(no subject)
У житті як -- смуга чорна, смуга біла. Про чорні не будемо, а от про білі -- це, принаймні, кумедно.
У моєму житті настав період незаперечної зірковості. Спочатку місцева газета опублікувала велике інтерв'ю зі мною -- як з кандидатом наук-декупажницею. Може, вони вважають це якимось оксимороном? Але матеріал вийшов. Фото, заголовок -- все як годиться. Номер вийшов друком -- і понеслося. То діти ледь не по черзі прибігали зі звісткою: "А про Вас у газеті надрукували! Ура!", то мамі моїй подзвонили усі старі подруги, яких вона пару років не бачила-не чула, із вигуками захоплення і власними коментарями мене, мого хобі й моєї зачіски :-)
Ледь утихла та хвиля слави -- і маємо нову. За службовим контрактом викладач має раз на рік провести відкриту пару. Ну, я й вирішила швидше її провести, щоб видихнути з полегшенням і далі весь рік не забивати собі цим голову. Вирішила "брати" видовищністю, тож притягла на пару з фотожурналістики різні спалахи-синхронізатори-рефлектори й віддала їх дітям на поталу. Вийшло живенько так. А після пари до мене підбігла наша студентка, що стажується при прес-центрі, попросила відповісти на пару запитань про подію, щоб вона про неї могла написати. Я подивувалася -- чи не подія -- але мені хіба шкода? Хай дитя пише. Тож я їй півгодини телефоном говорила високі слова про роль фотожурналістики в освіті майбутніх акул пера, про важливість розглянутої теми, про плани та перспективи і т.д. На наступний день дитина прислала прес-реліз. Читаю і хапаюсь за голову. Мою відкриту пару названо майстер-класом, а мене -- фотографом. Матеріал уже розіслано. Його у той же день опублікували чи не всі новинні сайти міста, а потім, як донесли діти, ще й по радіо крутили цей же текст. Тож тепер мені соромно виходити з дому й дивитися людям у вічі. Бо ще подумають, що я серйозно вважаю себе справжнім фотографом, а свої фотографії, до яких я ставлюсь дуже скептично, -- шедеврами. Сором-сором! І так уже натерпілася, коли водила своїх малих на відкриття фотовиставки про рідне місто. Табун дівчат зі мною на чолі викликав фурор, бо ми були єдиними відвідувачами :-) І поважні фотографи почали зі студентками спілкуватися. "А як вам виставка? А що сподобалось? А ви теж фотографію вивчаєте? А хто у вас викладає? Мабуть, хтось із знайомих фотографів з нашого фотоклубу?" -- "Ні, он Ольга Вадимівна". Ольга Вадимівна в цей час намагається скромно злитися зі стіною або мімікрувати під студентку (до речі, останнє вдалося. Журналістка з радіо, яка похмуро усім ставила запитання про враження, зненацька підкралася до мене і, вислухавши все, що я маю їй сказати, не менш похмуро уточнила: "То Ви, значить, майбутній журналіст?" -- "Ні, я їхній викладач"). Мама новим витком слави пишається невимовно :-) Хоч якась із того користь.
А сьогодні он знову "слава знайшла свого героя". Їздила знімати флеш-моб, організований нашою студенткою. І потрапила в кадр одному з телеканалів. З фотоапаратом, лохмата -- все, як годиться. Тож мама знову буде пишатися :-)
Такі от справи
У моєму житті настав період незаперечної зірковості. Спочатку місцева газета опублікувала велике інтерв'ю зі мною -- як з кандидатом наук-декупажницею. Може, вони вважають це якимось оксимороном? Але матеріал вийшов. Фото, заголовок -- все як годиться. Номер вийшов друком -- і понеслося. То діти ледь не по черзі прибігали зі звісткою: "А про Вас у газеті надрукували! Ура!", то мамі моїй подзвонили усі старі подруги, яких вона пару років не бачила-не чула, із вигуками захоплення і власними коментарями мене, мого хобі й моєї зачіски :-)
Ледь утихла та хвиля слави -- і маємо нову. За службовим контрактом викладач має раз на рік провести відкриту пару. Ну, я й вирішила швидше її провести, щоб видихнути з полегшенням і далі весь рік не забивати собі цим голову. Вирішила "брати" видовищністю, тож притягла на пару з фотожурналістики різні спалахи-синхронізатори-рефлектори й віддала їх дітям на поталу. Вийшло живенько так. А після пари до мене підбігла наша студентка, що стажується при прес-центрі, попросила відповісти на пару запитань про подію, щоб вона про неї могла написати. Я подивувалася -- чи не подія -- але мені хіба шкода? Хай дитя пише. Тож я їй півгодини телефоном говорила високі слова про роль фотожурналістики в освіті майбутніх акул пера, про важливість розглянутої теми, про плани та перспективи і т.д. На наступний день дитина прислала прес-реліз. Читаю і хапаюсь за голову. Мою відкриту пару названо майстер-класом, а мене -- фотографом. Матеріал уже розіслано. Його у той же день опублікували чи не всі новинні сайти міста, а потім, як донесли діти, ще й по радіо крутили цей же текст. Тож тепер мені соромно виходити з дому й дивитися людям у вічі. Бо ще подумають, що я серйозно вважаю себе справжнім фотографом, а свої фотографії, до яких я ставлюсь дуже скептично, -- шедеврами. Сором-сором! І так уже натерпілася, коли водила своїх малих на відкриття фотовиставки про рідне місто. Табун дівчат зі мною на чолі викликав фурор, бо ми були єдиними відвідувачами :-) І поважні фотографи почали зі студентками спілкуватися. "А як вам виставка? А що сподобалось? А ви теж фотографію вивчаєте? А хто у вас викладає? Мабуть, хтось із знайомих фотографів з нашого фотоклубу?" -- "Ні, он Ольга Вадимівна". Ольга Вадимівна в цей час намагається скромно злитися зі стіною або мімікрувати під студентку (до речі, останнє вдалося. Журналістка з радіо, яка похмуро усім ставила запитання про враження, зненацька підкралася до мене і, вислухавши все, що я маю їй сказати, не менш похмуро уточнила: "То Ви, значить, майбутній журналіст?" -- "Ні, я їхній викладач"). Мама новим витком слави пишається невимовно :-) Хоч якась із того користь.
А сьогодні он знову "слава знайшла свого героя". Їздила знімати флеш-моб, організований нашою студенткою. І потрапила в кадр одному з телеканалів. З фотоапаратом, лохмата -- все, як годиться. Тож мама знову буде пишатися :-)
Такі от справи