Іще одне слово, позбавлене смислу
"Ось іще одне слово, позбавлене смислу: любив. Я люблю, ти любиш, він, вона, воно лю-бе. Люба моя. Так, любий. Ні, любий. Скільки чоловіків мене любило? Один, два, три, чотири... Хвилиночку.
А К. - любив чи був закоханий? Р. - був закоханий чи просто рвонув на мене зі своїє глибокої кризи, як нічний перехожий на вогник таксі?.. А скільки невиказаних почуттів - а невиказані почуття для мене ніколи не існували, лиш улите в слова набувало відчутної ваготи справжности, межи почуттям і словом завжди лежить підзамчий рів, котрий людям так трудно дається перескочити і котрого в моїй свідомості зроду не було, - скільки почуттів витекло, не сягнувши сюди, по цей бік, де вони могли, замість розтікатися симпатично-чорнильними кляксами по чиїхось біографіях, принаймні здобутись на ймення?.. Так, як із тим хлопчиною - як пак його звали, Вітя? Володя? - який щось із рік був рясно мелькав на овиді - темний, незмигний погляд спідлоба, що проникає тебе звідусюди, - а потім раптово похмуро запросив до себе на весілля - разом із К., здається, я тоді була з К., ну так, згадала, вони ж із К. однокурсники - десь із середини вечір почав наливатися непевною, гнітючою тривогою, мов приходив у рух якийсь завмерлий перед тим маховик, якого вже не спинити, навіть якби навалитися всім гуртом: п’яний напечений із збитою набік краваткою й намоклим, з-під крана, йоржиком, його темний, невидющо спинений погляд людини, що завагалася на краю прірви, розмиті виляски ніякового сміху, призначеного щось затлумити, обгорнути собою, мов клоччям, - я не бачила, як він відштовхнув наречену, кучеряву повногруду реготушку, котра від самого загсу опікувалася ним так, наче то вона привела його на світ, не бачила, як він вивернув столика з закусками, але наростаюче склубочене замішання таки зняло мене з місця: “Пора”, - сказала я до К., й ми вийшли в передпокій, ущент нагуслий сизим чадом, і тут - чорт, як же його все-таки звали, того хлопця? - він невідь-звідки вигулькнув між нами, загородив мене плечима, вшпилившись в кут отим незмигним темним поглядом, це була вже й не свобода (другий ступінь), а - зрив з посторонків, запаморочливе балансування в порожнечі, ловитва тіней на стіні в божевільні, - так мені видалося тоді, поки я сама не відщепилася від того вечора й не збагнула, що (він допоминався, хто має піти звідси зі мною: К. чи він - лице застигле, сам напнутий, як вантажний трос, - піти назавжди, назовсім, от що це означало) - що то, власне, був єдиний раз, коли мені явилася любов у чистому вигляді - не відретушована співавторськими амбіціями адресата, не видозмінена до невпізнанности своїми множинними відбитками в кривих люстрах чужих переказів, не ввібгана в рямці наявного людського досвіду - “точнісінько як у такому-то романі”, “моя мама розказувала, що в них у містечку, як вона ще була молода, трапився подібний випадок”, - любов самовита, коштовний кристал, зрощений у лабораторних сховках душі і єдино до них і належний: виокремити, відділити, офірувати іншому - на! візьми! - значило здеформувати, сплющити його, і я, до котрої ця любов була звернена, мала до неї не більшу причетність, аніж краєвид, що об нього перечіпаються щодень тисячі поглядів, - до геніальної картини художника, який обрав саме цей краєвид, щоб дати вияв своїй безтілесній творчій потузі, - може тільки таке, замкнене в собі, перетворення духа й варт іменувати любов’ю?.. І тоді, безжурно розсміявшись йому у відповідь і помахавши рукою в чорній обтислій рукавичці - ну що-бо ти, Вовчику-Вітику, якусь там посполите ім’я, вертайся до гостей, ми пречудесно знайдемо дорогу, - я несвідомо ощадила обтулене прозорими стінками чужої індивідуальности почуття в його внутрішній кристалічній довершеності: королівськи-щедрий дарунок змученому хлопцеві - неподілена, неторкана, моторошно-прекрасна, мов царівна в кришталевій труні, любов - капітал, на відсотки з якого можна жити до самої смерти..."
“Інопланетянка” Оксана Забужко