Ворохта, ключ до Горган
Якщо ви, мадрівнику, хочете гір, хочете побільше природи, високих смерек, шаленого запаху хвої та гірської свіжості, то вам, друже мій, варто навідатися до Ворохти. Це майже саме серце Горган - найвищої частини українских Карпат. Хмари тут низькі, а гори настільки високі, що ховаються за тими хмарами.
Самі Горгани висяться трохи далі, за кілька кілометрів. Частину їх, навищу, закриватють гори Магура, Яблуниця, Осередок. Ось вони, ховаються в тумані.
А от гори Ворохтинську, Руду і Китилувку видно неозброєним оком, якщо піднятися на гору Ребровач. Хоча я особисто думаю, що це більш високі Хорде, Рогатило та Версалем.
Ребровач нависає над базою Авангард. Приємний сервіс, зручні номери, дешева та смачна їдальня. А ще підйомник та лижні траси, сувенірний базар. Це не реклама, констатація, інакше я б ніколи в житті не зупинявся в другий раз в цьому місці.
В середині є зала для колективного огляду телевізіії та бар. Ну, все як у Стругацьких в повісті "Готель загинулого альпініста".
Околиці добре проглядаються з вершини лижного трампліна. Перш ніж на нього видиратися, впевнітся, що він ще в стані вас витримати.
А з вікна вигляд на кемпінгове містечко.
Селище Ворохта досить велике, місцями нагадує величенький райцентр. Але мало хто знає, що колись це були поля Василя Янюка з Космача, що прийшов на ці землі в 1568 році. Тут осів собі на широких полях та почав хазяйнувати. Я ходив подібними полями колись в 2012 році, і тоді підйом для незвиклого міщанина становив проблему. Але якщо кожен день вичалапувати на гору і спускатися вниз, то швидко звикнеш.
Янюку, як першопрохідцю, було важно. З переказів він знав, що десь на вершинах є поля із доброю пашею. То ж до них доводилось прорубати просіки через прадавні смерекові та букові ліси.
Проходити стежками, які протоптали дикі звірі:
Сам Михайло Ворохта прибув трохи пізніше. І з цього приводу мені оповідали різне. Одні казали, що то був кріпак-втікач, що оселився на вільній землі. Інші - що солдат, який втікав від муштри. Треті - що син-батьковбивця. Хоча я особисто більш вірю тим, хто каже таке: Мочеряк-Ворохта, справді втіка-одат, просто отримав наділ від свого тестя, Янюка. Михайло був талановитим ткачем, разом з дружиною Марією вони створили місцевий прядильний бізнес. Матеріал отримували з овечок Василя Янюка. Отак і постало поселення.
В 19 столітті його облюбували австрійскі імператори. А що, вони тікали подалі від галасливих дворів, від чиновників, в тишу, в глибину лісів, де спокійно могли обдумувати державні справи. За імператорами тягнулися придворні. Курорт ставав все більш популярним, що позначилося на зовнішньому вигяді селища.
Тут і там зустрічаються альпійскі садиби.
В більшості своїй нині в них пансіонати та будинки відпочинку.
Селяни живуть або в кам'яницях, або в більш автентичних хатках на схилах гір.
Взагалі, та мандрівка мала на меті оглянути засніжені Карпати, справжні, зимові. Але, як у мене трапляється завжди, хочеш весни - загадай собі на мандрівку побільше снігу. Тому гори, ріка Прут та Ворохта видаються трохи сірими.
Хіба що з вікна можна побачити трохи штучної зими:
Що абсолютно не заважає дихати свіжим повітрям, насолоджуватися тишею та спокоєм:
Самі Горгани висяться трохи далі, за кілька кілометрів. Частину їх, навищу, закриватють гори Магура, Яблуниця, Осередок. Ось вони, ховаються в тумані.
А от гори Ворохтинську, Руду і Китилувку видно неозброєним оком, якщо піднятися на гору Ребровач. Хоча я особисто думаю, що це більш високі Хорде, Рогатило та Версалем.
Ребровач нависає над базою Авангард. Приємний сервіс, зручні номери, дешева та смачна їдальня. А ще підйомник та лижні траси, сувенірний базар. Це не реклама, констатація, інакше я б ніколи в житті не зупинявся в другий раз в цьому місці.
В середині є зала для колективного огляду телевізіії та бар. Ну, все як у Стругацьких в повісті "Готель загинулого альпініста".
Околиці добре проглядаються з вершини лижного трампліна. Перш ніж на нього видиратися, впевнітся, що він ще в стані вас витримати.
А з вікна вигляд на кемпінгове містечко.
Селище Ворохта досить велике, місцями нагадує величенький райцентр. Але мало хто знає, що колись це були поля Василя Янюка з Космача, що прийшов на ці землі в 1568 році. Тут осів собі на широких полях та почав хазяйнувати. Я ходив подібними полями колись в 2012 році, і тоді підйом для незвиклого міщанина становив проблему. Але якщо кожен день вичалапувати на гору і спускатися вниз, то швидко звикнеш.
Янюку, як першопрохідцю, було важно. З переказів він знав, що десь на вершинах є поля із доброю пашею. То ж до них доводилось прорубати просіки через прадавні смерекові та букові ліси.
Проходити стежками, які протоптали дикі звірі:
Сам Михайло Ворохта прибув трохи пізніше. І з цього приводу мені оповідали різне. Одні казали, що то був кріпак-втікач, що оселився на вільній землі. Інші - що солдат, який втікав від муштри. Треті - що син-батьковбивця. Хоча я особисто більш вірю тим, хто каже таке: Мочеряк-Ворохта, справді втіка-одат, просто отримав наділ від свого тестя, Янюка. Михайло був талановитим ткачем, разом з дружиною Марією вони створили місцевий прядильний бізнес. Матеріал отримували з овечок Василя Янюка. Отак і постало поселення.
В 19 столітті його облюбували австрійскі імператори. А що, вони тікали подалі від галасливих дворів, від чиновників, в тишу, в глибину лісів, де спокійно могли обдумувати державні справи. За імператорами тягнулися придворні. Курорт ставав все більш популярним, що позначилося на зовнішньому вигяді селища.
Тут і там зустрічаються альпійскі садиби.
В більшості своїй нині в них пансіонати та будинки відпочинку.
Селяни живуть або в кам'яницях, або в більш автентичних хатках на схилах гір.
Взагалі, та мандрівка мала на меті оглянути засніжені Карпати, справжні, зимові. Але, як у мене трапляється завжди, хочеш весни - загадай собі на мандрівку побільше снігу. Тому гори, ріка Прут та Ворохта видаються трохи сірими.
Хіба що з вікна можна побачити трохи штучної зими:
Що абсолютно не заважає дихати свіжим повітрям, насолоджуватися тишею та спокоєм: