(no subject)
Що я все про сумне та й про сумне. Спробую про кумедне.
***
Виявляється, я стрімко профдеформуюсь. Усвідомила це, коли спіймала себе на тому, що розмовляю з кішкою менторським тоном, ще й від третьої особи на ім'я-по батькові . "Ти, Мурко, бачиш, що Ольга Вадимівна тільки зайшла? Зараз вона зніме лінзи й погодує тебе. Хіба виховані кішки кидаються пд ноги?" Спочатку вона бентежилась, а тепер нічого...
***
Зате вона примудрилась вивихнути собі лапу, стрибаючи по хаті. Ну, відвезли її в лікарню, все як годиться -- пов'язка спеціальна, бинт, скотч (для надійності й забезпечення їй дозвілля в якості моральної компенсації. Скотч так веело шуршить, коли його гризеш). Два дні вона вперто стрибала на трьох лапах. Видовище було не для слабконервових -- кішка, висавивиши вперед замотану лапу, скаче з упертістю на морді й кінським тупотом по хаті як німий докір безсовісним господарям. Було в усій її фігурі щось невимовно толкінське. Але доки я вагалась, на кого вона більше схожа -- на Горлума чи на злобного напіврослика, кішка одужала й бігає на 4х.
***
Їздила до подружки з 3-річною донькою. Дізналась багато цікавого про цей світ. Поки подруга щось там робила по хаті, я трошки погралася з її малою. Дитя вевнено мені відповідало, яка тваринка намальована на картинці й де вона живе. Аж доки ми не дійшли до малюнка кози. -- Це хто? -- Коза. -- А де вона живе? -- На стадіоні!
Ну, думаю, може, балується дитина. Продовжую питати далі про інших звірів. Усе правильно каже. Повертаюсь до кози -- мала наполягає на стадіоні як її звичному мешканні.
Так я мучилас ькогнітивним дисонансом, аж поки не прийшла моя подруга й не пояснила, що в їхньому селі, куди вони з малою їздили на літо, кіз пасуть на старому стадіоні -- з воротами, доріжками -- усе, як годиться.
Така струнка картина світу в дітей, виявляється.
***
Виявила, що я -- справжня філологічна баришня.
Прийшли робітники встановлювати нам пластикове вікно. В якості вантажа для урівноваження підвіконня почали вимагати банки з консервацією. Дуже дивувалися, що ніяких компотів-огірків-помідорів я не закриваю. "Еееее, -- кажуть. -- І що робити? Нам щось важке треба?" --- "Книжки підійдуть?" -- "Так, але треба дуууууже багато. Ну, штук 20!" -- "Та хоч 50! Он у мене повні шафи".
Здивування в очах робітників змінилось на жалість. "От дурна баба! Огірків нема, а книжки є", -- читалось у їхньому погляді. :-) А я що, я не заперечую їхнього діагнозу.
***
Прочитала на канікулах "Вгору сходами, що йдуть донизу" Бел Кауфман. І даремно я це зробила, вочевидь. Бо відчуття такі, наче я не книжку читала, а на роботу вийшла. Замість того, щоб догулювати законні пару тижнів відпустки
Книга -- беззаперечний шедевр. Хто в освіті працював, той в цирку не сміється
***
Виявляється, я стрімко профдеформуюсь. Усвідомила це, коли спіймала себе на тому, що розмовляю з кішкою менторським тоном, ще й від третьої особи на ім'я-по батькові . "Ти, Мурко, бачиш, що Ольга Вадимівна тільки зайшла? Зараз вона зніме лінзи й погодує тебе. Хіба виховані кішки кидаються пд ноги?" Спочатку вона бентежилась, а тепер нічого...
***
Зате вона примудрилась вивихнути собі лапу, стрибаючи по хаті. Ну, відвезли її в лікарню, все як годиться -- пов'язка спеціальна, бинт, скотч (для надійності й забезпечення їй дозвілля в якості моральної компенсації. Скотч так веело шуршить, коли його гризеш). Два дні вона вперто стрибала на трьох лапах. Видовище було не для слабконервових -- кішка, висавивиши вперед замотану лапу, скаче з упертістю на морді й кінським тупотом по хаті як німий докір безсовісним господарям. Було в усій її фігурі щось невимовно толкінське. Але доки я вагалась, на кого вона більше схожа -- на Горлума чи на злобного напіврослика, кішка одужала й бігає на 4х.
***
Їздила до подружки з 3-річною донькою. Дізналась багато цікавого про цей світ. Поки подруга щось там робила по хаті, я трошки погралася з її малою. Дитя вевнено мені відповідало, яка тваринка намальована на картинці й де вона живе. Аж доки ми не дійшли до малюнка кози. -- Це хто? -- Коза. -- А де вона живе? -- На стадіоні!
Ну, думаю, може, балується дитина. Продовжую питати далі про інших звірів. Усе правильно каже. Повертаюсь до кози -- мала наполягає на стадіоні як її звичному мешканні.
Так я мучилас ькогнітивним дисонансом, аж поки не прийшла моя подруга й не пояснила, що в їхньому селі, куди вони з малою їздили на літо, кіз пасуть на старому стадіоні -- з воротами, доріжками -- усе, як годиться.
Така струнка картина світу в дітей, виявляється.
***
Виявила, що я -- справжня філологічна баришня.
Прийшли робітники встановлювати нам пластикове вікно. В якості вантажа для урівноваження підвіконня почали вимагати банки з консервацією. Дуже дивувалися, що ніяких компотів-огірків-помідорів я не закриваю. "Еееее, -- кажуть. -- І що робити? Нам щось важке треба?" --- "Книжки підійдуть?" -- "Так, але треба дуууууже багато. Ну, штук 20!" -- "Та хоч 50! Он у мене повні шафи".
Здивування в очах робітників змінилось на жалість. "От дурна баба! Огірків нема, а книжки є", -- читалось у їхньому погляді. :-) А я що, я не заперечую їхнього діагнозу.
***
Прочитала на канікулах "Вгору сходами, що йдуть донизу" Бел Кауфман. І даремно я це зробила, вочевидь. Бо відчуття такі, наче я не книжку читала, а на роботу вийшла. Замість того, щоб догулювати законні пару тижнів відпустки
Книга -- беззаперечний шедевр. Хто в освіті працював, той в цирку не сміється