Навколосоціологічні лекала на асоціативному шлейфі вікторіанства
"If a man is a gentleman, he knows quite enough,
if he is not a gentleman, whatever he knows is bad for him" (O.Wilde. A Woman of no Importance)
Дочитала чудову книгу про вікторіанську добу в українському художньому перекладі Тетяни Некряч у співавторстві з Юлією Чалою (Некряч Т.Є., Чала Ю.П. Вікторіанська доба в українському художньому перекладі. Монографія. - К.: Кондор-Видавництво, 2013. - 194 с.).Текст живий, певно, через авторську наснагу донесення таємниць одного з найвідоміших періодів в історії через асоціації та конотації. І хоча в книзі предметний світ вікторіанства протиставляється "не-предметному", мова про символічне навантаження та прочитання контексту, який іде поруч, час від часу випереджаючи текст.
Багато посилань на переклади "Джейн Ейр" Бронте (моєї підлітково улюбленої книги) - тепер очевидно, чому Джейн носила не пальто, а пелерину, читала не на підвіконні (стримана дівчинка свого часу), а на ослінчику під вікном, а також чому вона не могла пити грог з рук економки-вдови, а пила практично безалкогольний нігус. Нарешті я отримала відповіді на питання, які періодично виникали при прочитанні чи прослуховуванні перекладів форм звертання "ти" і "Ви" (останнє, вочевидь, було особливо актуальним у вікторіанську епоху - як мірило шанобливості та вихованості). Стало зрозумілим, чому, наприклад, Мейбл з вайлдівського "Ідеального чоловіка" відмовлялась носити перли та не хотіла б бути подібною до танагрської статуетки, а в "Сазі про Форсайтів" так багато уваги приділено розфарбовуванню одягу та інтер'єрів. Вікторіанська епоха була жорсткішою до жінок - їх зовнішнього вигляду, манер, поведінки; історії з парфумами чи так званими сумнівними зустрічами ставали питанням винятково для жіночих чеснот, тому й шлюб розглядався ще й як потрібна віха для можливості відносної розкутості у подальшому житті. Важливо, що приклади з книги ілюструють вміння перекладачів не лише вхоплювати (бо ж як інакше), а й транслювати контекст (у розширеному поясненні, парафразі чи посиланні). Як тут не згадати просте соціологічне правило про формулювання запитань в анкеті відповідно до знань і вмінь найменш освічених прошарків населення серед генеральної сукупності. Схоже, правило однакове, і авторки неодноразово актуалізують необхідність постійних пояснень і реферувань - . показових емпірико-соціологічних індикаторів потрібності читання художньої літератури не лише для загальнокультурного розвитку, своєрідне зцілення від унікальності соціологізму та його ж претензій на дисциплінарні рамки.
Особисто для мене не зовсім вирішеними залишились запитання щодо різночитань і різнотлумачень культурного контексту (бо ж немає єдиної формули епох), а поруч - радше ідеально-типовий роздум про небезпеки верифікацій коректного відображення "життєвих світів" і всіх можливих інтерсуб'єктивностей, закладених автором твору свідомо чи несвідомо (уже не подвійна, а потрійна герменевтика з майже магічною, медіумною роллю перекладача-перфекціоніста). Однак, навіть суб'єктивне "можливо" у тексті книги виглядає логічним та обгрунтованим - почерк особи, яка розуміється на тому, що пише. І очевидно, що такі рефлексії не є підставою для ревізії вже відомих читачам (бо ж де той ідеальний, чи то "зразковий" читач, про якого писав Умберто Еко) змістів - хай буде їх більше, лише б сприймались, резонували хоча б у певних, референтних, колах...
Якщо вважати літературу люстерком до образу епохи, для розгляду рис обличчя, постави та реквізитів якої потрібно мати вдале освітлення та спостережливість, то прочитана книга дає вогник і щеплення від пропусків текстових деталей, які можуть демонструвати найвагоміше (а не тільки ховати дияволів, як часто іронізується). Хоча мені ближче до душі виклик розкутих прерафаелітів, ніж філігранна стриманість класичних вікторіанців, але глибина цих вод навдивовижу різна (за аналогією зв'язку подразника та реакції на нього). І свого наступного, україномовного, Вайлда щиро хотілося б почитати в такому перекладі, можливості якого ілюструє монографія.