Довбушові скелі
Є розбійники звичайні. Кримінальні злодюжки, чиновники всякі - одним словом людці, основною метою яких є власна нажива за рахунок інших людей. А є такі, чия діяльність стає легендарною. Вони стають символом народної боротьби проти феодального гніту, проти іноземних загарбників. Робін Гуд, Устим Кармелюк. Олекса Довбуш... Карпати взагалі якось важко уявити без народних месників та ватажків, що ховалися по лісах. Села завжди буди добрим підгрунтям для антифеодальної боротьби, як в часи розквіту середньовічча, так і в часи його розкладу. А гірські стежки давали можливість опришкам вільно пересуватися між поселеннями та сховками. Одна з таких стежок знаходиться в селі Яремче, що на Іванофранківщині.
Один за одним йшли опришки стежками за ватажком, ведучи коней.
На кожному кроці чигала небезпека, з-за кожного дерева могла вилетіти підступна куля шляхтичів и жовнірів (від польського żołnierz - солдат).
В самій Польші в ті часи (30-40 роки XVIII ст. ) все було не таке чудове, як здавалося шляхті. Країна потроху скочувалася в руїну, хижі сусіди підбиралися до кордонів. Сейми та сеймики шуміли та гуділи, але толку з того було мало. Шляхтичі надалі хотіли прав, вольностей, гонору та війни, не рохуміючи, що їх час минає. Витискуючи все з селян, вони спричиняли зворотню реакцію. Селяни тікали в гори, де ставали до лав різного роду ватажків.
Відносини в цих теплих компаніях не були ідеальними. Це Хмельницькому вдалося організувати армію, що давала прикурити не тільки полякам (разом із татарами) і самим татарам, але по смерті і московитам. За сто років подібний рух потребував би ватажків зі знаті, чого не було у простих селянськх повстанців. Чим вони мені нагадують вояків УПА. То ж доводилось ховатися в лісах.
Зате на свіжопу повітрі. Цілющому.
Нажаль, Олексі Довбушу трохи не повезло ані в сімейних стосунках, ані в часі. Якось вони собі обідали в шинку рідного села із рідним братом Іваном. Слово за слово, зайшла мова про подальші перспективи месницького руху. І якось виявилось, що погляди трохи відрізняються. Настільки, что схрестилися сокири-топірці. Олекса віттоді став кульгавим, а Йванові довелося піти в інші краї. А їли вони в подібній колибі.
А там і справді смачно. Варенички, суп з грибочками... Але повернемося до стежки. Каліцтво те зовсім не зменшило сили ленегдарному ватажкові. Кажуть, оцю каменюку він кинув прямо на поляків.
Чи, може, одну з цих:
Стежка в'ється межи дерев, то в хащі, то в ліси:
Хто зна, чи не зіб'є вас зі шляху відьомський туман.
Чи не преведе прямо до багаття із котлом, в якому три відьми залюбки поласують вами. А оскільки ви ані літати не вмієте, як Рейневан з Нарентіуму, ні травичок чарівних у вас немає, та і віри християнської в нас мало, то скоро в котлі запахне, читачу, саме вами. В такому от темному місці.
Чи раптом з-за кущів вилізе вовкулака чи якесь це страховисько.
Чи з-під коріння полізуть скелети та мерці.
Або перестріне опришок (в ролі опришка - автор):
І ви не звалитеся с кручі:
Але для того треба ходити поночі, а не як ми та всі нормальні люди - вдень. Вдень дороги та стежки привітливі та мило запрошують до прогулянки.
Хіба що натрапите на кота, можливо, відьомського. А може - кота-охоронця.
В той день нам дуже повезло: +10 і це в 20-х числах січня.
Світило м'яке зимове сонечко:
Понумеровані сосни надають повітрю надзвичайного аромату.
День зимовий надзвичано короткий, то ж прийшов час і там їхати до готелю, до Ворохти. На прощання кіт-охоронець передає вітання читачам та каже: няв!!!!
За компанію дякую Ганні Вдовиченко, чиї фото частково використовувалися для серії дописів про Карпати.
Один за одним йшли опришки стежками за ватажком, ведучи коней.
На кожному кроці чигала небезпека, з-за кожного дерева могла вилетіти підступна куля шляхтичів и жовнірів (від польського żołnierz - солдат).
В самій Польші в ті часи (30-40 роки XVIII ст. ) все було не таке чудове, як здавалося шляхті. Країна потроху скочувалася в руїну, хижі сусіди підбиралися до кордонів. Сейми та сеймики шуміли та гуділи, але толку з того було мало. Шляхтичі надалі хотіли прав, вольностей, гонору та війни, не рохуміючи, що їх час минає. Витискуючи все з селян, вони спричиняли зворотню реакцію. Селяни тікали в гори, де ставали до лав різного роду ватажків.
Відносини в цих теплих компаніях не були ідеальними. Це Хмельницькому вдалося організувати армію, що давала прикурити не тільки полякам (разом із татарами) і самим татарам, але по смерті і московитам. За сто років подібний рух потребував би ватажків зі знаті, чого не було у простих селянськх повстанців. Чим вони мені нагадують вояків УПА. То ж доводилось ховатися в лісах.
Зате на свіжопу повітрі. Цілющому.
Нажаль, Олексі Довбушу трохи не повезло ані в сімейних стосунках, ані в часі. Якось вони собі обідали в шинку рідного села із рідним братом Іваном. Слово за слово, зайшла мова про подальші перспективи месницького руху. І якось виявилось, що погляди трохи відрізняються. Настільки, что схрестилися сокири-топірці. Олекса віттоді став кульгавим, а Йванові довелося піти в інші краї. А їли вони в подібній колибі.
А там і справді смачно. Варенички, суп з грибочками... Але повернемося до стежки. Каліцтво те зовсім не зменшило сили ленегдарному ватажкові. Кажуть, оцю каменюку він кинув прямо на поляків.
Чи, може, одну з цих:
Стежка в'ється межи дерев, то в хащі, то в ліси:
Хто зна, чи не зіб'є вас зі шляху відьомський туман.
Чи не преведе прямо до багаття із котлом, в якому три відьми залюбки поласують вами. А оскільки ви ані літати не вмієте, як Рейневан з Нарентіуму, ні травичок чарівних у вас немає, та і віри християнської в нас мало, то скоро в котлі запахне, читачу, саме вами. В такому от темному місці.
Чи раптом з-за кущів вилізе вовкулака чи якесь це страховисько.
Чи з-під коріння полізуть скелети та мерці.
Або перестріне опришок (в ролі опришка - автор):
І ви не звалитеся с кручі:
Але для того треба ходити поночі, а не як ми та всі нормальні люди - вдень. Вдень дороги та стежки привітливі та мило запрошують до прогулянки.
Хіба що натрапите на кота, можливо, відьомського. А може - кота-охоронця.
В той день нам дуже повезло: +10 і це в 20-х числах січня.
Світило м'яке зимове сонечко:
Понумеровані сосни надають повітрю надзвичайного аромату.
День зимовий надзвичано короткий, то ж прийшов час і там їхати до готелю, до Ворохти. На прощання кіт-охоронець передає вітання читачам та каже: няв!!!!
За компанію дякую Ганні Вдовиченко, чиї фото частково використовувалися для серії дописів про Карпати.