(no subject)
Оскільки мовчати далі стає просто непристойним, а в особистих повідомленнях є парочка стривожених послань на тему "куди ти зникла?", я вирішила обʼявитися. Просто так.
Кінець світу пережила Новий рік теж. Пару разів чесно намагалась написати пости в жж, але ... То вимкнення електрики, то вибрик компʼютера безжально знищували майже написаний пост (так, я дурна і пости пишу тут, без проміжкового збереження). У мене від такої технічної образи опускались руки й зникав настрій писати вистражданий пост спочатку. Тож все, вони канули в Літу. І скажу, що це, імовірно, на краще :-)
Що розказати про себе і про своє життя? Хорошого -- нічого. Останні півроку я химерно існую в химерному світі. Світі, де не спрацьовують причиново-наслідкові звʼязки. У світі, де ти регулярно, наполегливо й болісно бʼєшся головою об цегляну стінку, щоб навчитися -- від тебе нічого не залежить. Конструкції "якщо -- то" лише знущально посміхаються тобі зі сторінок підручника з СУЛМ, у цьому світі їх не існує. Не працює система "теза-антитеза-висновок". У тебе немає найменшої точки опертя, щоб перевернути, хай не землю, а хоча б себе.
Іноді видаєшся собі Дон Кіхотом, що бʼється з вітряками. Іноді -- божевільною. Іноді -- голубом. Закарбувалась у памʼяті інформація про дослідження Cкіннера, де він довільно видавав голубам, які сиділи у ящиках, їжу. Голуби ніяк не могли вплинути на те, коли їх погодують, але через деякий час кожен вигадав собі закономірність та ритуал чекання харчів -- стояння на одній нозі, стукання по клітці. От я тепер чудово їх розумію. Я теж такий самий голуб у клітці, що ніяк не може зрозуміти, що ж робити. Куди стукати, на якій нозі стояти?
Живучи у безнаслідковому світі, починаєш цінувати просте людське щастя -- зрозумілі ліквідовані проблеми. Боже, яке ж щастя - -мати завал на роботі, яку-небудь пересдачу іспита, нестачу грошей на нову сукню. Бо там же все так прозоро, так ясно -- треба написати програму, принести конспект, врешті-решт не купити собі зайву шоколадку і купити-таки ту дурну сукню... Яке щастя, коли все зрозуміло.
І тебе не мучить комплекс провини перед усіма й кожним. Бо ти -- вже у програші. Що б ти не робив, як би не намагався стояти на одній нозі й стукати у стінки клітки... Ти у програші. Змирись. Перестань старатись. Ляж на ліжко. Заплющ очі. І просто чекай. На те, що колись все візьме -- й стане добре. Ну має ж воно стати добре?
А це просто Данбо, святково-бокешний. Щоб не закінчувати пост на мінорі. Адже, як азав Штірліц, запамʼятовується остання фраза. :-) Хай вона буде про свято і чарівні вогні. Нам усім так бракує дива, хай маленького, хай миттєвого. От хай воно буде -- хоча б таким:
Кінець світу пережила Новий рік теж. Пару разів чесно намагалась написати пости в жж, але ... То вимкнення електрики, то вибрик компʼютера безжально знищували майже написаний пост (так, я дурна і пости пишу тут, без проміжкового збереження). У мене від такої технічної образи опускались руки й зникав настрій писати вистражданий пост спочатку. Тож все, вони канули в Літу. І скажу, що це, імовірно, на краще :-)
Що розказати про себе і про своє життя? Хорошого -- нічого. Останні півроку я химерно існую в химерному світі. Світі, де не спрацьовують причиново-наслідкові звʼязки. У світі, де ти регулярно, наполегливо й болісно бʼєшся головою об цегляну стінку, щоб навчитися -- від тебе нічого не залежить. Конструкції "якщо -- то" лише знущально посміхаються тобі зі сторінок підручника з СУЛМ, у цьому світі їх не існує. Не працює система "теза-антитеза-висновок". У тебе немає найменшої точки опертя, щоб перевернути, хай не землю, а хоча б себе.
Іноді видаєшся собі Дон Кіхотом, що бʼється з вітряками. Іноді -- божевільною. Іноді -- голубом. Закарбувалась у памʼяті інформація про дослідження Cкіннера, де він довільно видавав голубам, які сиділи у ящиках, їжу. Голуби ніяк не могли вплинути на те, коли їх погодують, але через деякий час кожен вигадав собі закономірність та ритуал чекання харчів -- стояння на одній нозі, стукання по клітці. От я тепер чудово їх розумію. Я теж такий самий голуб у клітці, що ніяк не може зрозуміти, що ж робити. Куди стукати, на якій нозі стояти?
Живучи у безнаслідковому світі, починаєш цінувати просте людське щастя -- зрозумілі ліквідовані проблеми. Боже, яке ж щастя - -мати завал на роботі, яку-небудь пересдачу іспита, нестачу грошей на нову сукню. Бо там же все так прозоро, так ясно -- треба написати програму, принести конспект, врешті-решт не купити собі зайву шоколадку і купити-таки ту дурну сукню... Яке щастя, коли все зрозуміло.
І тебе не мучить комплекс провини перед усіма й кожним. Бо ти -- вже у програші. Що б ти не робив, як би не намагався стояти на одній нозі й стукати у стінки клітки... Ти у програші. Змирись. Перестань старатись. Ляж на ліжко. Заплющ очі. І просто чекай. На те, що колись все візьме -- й стане добре. Ну має ж воно стати добре?
А це просто Данбо, святково-бокешний. Щоб не закінчувати пост на мінорі. Адже, як азав Штірліц, запамʼятовується остання фраза. :-) Хай вона буде про свято і чарівні вогні. Нам усім так бракує дива, хай маленького, хай миттєвого. От хай воно буде -- хоча б таким: