна, щоб вперше за день подивитись на небо, то побачиш тільки уривки моїх ліній, які прикидатимуться перистими хмаринками.
Моя пастельно-рожева Ніжність добре замаскована під ці світанки. Її важко помітити, якщо тільки не зазирнути в саму прірву моїх очей. І якщо довго вдивлятись, то крім розширених зіниць, в них можна розгледіти віддзеркалення досвітнього неба. Це і є моя Ніжність.
Мені страшно, що колись Вона таки себе видасть. Саме тому ховаю очі щоразу, коли ми з тобою перетинаємось поглядами. Я ретельно приховую Її поміж рядками своїх текстів та куплетами саундтреків. Я прикидаюся німою, коли ти звертаєшся до мене. Бо раптом станеться так, що замість мене до тебе заговорить Вона. І зрушаться з місця планети, і посипляться зорепади, і комети почнуть водити навколо нас хороводи... Це занадто небезпечно для такої тонкої матерії. Я не дозволю нікому скривдити Її. Навіть тобі. Особливо тобі.
Тому ти дивись собі на небо, та думай і надалі що дивишся на перисті хмари, що розкинулись вздовж горизонту. І якщо раптом одна з них буде схожа на твій профіль - просто не придавай цьому значення. Цим ти збережеш мій секрет.
А я плекатиму Її і надалі, тільки нікому про це не скажу.
Вона житиме в мені допоки ми з Нею залишатимемося одним цілим. А коли Вона стане достатньо самостійною - я випущу Її назовні.
Нехай розлітається по небу мільйонами метеликів. Таких самих пастельно-рожевих на вигляд. Нехай перероджується у творчість та розфарбовує собою сірість досвітнього мегаполісу. Нехай реінкарнується у теплий травневий вітер, який увірветься до тебе в кімнату крізь відчинене вікно. І поки ти ще спиш, нехай цілує твоє волосся.
Та поки це всього лише маленький паросток. Це тендітна матерія, кольору світанку.
Це всі на світі комети, зібрані в моїх очах. Це щось дуже інтимне та божевільно прекрасне.
Це - моя до тебе Ніжність.