Суперблокбастер "2026!". Глава 2.
Кінець XX ст. ознаменувався падінням Радянського Союзу, потужної імперії, яка ставила за мету об’єднання народів у благородній меті побудови кращого суспільства, де людина могла б вільно дихати, творити та жити, не боячись криз, змін влади та інших ризиків так званого демократичного суспільства. В ідеалі люди взагалі не повинні були звертати уваги, хто саме і чому знаходиться при владі. Вони повинні були просто жити. А керувати повинні були найкращі представники, представники еліти, які з моменту народження проходили б спеціальний курс керування державою, і змалечку готувались до цього. У цій благородній місії випало головувати великому російському народу, який добровільно узяв на себе усі тяготи, пов’язані зі збиранням земель та просвіти малих диких народів. Вдумайтесь у цю цифру: в Радянському Союзі нараховувалось близько 140 різних народів, яких об’єднувала єдина держава і єдина мова. Однак саме її існування кидало виклик іншим видам державного устрою, побудованих на так званому вільному волевиявленню, яке примушувало людей включатись у надскладний процес керування державою, обираючи на державні пости не обраних, а таких самих людей, як вони самі, керуючись їхніми обіцянками та їхніми діями і вчинками.
Підручник з новітньої історії РФ, пер. для малоросійської меншини - М., Наука, 20... р.
Голоси... Найпершим відчуттям, що до Куніцина повернулось, був слух. Незвична вимова, інша ритміка мови, плавна милозвучність жіночого голосу. Басовиті та уривчасті команди, які подавав чоловічий голос. Декілька хвилин Борис взагалі не розумів навіть слів, просто розрізняв звуки, поділяючи їх на приємні та хлисткі. Серце пропустило один удар, два... по всьому тілу розлилось відчуття втоми.
- Автожектор сюди! Боже, та ввімкніть хтось струм! - зненацька увірвався у свідомість росіянина зміст. Когось голосно шпетили: - Ми втратимо його, хай вам чорт, якщо ви не піднімете ваші ліниві дупи!
Автожектор... струм... невже він у катівні? Щось боляче прошило його груди, прориваючи міцну тканину, настирливо добираючись до серця і вливаючи в нього щось дуже жагуче.
- Десять кубиків аденозинтрифосфату-Б, - констатував хтось. - Вистачить. Тепер електроди.
Щось вдарило його в груди, немов велетень наніс йому потужного джебу. Серце забилось, ніби намагалось вистрибнути з грудей, навіть перехопило подих. Так це ж реанімація, промайнуло у Куніцина. Ніяка це не катівня, це польовий шпиталь, а в ньому лікар намагається повернути його до життя електрошоком.
- Живий, - задоволено сказав хтось. - Живучий хлопець, сам видряпався, нам не довелось навіть йому гобатіан колоти. Іринко, дай йому соннеїну, хай поспить годин з десять. Йому знадобляться сили.
Куніцин відчув, як його чола торкаються ніжні дівочі руки. Акуратно, м’якою серветкою, невідома дівчина стерла з лоба та обличчя краплі холодного поту. Ніздрі розвідника вловили тонкий запах духів з ароматом троянди. Маленька, але сильна ручка узяла його за лікоть, обережно повернула. Потім змастила прохолодним спиртом згин, і просто у випнуту вену штрикнула шприцом, і по судинам рознеслось приємне тепло знеболювального та снодійного. В цей момент розвідник був готовий обійняти медсестру, поцілувати, подарувати їй всю ласку, на яку здатний - таким щасливим він почувався.
А потім прийшов сон, спокійний та лагідний, як у дитинстві. І сни були такими ж - йому снилось, що він знову дома, у материному будиночку. Стоїть літо, він вибігає на подвір’я, але там розстилається широкий луг, уквітчаний волошками, і на яскраво-синьому небокраї м’яко сяє золотаве сонце. І він біжить назустріч йому, купаючись в теплих променях, аж поки не наштурхується на невидиму стіну. В момент все заливає похмуре сіре світло, і наповзає туман. І він один, гнітюче один, навіть не взмозі знайти рідний дім.
Прокидався він повільно, майже не розрізняючи сон та реальність. Він лежав на чомусь м’якому, накритий тонким, але теплим вовняним покривалом. Великий палець прищемлював датчик. Такий самий тягся до лівого ліктя. Борис поворухнувся, розминаючи м’язи, розплющив очі, і роздивився навкруги. Присмерки замінились золотавим світлом, яке линуло просто зі стелі.
Палата була невелика, розрахована на одного пацієнта, умебльована аскетично, але зі смаком. Стіни фарбовані у зелений заспокійливий колір. На стіні дзеркало, під ним рукомийник, а поряд - свіжий білий рушник. Тумбочка, біля дверей шкафчик для одягу. На стіні висить календар із зображенням усміхненої симпатичної білявої, з поодинокими сивими ниточками, жінки з косою, укладеною навколо голови. Під нею стрімким шрифтом було написано „Юлія Тимошенко - екс-президент України, вітає всіх з Новим Роком”. Десь із підсвідомості Куніцина спливла згадка про Юлію Тимошенко, але не президента, а одну з русофобських політиків, яка звинувачувалась у корупції та крадіжці російського газу. „Он як”, - подумав він - „То вони її в президенти вибрали. І кого! Крадійку, злочинницю, яка свої статки побудувала, обкрадаючи Росію. Жорстоку, безпринципну, брехливу. Ось вона яка, демократія! Ні щоб вибрати когось достойного, незаплямованого, державника.” Але обличчя цієї жінки зовсім не було схожим на обличчя злочинниці, навпаки, воно дихало доброзичливістю, і якимсь теплом. Борис змушений був собі зізнатись, що Тимошенко йому подобається. Звичайно, як жінка, похапцем виправдався він.
Двері тихо розчинились, і увійшов високий молодик у лікарському зеленому халаті. Він підійшов до ліжка Куніцина, і жартівливо запитав:
- Як себе почуває наш москалик? Голова не крутиться? Нудоти немає?
Борис хотів обуритись, і заявити, що ніякий він не москалик, а „настоящий русский”, але замість слів з горла вилетіло тільки щось незрозуміле, чимсь схоже на сичання перекритого крану. Тоді він енергійно замотав головою, намагаючись бодай на мигах показати це.
- Вам ще цілу добу не можна розмовляти. - попередив лікар. - Ми паралізували вам голосові зв’язки, щоб ви їх собі не спортили.
Він торкнувся стіни, і перед ним вималювався голографічний екран. На ньому, як у фантастичному кіно, розгорнулась модель його організму. З долоні лікаря зірвалась послідовність світлових імпульсів, малюючи на екрані керуючі символи. Організм ніби розкрився, і поряд з кожним органом з’явився пояснюючий напис, з маленькими іконками діаграм, які розгортались на повний екран, коли тонкий червоний промінь з руки лікаря торкався їх. На хвилину він замислився. Потім щось вибрав, сформував список, і помахом руки погасив феєричне дійство.
- А тепер відпочивайте. - сказав він. - Я прописав вам снодійне, а ще комплекс вітамінів, щоб швидше сил набирались.
Звідкілясь з-за ліжка з’явилась сталева змія. Вона вправно знайшла потрібну точку, випустила жало, і швидко та безболісно щось вколола. Борис заснув з думкою про те, що як тільки він зможе говорити, перше, що він скаже - це поставить сувору вимогу, аби із ним поводились, як з людиною, і не обзивали „москаликом”. Наскільки йому говорили на інструктажі, українці це слово вживають як синонім „ідіота”.
Прокинувся він від звуків голосу. Хтось голосно сперечався за дверима, один голос був жіночий, добре поставлений, ніжний та м’який, другий був сильним оксамитовим баритоном.
- Ви розумієте, що означає його перебування в цій клініці? - заговорила жінка. - Ми не можемо так ризикувати. Перевезіть його в мій маєток під Києвом. У мене там затишно, там сад, велика бібліотека. Він почуватиметься там не гірше цієї лікарні, де ви його накачуєте снодійним, і ізолюєте від навколишнього світу. В затишній обстановці він більш спокійно сприйме те, що ми маємо йому сказати.
- А ви самі хочете йому сказати про вірус? Ви не боїтесь, що він ухопить пістолет, і пристрелить вас і вашу родину.
- Я вже багато чого набоялась в своєму житті. - глузливо відповіла жінка, і дзвінко розсміялась. - Найбільше я боялась тоді, коли моя дочка одна з чоловіком залишились у Дніпропетровську під час Війни Убивць. Оце було страшно, а зараз...
- Добре, я спробую зробите все можливе. Доведеться, мабуть, через Андрія Вікторовича брати дозвіл, адже він тут по лінії Служби Безпеки - згодився чоловічий баритон.
- Пам’ятайте, мій телефон для вас вільний 24 години на добу. - нагадала жінка. - Якщо отримаєте дозвіл, дзвоніть негайно.
Судячи з розмови, його не просто тримали в лікарні, його ізолювали. Куніцин замислився над словами чоловіка про якийсь вірус. Може, він утрапив у епцентр епідемії, яку хочуть приховати, і чимсь заразився? А може, його хочуть чимось інфікувати. У пам’яті сплив інструктаж про бойові віруси. Кілька років тому, коли в Росії ще тліли деякі конфлікти, ФСБ використовувало для знищення бойовиків за допомогою бактеріологічної зброї. До них закидали так звану “людину зеро”, яка була заражена доброякісною формою тої, чи іншої хвороби. Але доброякісною вона була лише для його організму, для всіх інших вона була смертоносною і безжальною. Промайнула страшна думка, що він і є такою “людиною зеро”, зброєю, яку ФСБ спрямувало проти забар’єрників. Крім того, згадана жінкою “Війна Убивць” не згадувалась у жодному зведенні, отже, цю назву він акуратно відклав у пам’яті, щоб у зручний час дізнатись підробиці.
Куніцин внутрішньо зібрався. Тепер йому треба почекати, поки прийде або лікар, або медсестра. Він точно знав, що робитиме.
Підручник з новітньої історії РФ, пер. для малоросійської меншини - М., Наука, 20... р.
Голоси... Найпершим відчуттям, що до Куніцина повернулось, був слух. Незвична вимова, інша ритміка мови, плавна милозвучність жіночого голосу. Басовиті та уривчасті команди, які подавав чоловічий голос. Декілька хвилин Борис взагалі не розумів навіть слів, просто розрізняв звуки, поділяючи їх на приємні та хлисткі. Серце пропустило один удар, два... по всьому тілу розлилось відчуття втоми.
- Автожектор сюди! Боже, та ввімкніть хтось струм! - зненацька увірвався у свідомість росіянина зміст. Когось голосно шпетили: - Ми втратимо його, хай вам чорт, якщо ви не піднімете ваші ліниві дупи!
Автожектор... струм... невже він у катівні? Щось боляче прошило його груди, прориваючи міцну тканину, настирливо добираючись до серця і вливаючи в нього щось дуже жагуче.
- Десять кубиків аденозинтрифосфату-Б, - констатував хтось. - Вистачить. Тепер електроди.
Щось вдарило його в груди, немов велетень наніс йому потужного джебу. Серце забилось, ніби намагалось вистрибнути з грудей, навіть перехопило подих. Так це ж реанімація, промайнуло у Куніцина. Ніяка це не катівня, це польовий шпиталь, а в ньому лікар намагається повернути його до життя електрошоком.
- Живий, - задоволено сказав хтось. - Живучий хлопець, сам видряпався, нам не довелось навіть йому гобатіан колоти. Іринко, дай йому соннеїну, хай поспить годин з десять. Йому знадобляться сили.
Куніцин відчув, як його чола торкаються ніжні дівочі руки. Акуратно, м’якою серветкою, невідома дівчина стерла з лоба та обличчя краплі холодного поту. Ніздрі розвідника вловили тонкий запах духів з ароматом троянди. Маленька, але сильна ручка узяла його за лікоть, обережно повернула. Потім змастила прохолодним спиртом згин, і просто у випнуту вену штрикнула шприцом, і по судинам рознеслось приємне тепло знеболювального та снодійного. В цей момент розвідник був готовий обійняти медсестру, поцілувати, подарувати їй всю ласку, на яку здатний - таким щасливим він почувався.
А потім прийшов сон, спокійний та лагідний, як у дитинстві. І сни були такими ж - йому снилось, що він знову дома, у материному будиночку. Стоїть літо, він вибігає на подвір’я, але там розстилається широкий луг, уквітчаний волошками, і на яскраво-синьому небокраї м’яко сяє золотаве сонце. І він біжить назустріч йому, купаючись в теплих променях, аж поки не наштурхується на невидиму стіну. В момент все заливає похмуре сіре світло, і наповзає туман. І він один, гнітюче один, навіть не взмозі знайти рідний дім.
Прокидався він повільно, майже не розрізняючи сон та реальність. Він лежав на чомусь м’якому, накритий тонким, але теплим вовняним покривалом. Великий палець прищемлював датчик. Такий самий тягся до лівого ліктя. Борис поворухнувся, розминаючи м’язи, розплющив очі, і роздивився навкруги. Присмерки замінились золотавим світлом, яке линуло просто зі стелі.
Палата була невелика, розрахована на одного пацієнта, умебльована аскетично, але зі смаком. Стіни фарбовані у зелений заспокійливий колір. На стіні дзеркало, під ним рукомийник, а поряд - свіжий білий рушник. Тумбочка, біля дверей шкафчик для одягу. На стіні висить календар із зображенням усміхненої симпатичної білявої, з поодинокими сивими ниточками, жінки з косою, укладеною навколо голови. Під нею стрімким шрифтом було написано „Юлія Тимошенко - екс-президент України, вітає всіх з Новим Роком”. Десь із підсвідомості Куніцина спливла згадка про Юлію Тимошенко, але не президента, а одну з русофобських політиків, яка звинувачувалась у корупції та крадіжці російського газу. „Он як”, - подумав він - „То вони її в президенти вибрали. І кого! Крадійку, злочинницю, яка свої статки побудувала, обкрадаючи Росію. Жорстоку, безпринципну, брехливу. Ось вона яка, демократія! Ні щоб вибрати когось достойного, незаплямованого, державника.” Але обличчя цієї жінки зовсім не було схожим на обличчя злочинниці, навпаки, воно дихало доброзичливістю, і якимсь теплом. Борис змушений був собі зізнатись, що Тимошенко йому подобається. Звичайно, як жінка, похапцем виправдався він.
Двері тихо розчинились, і увійшов високий молодик у лікарському зеленому халаті. Він підійшов до ліжка Куніцина, і жартівливо запитав:
- Як себе почуває наш москалик? Голова не крутиться? Нудоти немає?
Борис хотів обуритись, і заявити, що ніякий він не москалик, а „настоящий русский”, але замість слів з горла вилетіло тільки щось незрозуміле, чимсь схоже на сичання перекритого крану. Тоді він енергійно замотав головою, намагаючись бодай на мигах показати це.
- Вам ще цілу добу не можна розмовляти. - попередив лікар. - Ми паралізували вам голосові зв’язки, щоб ви їх собі не спортили.
Він торкнувся стіни, і перед ним вималювався голографічний екран. На ньому, як у фантастичному кіно, розгорнулась модель його організму. З долоні лікаря зірвалась послідовність світлових імпульсів, малюючи на екрані керуючі символи. Організм ніби розкрився, і поряд з кожним органом з’явився пояснюючий напис, з маленькими іконками діаграм, які розгортались на повний екран, коли тонкий червоний промінь з руки лікаря торкався їх. На хвилину він замислився. Потім щось вибрав, сформував список, і помахом руки погасив феєричне дійство.
- А тепер відпочивайте. - сказав він. - Я прописав вам снодійне, а ще комплекс вітамінів, щоб швидше сил набирались.
Звідкілясь з-за ліжка з’явилась сталева змія. Вона вправно знайшла потрібну точку, випустила жало, і швидко та безболісно щось вколола. Борис заснув з думкою про те, що як тільки він зможе говорити, перше, що він скаже - це поставить сувору вимогу, аби із ним поводились, як з людиною, і не обзивали „москаликом”. Наскільки йому говорили на інструктажі, українці це слово вживають як синонім „ідіота”.
Прокинувся він від звуків голосу. Хтось голосно сперечався за дверима, один голос був жіночий, добре поставлений, ніжний та м’який, другий був сильним оксамитовим баритоном.
- Ви розумієте, що означає його перебування в цій клініці? - заговорила жінка. - Ми не можемо так ризикувати. Перевезіть його в мій маєток під Києвом. У мене там затишно, там сад, велика бібліотека. Він почуватиметься там не гірше цієї лікарні, де ви його накачуєте снодійним, і ізолюєте від навколишнього світу. В затишній обстановці він більш спокійно сприйме те, що ми маємо йому сказати.
- А ви самі хочете йому сказати про вірус? Ви не боїтесь, що він ухопить пістолет, і пристрелить вас і вашу родину.
- Я вже багато чого набоялась в своєму житті. - глузливо відповіла жінка, і дзвінко розсміялась. - Найбільше я боялась тоді, коли моя дочка одна з чоловіком залишились у Дніпропетровську під час Війни Убивць. Оце було страшно, а зараз...
- Добре, я спробую зробите все можливе. Доведеться, мабуть, через Андрія Вікторовича брати дозвіл, адже він тут по лінії Служби Безпеки - згодився чоловічий баритон.
- Пам’ятайте, мій телефон для вас вільний 24 години на добу. - нагадала жінка. - Якщо отримаєте дозвіл, дзвоніть негайно.
Судячи з розмови, його не просто тримали в лікарні, його ізолювали. Куніцин замислився над словами чоловіка про якийсь вірус. Може, він утрапив у епцентр епідемії, яку хочуть приховати, і чимсь заразився? А може, його хочуть чимось інфікувати. У пам’яті сплив інструктаж про бойові віруси. Кілька років тому, коли в Росії ще тліли деякі конфлікти, ФСБ використовувало для знищення бойовиків за допомогою бактеріологічної зброї. До них закидали так звану “людину зеро”, яка була заражена доброякісною формою тої, чи іншої хвороби. Але доброякісною вона була лише для його організму, для всіх інших вона була смертоносною і безжальною. Промайнула страшна думка, що він і є такою “людиною зеро”, зброєю, яку ФСБ спрямувало проти забар’єрників. Крім того, згадана жінкою “Війна Убивць” не згадувалась у жодному зведенні, отже, цю назву він акуратно відклав у пам’яті, щоб у зручний час дізнатись підробиці.
Куніцин внутрішньо зібрався. Тепер йому треба почекати, поки прийде або лікар, або медсестра. Він точно знав, що робитиме.