Тернопіль - Вишівець - Збараж (Частина 2)
Частина 1
Дорога вкрита зіллям змій, котрі метапазлами мередіанять у казусах простору діагональ та пробігають повз, залишаючи ринви симетричних канав від коліс.
Зупинка серед пульсу хижого морозу на околиці довгої вулиці засніженого містечка. Холод вкриває капюшон, спадає шапка, у сітці продивляюсь дорогу, важко приховую сталу дистанцію між групами мандрівників. Голод серед годинників визбирує бажання до тепла і торкання чаші талії глінтвейну. Замерзлою юрбою втікаємо у підвал овального приміщення, роздивляємося один одного, позбавленні товстих обладунків, широти розкутих долонь, рельєфи рифів рукавиць на повені столу. Народжуються усмішки….
Служба у пустому залі, долинають слова поруч невидимих уст, біля входу конструкція висіяна з дощок, що крадькома спостерігають різні сторони. Без шепоту перестороги міняю відстань на об’єктиви знань, заметених у зимі міста, без значного змісту обходимо навколо неї.
Збаражський замок в оточенні снігу зворушливо приємний. Оглядаю зі сторін, врешті, решетячи сніг, проникаю крізь браму всередину. Зали подеколи хмурі, підземний тунель у гардеробі із тіней, майже кольору халви, знимкую.
Старий Збараж ховається у мотузку дороги, яка прогинається, звертаючись на узвишші, пірнає у затишний перевулок низовини, де намистинами розташовані хатинки. Пласт товщиною близько метра снігу поглинає ноги andy_babubudu , спостерігаємо намагання його у самоті дійти до красивого каменю ген у далечині, безглузді коментарі надихають щосили і він повертається назад у наші сліди…. Змучені, проте горді, вмощуємося у маршрутку.
Від’їзд у Тернопіль, сутінки видивляються передзатіненні бруньками фіранок вікон проступаючих будівель. Над озером давно погас зефір полуничних хмар, здобрених збитою сметаною сніжинок . Схоплені схеми нічного профілю міста вже не такі настирливі, nick_coll відає про елементи споруд, витоки навколо нерівномірних вікон, дверей, тортів принадних фасадів. Вечоріє….. роз’їжджаємось у різні кінцівки країни.
Залишаюсь у залі, залишки ночі втамовує частково здичавілою ввічливістю поїзд, понад північчю, замотаний у теплі закутки речей, дрімаю. Кілометри спливають у висівах вагонних дробів, стимулюючи у мені спогади рідного міста.
Ранок. Університет.