Одна макроісторія - це сукупність мікроісторій. І все.
Більшість казкових історій закінчується вокзалами. Здебільшого там вони і беруть початок. Аеропортами. Автобусними станціями. Всі ці місця сповнені надсильною енергетикою. Енергетикою прощаннь та зустрічей.
Це правильні історії. Ті, що відбуваються за всіма канонами драматургії. Ті, які мають фіксований початок та кінець.
А є інші. Є історії які, як не старайся, не закінчуються. Є такі, які навіть і не починались насправді, але заполонили собою твої блокноти та сни. І ти проживаєш ці історії десь у власних фантазіях, у тих самих снах, на папері, де дописуєш для них хепіенди чи дофантазовуєш безкінечність.
І цими історіями ти наповнюєшся. Справжніми чи іллюзорними. Довготривалими чи швидкоплиними. Тими, що закінчуються вокзалами, чи такими, які не закінчаться ніколи.
Кожен з нас - це сукупність мікроісторій з суб'єктивним забарвленням відчуттів. І ці мікроісторії теж, всього на всього сукупність. Сукупність, з якої складається одна макроісторія - життя.
І залежить все не від персонажів та дислокацій. Все залежить від забарвлення, яке ми надаємо цим історіям. Все залежить від емоцій, які ми отримуємо проживаючі ці історії. І від почуттів, які народжуються в наслідок подій та людей, що якимось чином стосуються наших історій.
Насправді все в нашій голові. Чим розвиненіша фантазія - тим цікавіші й складніші сюжети вона видає. Чим більша потреба у людях - тим більше персонажів робляться важливими, стають невід'ємними часточками нашого існування, породжують в нас певні реакції, які прийнято вважати почуттями.
А все за для того, щоб відчувати себе цілісним. Повноцінним персонажем макроісторії, яка стосується кожного на цій планеті. Все заради того, щоб бути невід'ємною і повноцінною часточкою чогось надважливого.
І засинаючи, казати собі: "Я існую. Я частина суспільства. Я саморелізовуюсь. Я маю безліч друзів. Я вмію кохати. Я щодня вчусь чомусь новому. Я живу повноцінним життям."
Якщо допомагає - то і дай Боже.
А як ні? Як всеодно відчувається внутрішній дискомфорт і власна відчужденість. Коли ніби все нормально і, за всіма правилами суспільства, - повноцінно, але ти відчуваєш задуху. Ти відчуваєш сурогат всім своїм єством. І не те, щоб щось неправильно, а так ніби неправильно все навколо. Чи скоріш ти - неправильний. Бо всі ж собі живуть, і їх все влаштовує. А якщо навіть не влаштовує, то не так сильно, щоб щось у цьому калейдоскопі змінювати. Люди харчуються, здебільшого, чужими історіями, які знаходять у екранах телевізорів, у книжках та чужих відвертостях. І це не є чимось поганим. Це нормально. Адже всі вони задовільняються цим. І більшість надихається набутими історіями значно більше, а ніж своїми власними. І хай буде так. Бо, якщо таким чином люди стають щасливішими - чому б і ні?
Але коли тобі цей сурогат не підходить і хочеться зовсім іншого. Хочеться щирого, взаємонатхненного, космічного і головне чистого. Не заплямованого рамками та правилами, що надумані кимось іншим, але таким же як і ти. Не спаплюженого під тиском штучних еталонів та навіювання ідеалів. Просто такого, яке було б незалежним від усього. Такого, яке прислухається лише до ритмів серцебиття та шепіту душ.
Чогось такого від чого все інше раптом стає неважливим. Просто супутнім, на шляху до чогось справжнього.
І ти шукаєш. У кожному дні, у кожній миті. Ти шукаєш серед купи країн та міліярдів людей. У кожному персонажі, у кожному погляді, у дотику, у подиху, у діалогах та взаємомовчаннях, у діях та вчинках, у кожному серцевому біті та кожному своєму сні. Ти перебираєш прожиті тобою історії і щодня наповнюєшся новими. Ти шукаєш, бо віриш. Бо єдине що ти можеш робити досконало - це вірити. Головне не зневірюватися. Просто бути і шукати. Просто наповнюватися митями, історіями та персонажами і вірити. Вірити, що якась із цих історій буде справжньою. Без дофантазовуваннь та штучно породжених відчуттів. І ти у цій історії просто будеш. Будеш просто щасливим. Така проста ціль і такий складний шлях.
А хто зна, можливо цей шлях і є сенсом Макроісторії...
Posted via LiveJournal app for iPhone.