(no subject)
Кохання в сучасній політиці
Вчора мені у форумі трапився цікавий пост. Автор (уже не пригадаю, хто) робив припущення, що прибічники Юліі Тимошенко не просто підтримують свого лідера, а закохані в неї. Що ж, цілком можливо. Тим паче, що такі приклади є в історії, є в літературі, та й взагалі, доля деяких політиків - це не стільки історія їх керування державою, скільки історія народної любові до них, яка подекуди навіть переходила у щиросерде кохання.
Найперша особистість, яка пригадується при словах "кохання і політика", це, мабуть, королева Вікторія. Звичайно, багатьом згадається блискуча повість Пола Ді Філіппо "Вікторія", де у стилі паропанку абсурдистськи були переосмислені деякі реалії вікторіанських часів, але усе ж таки навіть поверхневе спостереження показує, що Вікторію англійці не просто підтримували, а були в неї закохані. Це і такі зворушливі моменти у Конан Дойля, де Шерлок Холмс виписує на стінці кулями монограму "Victoria Regina". І те, що цю королеву навіть офіційно називали на ім'я, а не за титулом. І всенародний похорон. Ну, і звичайно, те, що сама епоха носить це ім'я. Вікторіанська епоха, час, коли у Британській Імперії панувала безмежна довіра до королеви, помножена на, можливо, несвідоме, але все ж кохання до неї, притягує людей вже майже сто років. Ми захоплюємся вікторіанцями Діккенсом, Честертоном, Конан Дойлем, Уїлкі Коллінзом. Постмодерністи Пол Ді Філіппо та Ніл Стефенсон звертаються до цієї епохи в своїх романах. Користуючись випадком, хотів би порекомендувати своїм читачам роман Н. Стефенсона "Алмазный век" - М., АСТ, 2004. Можливо, пізніше я напишу детальну рецензію на цю книжку.
Наступним у часі, мабуть, буде Тедді Рузвельт. Так, той самий Теодор Рузвельт, 26-й президент Сполучених Штатів, який починав як непримиренний борець з корупцією, а закінчив як відомий, як би зараз сказали, політолог. Той самий Теодор Рузвельт, часи якого ознаменували перехід США від провінційності до статусу цілком сформованої світової держави. Той самий Теодор Рузвельт, іменем якого досі називають іграшкових ведмедиків у США. Останній факт дуже добре показує ступінь народної довіри цьому президенту та його місце у їх світосприйнятті. Це, мабуть, єдиний в історії США лідер, який намагався завоювати прихильність виборців, а завоював всенародну любов. Слід сказати, що Тедді не любили так відверто, як ту саму королеву Вікторію. Але те, що його іменем назвали дитячу іграшку, яка до того ж не втрачає популярності вже сто років, яскраво показує його місце - у серцях народу, а не просто під номером у довіднику, як, наприклад, президент Гардінг. Знаєте, чим він відзначився? Не намагайтесь, не пригадаєте, надто він був сірою особистістю, щоб його хтось помічав. А відзначився він усього навсього тим, що був президентом у "ревучі 20-ті", коли в країні практично не було влади, і всім керували синдикати та мафіозні клани. Не можу втриматись від ущипливої параллелі - в нашому політикумі є персона, яка точно відповідає особистості Гардінга. Не буду казати хто - вважайте це розумовою вправою.
Наступний такий лідер знову з'явився у США. Джей-Еф-Кей, Джон Фітцджеральд Кеннеді. Образ цього президента-мученика вже півстоліття не зходить ані з кіноекранів, ані з публіцистики. Варто згадати хоча б фільм "JFK" з Кевіном Костнером. Кінохроніка, яку крутять кожен рік у річницю його загибелі. Знову ж таки не кажучи про всенародне прощання із загиблим. Знову ж таки, цей президент залишив свою пам'ять не своїми кроками зближення з СРСР (хоча тут його заслуга тільки в тому, що він стримував гонор Хрущова), і не своєю м'якою політикою, а народною любов'ю.
Мені закинуть, а що ж ви не згадали ані Адольфа Гітлера, ані Леніна, ані Сталіна... А тому, що справжнє кохання завжди проходить випробування часом. Гітлер завоював серця свого народа, але став його найгіршим прокляттям. Любов до Сталіна ж була любов'ю до вождя, якщо хочете - до богоподібного Керманича. Як і до Кім Чен Іра, наприклад. Це не любов, і тим паче не кохання. Це людська дурість, і схильність до преклоніння перед силою та владою. Справжня народна любов, і навіть кохання, не у публічному преклонінні, а в серці. Така проходить будь-яке випробування.
Тому найвищий щабель для політика - це не крісло у найвищому органі влади, а визнання народом. Коли люди не просто підтримують лідера, а закохані у нього - для такого лідера нема нічого неможливого. Згадайте, чим вирізнялись часи, коли в інших країнах при владі були такі політики? Процвітанням. Вікторіанська епоха, часи Тедді Рузвельта, буремні 60-ті Кеннеді...
Може й права Юлія Тимошенко, коли намагається завоювати не підтримку виборців, не місця в парламенті, а кохання. Вона шукає довіри не гаманців, не розуму, навіть не бізнесу, а сердець. Бо тільки така комбінація здатна не лише привести її до влади, а й дозволити виконати все задумане. Залишається тільки сподіватись, що задумане стоїть (або стане) у тому самому ряду, що й звершення тих постатей, які я перелічив.
Забув сказати наостанок. Ви знаєте, чия це ідея - "солідаризм"? Франкліна Делано Рузвельта. То виходить, вже починається...