Другий...
Можете почитати другий етюд, який має такий же життєвий цикл, як і попередній. Варто зауважити, що всі тексти подаються у перших редакціях, без змін. Тому жожливі граматичні та синтксичні помилки, але мені більш важливим було дотримання лінії "потоку думки в тексті". Фактично, все писалося крок у крок із емоцієвохудожнім вивільненням.
"Як же кострубато виглядає той фасад..." ,- подумалось Ромкові й забулось. Та й як не забутись -- кожного дня проходить повз старенький будинок на Липаївській вулиці й завжди якось попривичці звертає увагу на химерні виступи, що стирчать із стіни, та візерунки на них. Після згаданої будівлі за пару сотень кроків вперед він вже зупиняється біля світло фора і звично відраховує про себе до тридцяти, поки не засвітить зелений чоловічок в крузі. Десь між словами "вісімнадцять" та "девятнадцять" Ромко завжди звертає погляд вправо, де зазвичай стоїть (й теж чекає отого бажаного кольора) якась дівчина. Провівши поглядом зверху вниз та знизу вверх, він вже дораховує як правило до "двадцяти двох" (ну бували рекорди - "двадцять п'ять" та "двадцять п'ять"). Отак було й тепер -- крутнув шиєю вправо, а за нею головою ( куди ж вона дінеться) й, відраховуючи вже "девятнад...", його свідомість звернула всі відрахунки та інші думки. Вже на автоматі губи довершили слово: "...цять". Вся увага та сили тепер концентрувалися на тому, що побачили щойно очі. Побачили Її.
Якісь миті часу і -- Роман пізнав ті повні природною рожевістю губи; це хвилясте каштанове волосся; непередбачувані брови; ніжний цікавий носик; оці ледь помітні симетричні ямочки на щоках; вольове підборіддя; біленьки мочки вух, що засоромившись виглядають з-під волосся. І очі -- о ці незабутні очі. Зовсім не колір, чи розмір, чи синєва кришталика -- ні, його не це все притягало в Її очах, а то, що не кожному дається побачити. Це той ніжний блиск, який виливається з Її душі. Його можна побачити лише в суцільній темряві, лише в моменти найбільшого переживання, лише доступний коханій людині. І Він його бачив -- тоді давно. Якісь два роки пройшли, а він кожного дня Її згадує. А Вона? Вона... Вона... Вона...
Якийсь твердий клубок підійшов до Ромквого горла. Але він помітив це вже пізніше, коли нарешті свідомість почала намагатися рухатися в звичному руслі. Шось дуже тривожне було в тому клубочкові, потім він абсолютно неясним чином миттю влетів до серця. Наповнив серце темнотою, і по судинам дістався до капілярів мозку. Та знову ж таки якось неясно через стінки капілярів проліз до кори мозку. Його свідомість не стигла прийти до тями, як клубочок вже був поряд. І потів він взяв та почав розбухати, стискаючи звивини докупи. Думки всі зникли, залишилась лише одна, котра не побоялася й занурилася в клубочок...
Ні !!!!
Ааааааааааааааааааааааа!!!!
Враз все потемніло!...
Роман розплющив очі. Спочатку все розпливалося, якісь звуки ніби з далини долинали. Ще чуть-чуть і -- все стало чітким. Його попід руки тримав якийсь чоловяга, а незнайома жінка махала долонею перед очима. Ромко звівся на ноги. Його попробували відпустити, але колихнувшись всторону знов хтось притримав за руки. Пару секунд він старався зрозуміти, в чому справа.
Згадав.!.!.! Знов темнота приступала, але він втримався. Важкий камінь, привязаний до серця, тягнув додолу.
Все згадав. А може то неправда? Може...
Та ні. Ось він, ось люди -- це реальність.
А Вона? Вона? Вона?
Тривога та біль стискали серце, нервові спазми зжимали мозок.
Вона... Її тут не могло бути -- принаймі фізично.
Ця аварія два роки тому... Як не помітив того знаку? Чому не звернув чуть лівіше? Чому машина ввалилась в дерево саме правим боком? Чому він взяв Її із собою?
Відповідей Ромкові не хотілося давати. Та й чи міг він?
Так темно та тривожно йому ще не було, навіть на Її похороні.
Ця суцільна біль в його душі глушила всі думки... Але щось засяяло! Що це?
Ніжний блиск...
"Як же кострубато виглядає той фасад..." ,- подумалось Ромкові й забулось. Та й як не забутись -- кожного дня проходить повз старенький будинок на Липаївській вулиці й завжди якось попривичці звертає увагу на химерні виступи, що стирчать із стіни, та візерунки на них. Після згаданої будівлі за пару сотень кроків вперед він вже зупиняється біля світло фора і звично відраховує про себе до тридцяти, поки не засвітить зелений чоловічок в крузі. Десь між словами "вісімнадцять" та "девятнадцять" Ромко завжди звертає погляд вправо, де зазвичай стоїть (й теж чекає отого бажаного кольора) якась дівчина. Провівши поглядом зверху вниз та знизу вверх, він вже дораховує як правило до "двадцяти двох" (ну бували рекорди - "двадцять п'ять" та "двадцять п'ять"). Отак було й тепер -- крутнув шиєю вправо, а за нею головою ( куди ж вона дінеться) й, відраховуючи вже "девятнад...", його свідомість звернула всі відрахунки та інші думки. Вже на автоматі губи довершили слово: "...цять". Вся увага та сили тепер концентрувалися на тому, що побачили щойно очі. Побачили Її.
Якісь миті часу і -- Роман пізнав ті повні природною рожевістю губи; це хвилясте каштанове волосся; непередбачувані брови; ніжний цікавий носик; оці ледь помітні симетричні ямочки на щоках; вольове підборіддя; біленьки мочки вух, що засоромившись виглядають з-під волосся. І очі -- о ці незабутні очі. Зовсім не колір, чи розмір, чи синєва кришталика -- ні, його не це все притягало в Її очах, а то, що не кожному дається побачити. Це той ніжний блиск, який виливається з Її душі. Його можна побачити лише в суцільній темряві, лише в моменти найбільшого переживання, лише доступний коханій людині. І Він його бачив -- тоді давно. Якісь два роки пройшли, а він кожного дня Її згадує. А Вона? Вона... Вона... Вона...
Якийсь твердий клубок підійшов до Ромквого горла. Але він помітив це вже пізніше, коли нарешті свідомість почала намагатися рухатися в звичному руслі. Шось дуже тривожне було в тому клубочкові, потім він абсолютно неясним чином миттю влетів до серця. Наповнив серце темнотою, і по судинам дістався до капілярів мозку. Та знову ж таки якось неясно через стінки капілярів проліз до кори мозку. Його свідомість не стигла прийти до тями, як клубочок вже був поряд. І потів він взяв та почав розбухати, стискаючи звивини докупи. Думки всі зникли, залишилась лише одна, котра не побоялася й занурилася в клубочок...
Ні !!!!
Ааааааааааааааааааааааа!!!!
Враз все потемніло!...
Роман розплющив очі. Спочатку все розпливалося, якісь звуки ніби з далини долинали. Ще чуть-чуть і -- все стало чітким. Його попід руки тримав якийсь чоловяга, а незнайома жінка махала долонею перед очима. Ромко звівся на ноги. Його попробували відпустити, але колихнувшись всторону знов хтось притримав за руки. Пару секунд він старався зрозуміти, в чому справа.
Згадав.!.!.! Знов темнота приступала, але він втримався. Важкий камінь, привязаний до серця, тягнув додолу.
Все згадав. А може то неправда? Може...
Та ні. Ось він, ось люди -- це реальність.
А Вона? Вона? Вона?
Тривога та біль стискали серце, нервові спазми зжимали мозок.
Вона... Її тут не могло бути -- принаймі фізично.
Ця аварія два роки тому... Як не помітив того знаку? Чому не звернув чуть лівіше? Чому машина ввалилась в дерево саме правим боком? Чому він взяв Її із собою?
Відповідей Ромкові не хотілося давати. Та й чи міг він?
Так темно та тривожно йому ще не було, навіть на Її похороні.
Ця суцільна біль в його душі глушила всі думки... Але щось засяяло! Що це?
Ніжний блиск...