Фрітайм.
Того дня я вперше пірнала з ластами й маскою. Ми заплили більш менш віддалено від берега та пірнали, розглядаючи днище, каміння та водорості, що займають собою морські глибини.
Ми грали у піратів. Нас було п’ятеро. Я була єдиною жінкою на цьому недопіратському кораблі. Було дуже весело і радісно. Відчуття віддаленості від такої звичної буденності. Від закритого простору, у якому наші мізки по трохи закипали.
Опісля цього я відчувала фізичний біль руках і ногах. Але це була приємна втома.
Мене так надихнула ця позапериметрість, що я вирішила вирватись з цього закритого простору.
Ввечері я поїхала до Севастополю. Поїхала сама. Так було потрібно. Це потрібно, коли ти постійно знаходишся з людьми. Двадцять чотири години на добу. Одні й ті самі обличчя. І як би я себе у них не закохувала - хоч декількагодинне усамітнення було необхідністю. Я так відчувала.
Отже, Севастополь.
Я гуляла містом і ловила себе на думці, що мені незвично. Мені було якось дивно. Динаміка міста, автівки й люди… В якийсь момент мені стало навіть страшно. На якусь мить. Проте я швидко опанувала себе, переконуючи, що це просто легеньке божевілля, що стрімкими темпами прокрадається у мій глузд. Це все вплив існування у світі, що обмежений парканом.
Ну а потім була квартира. Так справжня квартира у багатоповерховому будинку. З парадними та ліфтом. Справжнім ліфтом.
Затишне однокімнатне кубло, стіни якого розфарбовані у графіті, а з меблів є лише ліжко та стіл з діджейським обладнанням.
Мій рідний Шматочоксевастополя пригостив мене чаєм. Ми запивали солодким чаєм цигарки на балконі та ділились відчуттями. Ми розповідали одне одному про власне існування. Я про периметр, він про Севастополь.
Коли ми бачились востаннє - це була нічна прогулянка столицею Кримського півострову. Перед тим наша зустріч була у столиці. На цей раз це була квартира у Севастополі.
Кожного разу нове місто. Кожного разу нові історії, що ми розповідаємо одне одному.
Я люблю його саме за це. За відчуття.
Такі люди роблять життя кольоровим.
А потім була довга прогулянка. Задовга, як для людини, що вже забула, що існують дистанції довші за кілометр.
Дворами й вулицями. Тротуарами й провулками Севастополю. Навіть розкопками Херсонесу ми прямували на концерт Сенсея.
День, що відволік мене від периметрної буденності.
І ввечері, повернувшись у периметр, я навіть встигла трошки засумувати.
За ці декілька годин я засумувала за своїм телевізійним містечком і його мешканцями. Моєю, наразі, фемелі.
І вже вночі ми великою дружною компанією сиділи у нашому барі, що на території периметру.
Нас було близько сорока. Ми дружно закутались у ковдри, пили, хто вино, хто пиво, і дивилися бокс.
Всі вболівали, всі переживали.
Такий собі родинний вечір за переглядом бою. Родина чисельністю у багато десятків людей. Фемелі.
Теплосімейнозатишно. Це саме воно.
І поспавши декілька годин, вже сьогодні зранку ми всі були на знімальному майданчику.
Зйомки тривають.
Периметр живе своїм звичним життям, у притаманному лише нам ритмі.
Ми грали у піратів. Нас було п’ятеро. Я була єдиною жінкою на цьому недопіратському кораблі. Було дуже весело і радісно. Відчуття віддаленості від такої звичної буденності. Від закритого простору, у якому наші мізки по трохи закипали.
Опісля цього я відчувала фізичний біль руках і ногах. Але це була приємна втома.
Мене так надихнула ця позапериметрість, що я вирішила вирватись з цього закритого простору.
Ввечері я поїхала до Севастополю. Поїхала сама. Так було потрібно. Це потрібно, коли ти постійно знаходишся з людьми. Двадцять чотири години на добу. Одні й ті самі обличчя. І як би я себе у них не закохувала - хоч декількагодинне усамітнення було необхідністю. Я так відчувала.
Отже, Севастополь.
Я гуляла містом і ловила себе на думці, що мені незвично. Мені було якось дивно. Динаміка міста, автівки й люди… В якийсь момент мені стало навіть страшно. На якусь мить. Проте я швидко опанувала себе, переконуючи, що це просто легеньке божевілля, що стрімкими темпами прокрадається у мій глузд. Це все вплив існування у світі, що обмежений парканом.
Ну а потім була квартира. Так справжня квартира у багатоповерховому будинку. З парадними та ліфтом. Справжнім ліфтом.
Затишне однокімнатне кубло, стіни якого розфарбовані у графіті, а з меблів є лише ліжко та стіл з діджейським обладнанням.
Мій рідний Шматочоксевастополя пригостив мене чаєм. Ми запивали солодким чаєм цигарки на балконі та ділились відчуттями. Ми розповідали одне одному про власне існування. Я про периметр, він про Севастополь.
Коли ми бачились востаннє - це була нічна прогулянка столицею Кримського півострову. Перед тим наша зустріч була у столиці. На цей раз це була квартира у Севастополі.
Кожного разу нове місто. Кожного разу нові історії, що ми розповідаємо одне одному.
Я люблю його саме за це. За відчуття.
Такі люди роблять життя кольоровим.
А потім була довга прогулянка. Задовга, як для людини, що вже забула, що існують дистанції довші за кілометр.
Дворами й вулицями. Тротуарами й провулками Севастополю. Навіть розкопками Херсонесу ми прямували на концерт Сенсея.
День, що відволік мене від периметрної буденності.
І ввечері, повернувшись у периметр, я навіть встигла трошки засумувати.
За ці декілька годин я засумувала за своїм телевізійним містечком і його мешканцями. Моєю, наразі, фемелі.
І вже вночі ми великою дружною компанією сиділи у нашому барі, що на території периметру.
Нас було близько сорока. Ми дружно закутались у ковдри, пили, хто вино, хто пиво, і дивилися бокс.
Всі вболівали, всі переживали.
Такий собі родинний вечір за переглядом бою. Родина чисельністю у багато десятків людей. Фемелі.
Теплосімейнозатишно. Це саме воно.
І поспавши декілька годин, вже сьогодні зранку ми всі були на знімальному майданчику.
Зйомки тривають.
Периметр живе своїм звичним життям, у притаманному лише нам ритмі.