Тепло.
А осінь була теплою і якоюсь на диво затишною. Що правда, це можна було помітити лише вночі, коли їдеш крізь нічне місто, після чергового знімального дня.
Аритмія емоцій базувалась на шаленості подій та телевізійному божевіллі.
Щоденні зйомки. Я їхала на кіностудію о шостій ранку, а поверталася вже після опівночі.
Всі свої сили, всі свої емоції, всю себе я віддавала процесу. В принципі, як і всі ті, хто працювали над проектом разом зі мною. Це було ще одне маленьке життя. Черговий швидкоплинний світ.
Щось наповнювало мене приємною теплотою і, здавалось, підносило високо над містом.
Завдяки відчуттю цієї теплоти, я була на диво спокійною, не зважаючи на моє телевізійне божевілля і загострення стресу. Стрес був неминучим і від того сприймався як невід’ємність подій. Втома була сильна. Дуже сильна, проте вирізнялась якоюсь, непритаманною їй, приємністю. Я відчувала, що вона була не марною.
Я відчувала себе закоханою. Такою, як вперше. Коли весь спектр емоцій, якій необхідний людині, щоб існувати і творити - сконцентрувався у мені, десь трошки вище грудей. Нервування, неможливість спати, небажання їсти, шалений прилив натхнення, сльози, любов до всього і всіх навколо, останні сили, щоб не зірватись, блиск в очах, і відчуття щастя. Так, це було саме воно.
Я знала, що зі всім впораюсь. Чомусь я знала це напевне. Відчуття внутрішньої теплоти давало мені впевненість. Надихало мене. Дрібнило мене на сотні почуттів.
Ті, хто знаходились поряд, казали, що я сяю. А я насправді, наче, щось таке випромінювала. Від цього люди посміхалися і це робило мене ще більш щасливою.
Ранком я з радістю і натхненням їхала на роботу. А вночі - з такою ж радістю, натхненна поверталася додому.
Всі мої дні проходили на кіностудії у павільйоні. Де я робила те, що люблю, напевно, понад усе. Знімала.
А ночі я проводила у своєму затишному однокімнатному раю. І робила те, що невичерпно кохаю. Писала.
Осінь була справді теплою. І я не маю на увазі стовпчик термометру…
Аритмія емоцій базувалась на шаленості подій та телевізійному божевіллі.
Щоденні зйомки. Я їхала на кіностудію о шостій ранку, а поверталася вже після опівночі.
Всі свої сили, всі свої емоції, всю себе я віддавала процесу. В принципі, як і всі ті, хто працювали над проектом разом зі мною. Це було ще одне маленьке життя. Черговий швидкоплинний світ.
Щось наповнювало мене приємною теплотою і, здавалось, підносило високо над містом.
Завдяки відчуттю цієї теплоти, я була на диво спокійною, не зважаючи на моє телевізійне божевілля і загострення стресу. Стрес був неминучим і від того сприймався як невід’ємність подій. Втома була сильна. Дуже сильна, проте вирізнялась якоюсь, непритаманною їй, приємністю. Я відчувала, що вона була не марною.
Я відчувала себе закоханою. Такою, як вперше. Коли весь спектр емоцій, якій необхідний людині, щоб існувати і творити - сконцентрувався у мені, десь трошки вище грудей. Нервування, неможливість спати, небажання їсти, шалений прилив натхнення, сльози, любов до всього і всіх навколо, останні сили, щоб не зірватись, блиск в очах, і відчуття щастя. Так, це було саме воно.
Я знала, що зі всім впораюсь. Чомусь я знала це напевне. Відчуття внутрішньої теплоти давало мені впевненість. Надихало мене. Дрібнило мене на сотні почуттів.
Ті, хто знаходились поряд, казали, що я сяю. А я насправді, наче, щось таке випромінювала. Від цього люди посміхалися і це робило мене ще більш щасливою.
Ранком я з радістю і натхненням їхала на роботу. А вночі - з такою ж радістю, натхненна поверталася додому.
Всі мої дні проходили на кіностудії у павільйоні. Де я робила те, що люблю, напевно, понад усе. Знімала.
А ночі я проводила у своєму затишному однокімнатному раю. І робила те, що невичерпно кохаю. Писала.
Осінь була справді теплою. І я не маю на увазі стовпчик термометру…