каркас імпєрскай гасударствєннасті
Сучасна Росія тримається на газові, водкє і ФСБ (екс-КДБ). Хоч, якщо розібратись, то газ і водка теж тримаються на ФСБ, тому впевнено можна говорити, що саме ФСБ - арматура бетону російської імперської державності. Ще від часів царату, коли любов до держави вживлювали багнетами солдатики, і до 17-го року, коли Дзержинський створив ЧК, будівельниками і утримувачами імперії були саме силовики.
Сам Путін вийшов із КДБ, де служив у підрозділі зовнішньої розвідки. У 1992-гому він пішов у «діючий резерв» з погонами підполковника, бо вже тоді почала розвиватись його політична кар’єра. Проте діючий резервіст Володька все ж «повернувся до коренів» і в 1998-му очолив ФСБ. Потім Єльцин закрутив його на каруселі «великих гравців», аж до того, що назавав своїм «наступником». Спочатку «в.о.», а з березня 2000-го і законним «президентом-батюшкою». Тоді-то він і почав підтягувати своїх.
Згідно оцінок соціологів, у 2003-тому році кількість найвищих кремлівських урядовців із службістським/військовим досвідом становила 25%. У 2007-мому - 42%. Якщо говорити про відомих колишніх агентів і не брати до уваги прикритих «легендою». Коли ж врахувати і офіційних і не офіційних, то ті ж соціологи говорять про 77% вже в 2006-тому році. Дозволю собі здогад, що тенденція до наших днів не зменшилась.
Отож, каркасом російської ґасударствєннасті є ФСБ. Її функцією є нейтралізація загроз державі та всілякої іншої контри, ворогів тобто. Немає ворогів - немає ФСБ. Нема ФСБ - нема Росії. Все просто. Тому вони постійно самі ж для себе знаходять ворогів і продукують загрози, аби забезпечити собі існування. Отака ідея, приправлена і виправдана «найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття».
Саме для цього пропагандиською міфологією вигаданий кровожерливий образ «Заходу» з його «чюждими рускому чілавєку» цінностями. Міф такої потужності, що населення Росії, сліпо ігнорує те, що вони попри свої «нєдра», найбільшу в світі територію, і газову прокладку під нею, досі не думають про «щастя і добробут громадян», а переймаються «западом», який вже набагато випередив Росію у цих засадничих для будь-якої держави показниках. Велич держави не вимірюється кількістю її ворогів.
Що ж до України, то в нас навпаки все будується на постійних відбиваннях від гніту. Таку історія написала нам «національну ідею». Всі наші герої - ті, хто відбивався від гніту, чи діяв всупереч нього. Цікаво прогнозувати що ж ми робитимемо після неминучого визволення з-під Росії. Адже раптом настане час, коли нас ніхто не пригнічуватиме. Тому вже зараз час задуматись що ж ми робитимемо потім. Працюватимемо врешті-решт над «щастям і добробутом кожного громадянина», чи шукатимемо нову «причину», нового гнітителя?
Сам Путін вийшов із КДБ, де служив у підрозділі зовнішньої розвідки. У 1992-гому він пішов у «діючий резерв» з погонами підполковника, бо вже тоді почала розвиватись його політична кар’єра. Проте діючий резервіст Володька все ж «повернувся до коренів» і в 1998-му очолив ФСБ. Потім Єльцин закрутив його на каруселі «великих гравців», аж до того, що назавав своїм «наступником». Спочатку «в.о.», а з березня 2000-го і законним «президентом-батюшкою». Тоді-то він і почав підтягувати своїх.
Згідно оцінок соціологів, у 2003-тому році кількість найвищих кремлівських урядовців із службістським/військовим досвідом становила 25%. У 2007-мому - 42%. Якщо говорити про відомих колишніх агентів і не брати до уваги прикритих «легендою». Коли ж врахувати і офіційних і не офіційних, то ті ж соціологи говорять про 77% вже в 2006-тому році. Дозволю собі здогад, що тенденція до наших днів не зменшилась.
Отож, каркасом російської ґасударствєннасті є ФСБ. Її функцією є нейтралізація загроз державі та всілякої іншої контри, ворогів тобто. Немає ворогів - немає ФСБ. Нема ФСБ - нема Росії. Все просто. Тому вони постійно самі ж для себе знаходять ворогів і продукують загрози, аби забезпечити собі існування. Отака ідея, приправлена і виправдана «найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття».
Саме для цього пропагандиською міфологією вигаданий кровожерливий образ «Заходу» з його «чюждими рускому чілавєку» цінностями. Міф такої потужності, що населення Росії, сліпо ігнорує те, що вони попри свої «нєдра», найбільшу в світі територію, і газову прокладку під нею, досі не думають про «щастя і добробут громадян», а переймаються «западом», який вже набагато випередив Росію у цих засадничих для будь-якої держави показниках. Велич держави не вимірюється кількістю її ворогів.
Що ж до України, то в нас навпаки все будується на постійних відбиваннях від гніту. Таку історія написала нам «національну ідею». Всі наші герої - ті, хто відбивався від гніту, чи діяв всупереч нього. Цікаво прогнозувати що ж ми робитимемо після неминучого визволення з-під Росії. Адже раптом настане час, коли нас ніхто не пригнічуватиме. Тому вже зараз час задуматись що ж ми робитимемо потім. Працюватимемо врешті-решт над «щастям і добробутом кожного громадянина», чи шукатимемо нову «причину», нового гнітителя?