історія з дєцтва
Був у мене в селі сусід...
Ну як сусід...
До баби приїздить,
до Вери
То чо' б і не сусід?
Часто ж приїздив.
Бо райцентр, де він мешкав, поруч: кілометрів 9.
На вихідних і на канікулах, ато і так... то він у неї.
Зараз ми не тусимо, бо й я давно не живу в селі і він хто-зна де.
Та і шляхи наші різні.
А "по молодості", то грались з ним, збиткували,
курили вкрадки, багаття палили...
Бились же теж певно.
Колись помню на клубніку до баби Гані
(татової першої вчительки з хворобою Паркінсона)
закрадались, то він не встиг втекти і нас всіх спалив).
Або як кричав "Маааам, я боюся!"
бо боявся від нас до себе вночі пройти 60 метрів.
Ми колись йому на вибір дали два псевда: Ролюс, або Качка )
(до того наслухались від покійного дядька Миколи "Букші"
про шкільних вчителів його часів).
То він обрав Ролюс )
Ну та йому почулось, шо "Ролікс", то думав, шо і круто.
Он на його батька, тако по-сікрєту, то взагалі кажуть Халепа )))
а! да! і ше:
коли він малим, даруйте, пісяв,
то знімав штани до колін,
шо нас дуже смішило )))
Ше він вигулював так смішно дворнягу Бєлку на повідочку )
ну заглідєньє )
а до наших собак, які були в'язані, любив кинути камінь,
чи помахати якимсь дрючком.
Але найбільше я запам'ятав, як колись зимою він провалився
(коло нас два ставки)
Ну шото лід під ногою трісьнув і вуаля:
по коліно!
ну та і побіг додому мокрий )
буває )
в мене, наприклад, зими такої не було, шоб я хоч раз,
хлюпаючи халявами не вертавсь з ставка )
рісковий парінь ))
ну та провалився Ролюс і побіг додому )
якось так працювала наша хлопчача міфологія,
шо провалитись - то було дуже кепсько і дуже не по-пацанськи )
та ше й мама сваритиметься )
позор, вобщєм )
ну та буває )
Тож погнав він додому і я теж, "Гей, Арнольд" саме втикнув.
Ше посміявсь і розповів своїм про катастрохву )
аж тут раз!
через 5 хвилин приходить мама Ролюса )
З криками шото бере нашу хату на штурм.
Мене викликає.
Ну я вийшов.
- Піди подивись шо ти наробив, - волає вона мені.
"Нічо собі!" - я думаю... - "шо ж це я зробив?"
Ше налисників мені кілька дала, чи шо... Точно не помню.
Ну в нас таке вуличне виховання дозволялось.
Але ж... Чекайте... Шо я наробив?
Веде вона мене до баби Вери в хату,
а там наш главний гєрой, під кількома одіялами
і в сльозах,
стверджує,
шо то я його кудись так штовхнув, шо він провалився...
Тиць-пиздиць!
Нє... ну тоді я так не думав... Але був нефігово здивований.
Комізму ситуації піддало те, шо його мама нажалілась моїй,
шо мовляв у Ролюса нема шо вдягнути тут.
І я стояв посеред Вериної хати з шкарпетками,
які мені моя мама виділила для постраждалого.
Ше якись ідіотський дєтский рісунок на них був,
типу рудого Чаккі з "Невгамовних" ) Хаха )
Ну нам може по 10 було.
- С*ш*о, - кажу я - Ти шо?
(оце "ти шо" дуже ж багатозначне)
- Нашо ти брешиш?
А його мама шото до мене і волає,
шо це я брешу і спеціально
її синочка штовхав шоб він проваливсь.
І як їй уявлялась технологія "злочину"?
Я якогось беня стою посеред хати ніфіга не понявший.
І ця волає ше. А Ролюс мовчить.
Цікаво шо він думав тоді. Нафіга ото збрехав?
Досі не пойму ))) Шоб мама його жаліла, а сварила мене?
Ну та я тоді якось геройськи пішов додому.
Типу "он як... але я прав!".
Ну і ніколи ми не згадували се потім.
А чо я згадав оце нині?
(Іринка сказала, шо дєцкі травми вспливають)
Та бо почув, шо Ролюс отримав повістку і вже прийняв присягу в Нацгвардію.
Отак буває.
Багато води відтоді спливло...