***
Любий, Всесвіт!
Хочу подякувати тобі вчора за позитивний фінал у моїх пригодах. І за врятоване життя! Поверталась я вчора, значить, у Київ із Вінниці вже із відремонтованим дзеркалом у гарному настрої і впевненості в тому, що навіть у таку погоду все буде добре
Їду я повільно, включаю під настрій «Піккардійську терцію» і розумію, що дуже хочеться мені поговорити із Бозьою. Рідко таке буває, а тут бажання просто розпирає. Я починаю молитись, просити про хороше. А через кілька хвилин мою автівку розвертає в іншу сторону і кидає у кювет. Спочатку машина падає на правий бік, а потім стає на колеса. Я в шоці, кліпаю очима і не розумію, що відбулось. Вмикаю аварійку і намагаюсь зрозуміти, що це було. Через 2 хвилини до мене підходять люди. Їх багато. П’ять машин зупинилось, щоб дізнатись, чи все гаразді допомогти. Чоловіки самі знайшли трос і грузовик, який мене витягнув на обочину. Усі колеса поспускали. Я стою, дивлюсь на усе це і навіть плакати не хочеться. Просто стою і розумію, що Слава Богу ніхто не постраждав і я жива-здорова-не подряпана. Так ось, коли машину витягнули і я почала дзвонити татові і брату, то думала, що всі скочать по своїх автівках і поїдуть геть, а я буду чекати на своїх. Але двоє найлюдяніших у світі чоловіків Аркадій та Ігор залишились зі мною. Накачали колеса (тато, дякую, що на день народження ти подарував мені саме компресор!), поміняли запаску на одному з коліс, заспокоїли мене та вселили надію у світле майбутнє. Аркадій сів за кермо, бо я була ще не зовсім адекватна і ми поїхали на найближчий шиномонтаж. Там мене передали у руки хлопчику, який одразу повідомив, що до 12-ї ночі має купу роботи і нічого нікому лагодити не буде, але побачивши мене (мабуть, йому стало мене шкода), він усе зробив і навіть напоїв чаєм. А там уже й тато з братом підтягнулись. Поїхали на СТО і виявилось, що нічого серйозного немає. А те незначне, що було, полагодили протягом години.
Навіть заспокоївшись я сказала татові і брату, що не сяду за кермо і готова йти пішли до Києва, або вертатись до Вінниці. Тому на моїй машині поїхав брат, тато сів у свою і таким кортежем ми доїхали до Києва. Втома була нереальна, стрес довелось знімати коньяком і присутністю рідних.
І ще я не знаю, як дякувати цим людям, Бозі і моєму Янголу-Охоронцю. В тому стресі мені здається я недостатньо висловила свою вдячність усім тим, хто допомагав. До речі, у Аркадія донька теж їздить на такій маленькій машинці, як і я. Я молитимусь за її здоров’я, і за здоров’я усіх, хто мені допомагав. І ще у мене найкращий у світі тато. Любий Всесвіт, пошли мені, будь ласка, такого чоловіка, як він. Інакше, я ніколи не вийду заміж. Дякую. У мене все!