Девіації
"Ти просто не даєш себе любити
Намагаюсь, любі мої. Намагаюсь не дати.
Ох, я-бо вже знаю: варто тільки трохи піддатися - і безживна матерія, глупа, тяжка речовинність, усе прибуваючи, як пісок у долішній половині клепсидри, завалить, замкне тебе в собі, скує порухи й помисли - “а хто це чує й бачить, той по коліна кам’яним стане”: стіл, лампа з ворсистим шаром пилу на абажурі, шафа з рипучими дверцятами, немита чашка з-під кави на підвіконні, все стале, все незмінне, вистріпаний килимок до витирання ніг у передпокої, на вішаку чорна Арсенова куртка з прияложеним коміром, за всім цим нічого не криється, скільки його не помацуй, - “а хто це чує і бачить, той по пояс кам’яним стане”, ти струшуєшся, як пес, ти силкуєшся розсунути, розхитати мертво застиглу яв, Арсенова мама щось до тебе говорить, і ти з бридливим жахом стежиш, як їздить туди-сюди, мов пластиліновий, її мокрий, ковзкий, моркв’яно наквацяний рот - повинен би чвякати, плоть, полоть, плоть, скрізь і всюди - сама плоть, нічого, крім неї, “а хто це чує і бачить, той увесь кам’яним стане”, - раз повертаючись додому, це було вже по розстанні з Арсеном, вона почула в палісаднику збуджений дитячий вереск - і стала мов урита: між кущів блимали в траві біли бавовняні колготки й червона кофтинка, регіт був небезпечно гострий, сливе істеречний, металася стрімка чорно-волохата пляма: “Джекі, ой Джекі... та не щипайся, ой Джекі перестань...” - новий сплеск реготу, широко розсунуті, наче грубі ковбаси в перетяжках, круглі білонитяні колінця: Рада впізнала сусідську дівчинку - опецька-десятилітку з видутими губами й вічно сонним поглядом маленьких, мов ув останню мить похапцем прорізаних на лиці очиць; мала з неподобним, сороміцьки-закличним реготом качалася по траві, а Джекі - чорне приблудне цуценя - весело наскакував на неї зверху, і ця зжужмана, ніби справді в любовній грі, червона кофтинка, і гладкі дитячі ноженята, розставлені з інстинктивною хтивістю, і - “Джекі, ой Джекі, - вже задихаючись, - ну перестань же, протівний”, - все це попервах пойнявши Раду млістю обридження, відтак зачепилося раптом у єдину цільну структуру, в якій Раді разом відкрилося усе майбутнє життя тлустого варгавого дівченяти в білих колготках: вона вгледіла її здоровенною молодою тіткою - безформена гепа, немите сіре волосся; юною матір’ю - здається, покинутою: чи то чоловік пив, чи за віщось сів, так собі по-дружньому, - з притокманим у ногах глевким шматком так само безокого людського тіста в голубій плетеній шапочці (хлопчик?), диб-диб, “Нє хаді туда!” - нарочито-верескливий, мов птичий скарк, голос, оце й усе, подумала Рада із спустошливим спокоєм людини, що нарешті прибилася до розв’язки, вся тайна і весь смисл, ось вона, повнота буття в чистому вияві, так-так, бо це - еталон, а решта все - пошуки смислу, лихоманкові нічні одкровення, настояне на каві безсоння з підійшлим до горла калатання пульсу і навала слів, що втягує тебе в чорну діру потойбіччя, -то просто відхилення, девіації, щось наче розлад шлунка. А еталон, до якого все стремить, - осьо він. І добре, що вона негарна, - аби була гарна, ти б нічого цього не побачила, бо краса - теж відхилення: як і талант, як і любов. А хто це чує і бачить..."
“Інопланетянка” Оксана Забужко