Пройшов майже місяць.
А коли ми мали, вільні від зйомок, вечори - ми вигадували собі пригоди. Вигадували, щоб попросту не поїхати глуздом. Ми грали в ігри, розповідали історії, вирушали у подорожі через паркан, за периметр, гуляли берегом моря, малювали фарбами на камінчиках, писали вірші… Все що завгодно, аби просто не зациклюватись.
Глузд по трохи давав збої. Дедалі важче. Ми, як могли, старались цього не помічати. Робили все, щоб не сприймати цю шизофренію, яка вже почала вкарбовуватись у свідомість. Принаймні мою.
Я старалась сприймати все, так, ніби так і має бути. Ось так. Ось тут. Так, ніби так було завжди і буде й надалі.
Ніби існувати зачиненим у периметрі - це нормальність. Ніби інакше не буває. Я впевнювала себе у цьому.
Я впевнювала себе, що маленьке телевізійне містечко - це моє рідне. Маленька батьківщина з рожевими будиночками й асфальтними алейками. Все, що за її територіальними межами - то щось далеке, наразі абсолютно непотрібне і не цікаве.
Люди, що живуть у цьому містечку - мої рідні. Фемелі. Я любила їх. Надихалася ними.
Я впевнювала себе, що життя у периметрі, рожеві будиночки на березі моря, недосипання, безупинний креатив, літри кави, команда, суцільні камери й портикаблі, зйомки й монтаж, скуйовджене відчуття часу й запіканки на сніданок - це і є реальність.
І якби я не закохалась у це все, то мабуть вже лікувалася б у психлікарні.
І я щиро закохана. Від цього з мене зовні рвуться метелики. Ця закоханість дає енергію та натхнення.
Я закохана щиро. Не за потребою. Я впевнювала себе.
Глузд по трохи давав збої. Дедалі важче. Ми, як могли, старались цього не помічати. Робили все, щоб не сприймати цю шизофренію, яка вже почала вкарбовуватись у свідомість. Принаймні мою.
Я старалась сприймати все, так, ніби так і має бути. Ось так. Ось тут. Так, ніби так було завжди і буде й надалі.
Ніби існувати зачиненим у периметрі - це нормальність. Ніби інакше не буває. Я впевнювала себе у цьому.
Я впевнювала себе, що маленьке телевізійне містечко - це моє рідне. Маленька батьківщина з рожевими будиночками й асфальтними алейками. Все, що за її територіальними межами - то щось далеке, наразі абсолютно непотрібне і не цікаве.
Люди, що живуть у цьому містечку - мої рідні. Фемелі. Я любила їх. Надихалася ними.
Я впевнювала себе, що життя у периметрі, рожеві будиночки на березі моря, недосипання, безупинний креатив, літри кави, команда, суцільні камери й портикаблі, зйомки й монтаж, скуйовджене відчуття часу й запіканки на сніданок - це і є реальність.
І якби я не закохалась у це все, то мабуть вже лікувалася б у психлікарні.
І я щиро закохана. Від цього з мене зовні рвуться метелики. Ця закоханість дає енергію та натхнення.
Я закохана щиро. Не за потребою. Я впевнювала себе.