Загіпсовані мізки.
Справа мабуть не у внутрішньому сумбурі, а в елементарному, і абсолютно логічному, бажанні рухатись.
Рухатись фізично і внутрішньо. Від кілометрових прогулянок нічним Києвом до творчої самореалізації. Все це необхідність. Без руху - я гнию. І одна справа, коли твій рух гальмує гіпс на нозі. Зовсім же інеше - коли мізки твої, знаходяться в такому ж, проте непомітному для ока, гіпсі.
З ногою можна впоратись, переступити крізь біль та дискомфорт і все ж таки рухатись. Нехай повільно, нехай на милицях, проте впевнено, не зважаючи на розкосі та до нудоти співчутливі, погляди оточуючих.
З місками якось все складніше. Довготривала нерухомість переростає у стрімку деградацію. Яка, в свою чергу, перетворює особистість на овоч. Ти не те щоб стаєш поганим, чи розумово не досконалим. Ти просто перетворюєшся на частину маси. Обростаєш приземленими побутовими речами, придаючи їм надважливого значення. Стаєш пересічною особистістю.
І щоб цього не сталося потрібен екшен. Моїм мізкам потрібен екшен, це факт. Потрібні пригоди. Потрібно хоч на пару днів вирватися з мегаполісу.
Якщо я найближчим часом матиму трофейний вихідний - мотну в Одесу. Для розрядки. До своїх. До моря. Знов. На полювання за відчуттями.
У Києві полювання на відчуття - неможливе. А шкода. Тут стільки всього могло би статися, якби я любила це місто, як колись давно. Як би була закохана у нього, як раніше.
Але наразі у нас з мегаполісом зовсім інші відносини. Суто бюрократичні, карєричні зі взаємовигодою і лише подеуди душевністю, так щоб глуздом не поїхати. Це Моєкоханепекло і я від нього нікуди не подінусь. Як і воно від мене.
Отже, відповідь насправді елементарна - щоб не гнити, та позбавити мізки від гіпсу, що їх блокує, потрібно просто поїхати звідси. На декілька днів.
Одеса? Чому б ні. Я її люблю. І вона мене навзаєм.
Рухатись фізично і внутрішньо. Від кілометрових прогулянок нічним Києвом до творчої самореалізації. Все це необхідність. Без руху - я гнию. І одна справа, коли твій рух гальмує гіпс на нозі. Зовсім же інеше - коли мізки твої, знаходяться в такому ж, проте непомітному для ока, гіпсі.
З ногою можна впоратись, переступити крізь біль та дискомфорт і все ж таки рухатись. Нехай повільно, нехай на милицях, проте впевнено, не зважаючи на розкосі та до нудоти співчутливі, погляди оточуючих.
З місками якось все складніше. Довготривала нерухомість переростає у стрімку деградацію. Яка, в свою чергу, перетворює особистість на овоч. Ти не те щоб стаєш поганим, чи розумово не досконалим. Ти просто перетворюєшся на частину маси. Обростаєш приземленими побутовими речами, придаючи їм надважливого значення. Стаєш пересічною особистістю.
І щоб цього не сталося потрібен екшен. Моїм мізкам потрібен екшен, це факт. Потрібні пригоди. Потрібно хоч на пару днів вирватися з мегаполісу.
Якщо я найближчим часом матиму трофейний вихідний - мотну в Одесу. Для розрядки. До своїх. До моря. Знов. На полювання за відчуттями.
У Києві полювання на відчуття - неможливе. А шкода. Тут стільки всього могло би статися, якби я любила це місто, як колись давно. Як би була закохана у нього, як раніше.
Але наразі у нас з мегаполісом зовсім інші відносини. Суто бюрократичні, карєричні зі взаємовигодою і лише подеуди душевністю, так щоб глуздом не поїхати. Це Моєкоханепекло і я від нього нікуди не подінусь. Як і воно від мене.
Отже, відповідь насправді елементарна - щоб не гнити, та позбавити мізки від гіпсу, що їх блокує, потрібно просто поїхати звідси. На декілька днів.
Одеса? Чому б ні. Я її люблю. І вона мене навзаєм.