Подорож східною Туреччиною: перші враження
В середині серпня ми перетнули грузинсько-турецький кордон і заїхали в Туреччину з боку Пософа, де крім нас кордон переходили лише купка іранських дальнобійників в білих сорочках. Ми швиденько застопили хлопця на бусі, котрий закинув нас в місто. Особливої різниці від південної Грузії не спостерігалося, вся природа аналогічна. От лише впало в очі наявність військової частини в місті.
Для орієнтування викладаю приблизну карту Курдистану з підкресленими містами, про які буде описано.
Тож, далі в Пософі зупинили компанію дядьків, хтось з них їхав в аеропорт міста Карс. Там ми розговорилися з наймолодшим з них - хлопець жахливою англійською розповідав про своє життя, поїздки, мандри, про ситуацію в Туреччину, про демократію і таке інше. Він через пару днів планував летіти в Київ по справам, тож взяв у мене контакти київських друзів.
В Карсі виходимо з машини, прощаємося, оглядуємося навкруги і розуміємо: ось воно, ми потрапили в турецький Курдистан!!! Якесь незрозуміле відчуття ейфорії охопило мене тоді, відчуття щастя і блаженства. Це ж регіон, куди дуже рідко навідуються туристи, дуже рідко бувають стопери, де постійно відбуваються військові сутички, терористи підривають турецьких військових, а військові в свою чергу стріляють по всих, хто схожий на терориста.
Ми заїхали в саме серце Карсу, і могли вже звідти побачити весь цей хаотичний рух в мусульманських містах, де центр обов'язково являє собою безкінечний базар: купа людей, жінки закутані від п'яток до очей, неймовірна кількість дітей, безкінечні лоточки різноманітних продуктів, а також посиденьки дядьків на маленьких стільчиках - складалося враження, що вони додому ніколи не ходять і сидять за чаєм безкінечно.
В самому центрі міста для акліматизування в чужій культурі вирішили трохи побродити і знайшли вірменську церкву, котра надцять раз перебудовувалася в медресе турками і курдами, а потім надцять раз перебудовувалася в християнську церкву тими ж вірменами. На початку ХХ століття турки з курдами вирізали всих місцевих вірменів, тому скоріше-всього кардинальних змін церква вже не зазнає.
Сам релігійний комплекс в центрі міста доволі цікавий, мав декілька святинь різних релігій. На початку подорожі кожна мечеть здавалася цікавою, але через декілька днів вже не звертаєш на них увагу - одна від іншої нічим особливо не відрізняється.
Саме біля релігійного комплексу ми познайомилися з найбільшим жахом туриста, котрий надумав заїхати в місцеві краї. Були це не терористи, не злодії, не волоцюги та не жіночки в закутаній одежі, навіть не таксисти чи приставучі торговці. А були це, важко повірити, звичайні місцеві діти. Місцеві діти зовсім не схожі на наших, котрі сидять вдома за компами та винищують всіх монстрів в зоні, заробляють левели і скіли, або ганяють футбола чи ходять купатися на пляж. Місцевих дітей неймовірна кількість на квадратний метр, вештаються туди-сюди, а побачивши не місцевого, а ще краще - туриста, вони збігаються всією юрбою, оточують туриста з усіх боків і заводять приблизно таку розмову:
-Хелльоу
-Вотіз йо нєйм
-Хав ар ю
Найцікавіше, що діти осоливо не розуміють, що саме вони питають, просто знають, що на такі питання відгукуються всі туристи. А далі вони починають перебирати пальцями і кричати : мані мані. Чомусь майже всі діти в Азії та відсталих регіонах думають, що білошкірий турист обов'язково має бути мільйонером і розкидуватися грішми, як почує це "мані мані". З цими дітьми ми ще пробували розмовляти, типу немає а нас ніяких мані мані, самі майже бомжі. А от через пару днів ми вже уловили суть таких контактів і намагалися не зважати на дітей взагалі.
Коли відбилися від юрби дитячого садочку і початкових класів, пішли розглядати мечеті і церкви, а далі міняти гроші в банк. Гуляючи по місту, вирішили йти за край, щоб стопити в бік Догубіязиту. Тут же захотілося випити чаю, заходили в десяток кав'ярень і чайно-хаусів - але нам ніхто не продав напоїв, показували на губи, щось розповідали. Ми лише пізніше зрозуміли, що зараз Рамадан, їсти до заходу сонця не можна.
Тим часом, як ми йшли по місту, майже кожен велосипедист, байкер на розбитому байку чи водій обов'язково вважали за належне помахати нам рукою, щось крикнути, посигналити. Відчуваєш себе в центрі уваги, ніби якась-поп зірка серед школярок, здається що всі погляди зосереджені саме на тобі. По дорозі нам знову траплялися діти зі своїми проханнями мані мані. Одного разу ми навіть мали необережність сісти відпочити біля дитячого майданчика - вмить нас обступила неймовірна юрба дітей, кожен пхався поперед іншого щось запитати, цікавилися хто і звідки, сували телефони, щоб я прочитав якісь матюки на турецькій мові. Враження, ніби приліт НЛО і атака космітів викликали би менше інтересу в цих дітей, аніж приїзд стоперів з якоїсь далекої країни УкрАйна. Словом, описати цей процес занадто тяжко, потрібно з'їздити в ті краї, шоб відчувати на собі.
За містом ж ми швидко застопили евакуатор, котрий вивіз на зручну точку, а тоді буквально через хвилину курда, котрий розповідав, що він франзуз, але живе в Люксембурзі, показував паспорт навіть. Сюди ж приїхав до батьків в гості.
Після нього нас підібрав вантажний бусик і показав, що може взяти нас в багажник. Дарма, дарма я погодився, адже це було якесь жахіття!!! Ми сиділи в багажнику на наплічниках, підлога і стіни були в пелюці, притулитися не було куди, а машину трясло від кожної ямки. Особливо весело було ковзати по підлозі коли машина їхала під гору чи згори. В якийсь момент почало здаватися, що можливо нас навіть везуть не в бік Ігдиру, куди ми їхали, а кудись в ліс, а там будуть різати на органи. Десь після години каторги бусик зупинився в невеликому місті, ми з нього вилетіли і відмовилися їхати далі, сказали, ніби нам тут подається, а в Ігдір вже не хочемо їхати.
Виявилося, що ми приїхали в місто Тузлуча (Tuzluca). А ще виявилося, що місцевим жителям пофіг на Рамадан, вони спокійно собі п'ють чай та їдять баклаву (пахлава). Ми ж вирішили зробити так само, замовили турецький чорний чай в маленькій склянці, іншого в східній Туреччині тяжко знайти. До нас підійшов чоловік, почав розмовляти англійською, виявилося, що він живе в Британії, сюди приїхав на свята. Порекомендував, куди краща поїхати і де заночувати, бо час вже був пізній. Пізніше, як ми пішли через центр міста на край, до нас підійшов чоловік, почав розмовляти поганенькою англійською і запросив на чай, сказав типу: ви мої гості, мені приємно вас пригостити. Сиділи розмовляли про те і се.
А сонце вже заходило, тож ми вирішили їхати в село на під'їзді до Ігдиру, там ніби є садочок і можна поставити намет. Село називалося Кюлюк (Külük), але заїхати туди нам не дали наступні події...
Записи по темі:
Дороги в Туреччині
Турецький автоспин