Кольорові вікна.
Асфальтно-сірими хвилинами спливало будення. Подекуди розчиняючись під кольоровими плямами радісно-літніх моментів. Все довкола було мінливим. І через цю динамічну зміну кадрів, важко було зафіксуватись на чомусь одному. Нерівномірними шматками усвідомленнь, перед очима, пролітали картинки. Люди, емоції, стани, кольори, локації, запахи, відчуття, саундтреки, мікродеталі... Це були зафіксовані миті. Вони хаотично заповнювали собою мене і, подібно бетонозмішувачу, утворювали гумоподібну масу спогадів. Всі вони змішались між собою і заплутались у власних історіях.
Іноді я намагалась навести лад у цьому хаосі, але швидко закидала цю кропітку і сумнівно необхідну справу.
Добре було не думати. Просто відпускати з себе всі думки і зациклювати себе на чомусь абсолютно неважливому. Наприклад, на асфальтних тріщинах. Чи то на рахуванні ліхтарних стовпів на шляху додому. Або на цифрах номерних автомобільних знаків, що розповзлись перманентними заторами по вулицях міста.
Я не рахувала цифри. Але, натомість, нечемно вдивлялася у вікна будинків, повз які я повільно пропливала.
У кожному вікні відбувалась своя історія. Якщо мені подобалось якесь певне вікно, я зупинялась і розглядала його детальніше. Важлива була кожна дрібниця. Особливо, якщо у вікні знаходились персонажі. Я фіксувала вікно і продовжувала шлях. Музика пронизувала мене крізь навушники і під шкіру. Вона створювала собою настрій і задавала темп думок та кроків. Під ці саундтреки я малювала. Я малювала у своїй голові сценарії для вікон. Для кожного свій власний. Я вписувала у ці сценарії персонажів, деталі, кольори та все, що зафіксувала, стоячи під тим чи іншим вікном.
У кожному вікні було своє світло. Свій колір люстри та гардин. Відтінки віконних вогнів майже не повторювалися. Хоча траплялись виключення. Було близько дев'ятої вечора, тож багато цікавих історій траплялись саме в кухонних вікнах. Були вікна гостинних та дитячих кімнат. Набагато рідше траплялись вікна спальні. Іноді здавалось, що вікна будинків, які стоять по різні боки вулиці, переблимуються між собою. Не люди у них, а саме вікна. Вони, ніби, вели перемовини спалахами кімнатного світла, тінями людських рухів та відблиском телевізійних екранів. Вікна розмовляли між собою, та ділитись історіями. Вони показували одне одному свої історії. Ісорії, що живуть всередині них. Історії, що живуть у вікнах.
Ці історії розфарбовували мою внутрішню сірість. Чи може це я розфарбовувала місто своїми історіями. Щоб було не так сіробитонно Щоб було не так хмарочосово і глобалістично. Щоб додати кольорів і трошечки чарівностей.
Не загубити би свої кольорові олівці серед сурогатів. І не забути про те, як важливо фіксувати миті.
І фантазувати. Щосекунди фантазувати. Не зупиняючись. Бо якщо зупинитись - є ризик стати так само сіро-байдужим і розчинитися у хмарочосовому хаосі. Сумнівна перспектива.
Posted via LiveJournal app for iPad.