«Держава для 40 мільйонів»: до 20-ї річниці «оксамитового розлучення» Чехословаччини
1 січня, тихо й непомітно, минуло 20 років, як не стало Чехословаччини. В перший день нового 1993 року країна мирно розділилась на дві складові - Чехію та Словаччину. «Оксамитовим розлученням» завершилась недовга історія унікальної держави, почата в 1918 році. Відзначати трохи сумний, але, на велику радість, не трагічний ювілей взявся мало хто. Хіба що в інтернеті з’явилося кілька статей з аналізом «чехословацької ідеї» та причин її невдачі. Думаю, буде не зайвим згадати Чехословаччину й нам, адже наш край прожив в її складі 18 років, які дехто й досі вважає «золотим віком Закарпаття». Тим більше, що є гідний інформаційний привід. Минулого року невеличким накладом в Ужгороді видали репринт (перевидання) унікальної книги - «Ян Батя. Будуємо державу для 40 мільйонів чоловік», написану в 1937 році.
Передрук зроблений спільними зусиллями Клубу Т.Г. Масарика в Ужгороді, Ужгородським товариством словаків, Ужгородською спілкою чеської культури Я.А. Коменського та Закарпатським товариством охорони пам’яток. Сьогодні цю книжку дивишся (або читаєш, якщо розумієш чеську) із захопленням та сумом. З захопленням - бо вражають амбіційні плани тодішньої Чехословаччини стати найзаможнішою державою Європи із населенням в 40 млн., із детальними планами прокладання автомагістралей, залізниць, водних шляхів, мережи аеропортів та радіостанцій, з планами розвитку мінеральних запасів, і навіть такою, здавалося б, фантастикою для того часу, як видобуток енергії з вітру та органічних відходів.
Сучасне Закарпаття (в 1920-1938 рр. Підкарпатська Русь) тоді було складовою першої Чехословацької Республіки, і його розвитку приділялась увага як у книзі, так і на практиці.
Щодо практики, то спадщину чехословацької доби до сих пір гідно не оцінено - наприклад, практично не знайти матеріалів про заснування в тодішньому «угорському прикордонні» цілої низки хуторів, які нині є селами Берегівщини - Гуняди, Бакош, Свобода. А відносно книги, то як не подивитись планами зв’язати Ясиня із Прагою автодорогою, якою до столиці держави із нашого гірського селища можна було б добратися за 8 годин? Чи проектам водних каналів від Солотвина до Братислави та Праги ?
Сумно ж стає через знання того факту, що автор, писавши книгу чи то в стилі «науково-економічна фантастика», чи «соціальна футурологія», навряд чи уявляв собі, що його державі насправді залишався всього рік життя. В 1938 році, в результаті Мюнхенської згоди, Чехословаччина почне розпадатись - спочатку втратить контроль над населеними німцями Судетами, потім збунтуються підтримувані Німеччиною словаки, а ще за рік «єдиної демократичної держави Європи» не стане, на її місті з’являться «Райхспротекторат Богемії та Моравії» та залежна від Гітлера «незалежна Словаччина», а Підкарпатська Русь опиниться в складі Угорщини. Не врятують ані «лінія Бенеша» (тисячі укріплених вогневих точок, які готували до опору потенційним окупантам), ані гарантії потужних держав - Британії, Франції та СРСР, великих гравців у вічній грі з непрозорими та мінливими правилами…
Аби не вплутуватися в непродуктивні роздуми на тему «А що б було, якби…» (наприклад, якби сучасне Закарпаття згодом залишилося в складі Чехословаччини, відродженої після Другої світової), краще віддам шану авторові книги. Адже Ян Батя - людина більш, ніж непересічна. Його ім’я ще й досі щось говорить старим закарпатцям. Та й не старим також: сьогодні, проходячи славетним ужгородським Пасажем, варто пам’ятати, що він належав колись Яну Баті, власникові справжньої взуттєвої імперії, і звався його ім’ям . А над ним, в центрі закарпатської столиці, впритул із готелем „Корона”, знаходилася крамниця та взуттєва майстерня з пишною назвою „Палац Баті”.
Ужгородська взуттєва фабрика також веде свою історію з часів розквіту „імперії Баті”, частиною якої вона тоді була. Не здивуюсь, якщо хтось з істориків наведе й інші дані про вплив сімейства Баті на Закарпаття.
Втім, не можна говорити про Яна Батю (1898 - 1965), не розповівши хоч трохи про його старшого брата Томаша (1876 - 1932). Цей чоботар зі злиденної родини зумів із дрібної мануфактури створити справжню взуттєву імперію, застосувавши новітні технологічні винаходи (насамперед, конвеєрний принцип виробництва) та незвичні маркетингові прийоми (наприклад, нечувані знижки, які розоряли конкурентів), навчившись цьому в ультра-капіталістичних США. Створивши всесвітньо відомий бренд - взуття фірми BAŤA, Томаш Батя захопився соціальними експериментами, цілком в дусі свого часу. Бо ж 1920-ті роки були часом різноманітних соціальних експериментів майже по всьому світу. В СРСР над людьми ставився гігантський та кривавий дослід із побудови індустріальної соціалістичної держави на руїнах імперії. В Італії щойно виник лад із мало кому відомою назвою „фашизм”. За океаном стрімко впроваджувались технології, в яких людині відводилась роль живого гвинтика у складному виробничому механізмі. Всі ті тенденції у суспільному житті, економіці, мистецтві захоплювали й лякали, служили матеріалом для написання од та антиутопій. Зовсім молода Чехословаччина не стояла осторонь, згадаймо, що саме тут, фантазією письменника Карела Чапека народився вигаданий „робот”. На цьому тлі відзначився й Томаш Батя. В 1925 році він відкриває в рідному місті Зліні першу з мережі шкіл, в яких можуть навчатися й заробляти діти з будь-яких родин, за умови старанності та дотримання аскетичного способу життя. Через рік в Зліні відкривається Торгова академія Томаша Баті, а сам він видає книжку „Як стати багатим”. В Зліні фактично діяв сухий закон, натомість, його населення стимулювали до спорту та шахів, для чого в місті був зведений 9-поверховий Громадський дім із готелем, кегельбаном, залами для тенісу, шахів тощо. Трохи згодом в Зліні збудують найбільший на той час в Центральній Європі кінотеатр на 3.000 глядачів, і суто символічною платнею. Для робочих створили їдальні, дитячі садки та універсальний магазин. І все це - з практичних міркувань, бо Баті були потрібні здорові, нічим не стурбовані працівники. За страйк, наприклад, звільняли автоматично, профспілок господар не визнавав.
Невідомо, як би пішов розвиток імперії BAŤA далі, якби не раптова загибель її засновника. У 1929 році Томаш Батя, як прибічник технічного прогресу, захопився авіацією, купив чотири легких літаки, а згодом розгорнув їхнє виробництво під маркою „Злін”. В 1932 році захоплений соціальними новаціями капіталіст вирішує звести в оновленому рідному місті кладовище нового типу - не як місце суму, а як парк, куди людям було б приємно прийти та згадати покійників. Через місяць після відкриття Лісового кладовища Томаш Батя стає його першим одвічним гостем. В туманну погоду він наказує особистому пілоту летіти по справах в Швейцарію, і ранком 12 липня 1932 року легкий „Юнкерс” врізається в трубу взуттєвої фабрики...
Та місце взуттєвого короля не було порожнім навіть одного дня. В той самий день, як загинув Томаш Батя, його спадкоємцем став молодший брат Ян. Попри щиру нелюбов до брата, Томаш ще за життя заповів йому велику долю свого багатства (виходячи з власного принципу „Навіть найбільший негідник у сім’ї вкраде менше, ніж найчеснішій чужинець”). Очоливши місце брата, Ян Батя продовжив як ділову лінію, так і соціальні експерименти. Якщо в СРСР всім відомі непривабливі, але доступні будинки-хрущовки, то в Чехії в середині 30-х народились будинки-„батьовки” (назва така сама, як і у першого дешевого взуття) - цегляні п’ятиметрової висоти двоповерхові коробки, де на кожну з двох сімей припадає 36 метрів загальної площі, 18 на першому, та 18 на другому. За можливість жити у такому будиночку з мініатюрним садом робочий платить майже символічну плату. Весь Злін забудовується типовими вулицями із однаковими будинками, частина яких існує й досі.
Ян, наслідуючи покійного брата, продовжує цікавитись способом життя робітників, і навіть втручається в їхню особисту сферу - наприклад, йому доповідають про любовні зв’язки між працівниками, і менеджмент фірми по суті керує створенням нових сімей. Люди Баті займають все більше місць на ключових постах Зліна, під його контролем знаходиться місцева поліція. Звільнені з роботи автоматично втрачають право на житло і вимушені покинути місто. Така собі модель не надто жорсткого тоталітарного міста-держави...
Книга «Будуємо державу для 40 мільйонів чоловік» побачила світ запізно - як було сказано, на той час Чехословаччина була вже приречена. Тому взуттєвий олігарх розробив інший, найнеординарніший свій проект - перенести… Чехословаччину в Аргентину. Відчувши, що рідній державі не встояти під гітлерівським пресом, в 1938 році Ян Батя у власній газеті публікує план, за яким усі мешканці країни мігрують до незаселеної Патагонії. Такий варіант підприємець вважав кращим за м’ясорубку майбутньої війни. Сам він із сім’єю емігрує до Сполучених Штатів, а згодом частково втілює свій план - зводить у Бразилії два чоботарські містечка, Батайпоран та Батагуасу. У повоєнній ЧССР сильно зруйновані війною фабрики націоналізували. Місто Злін перейменували на честь комуністичного вождя Готвальда, а на базі фабрик Баті створили підприємство „Svit”, яке виготовляло дефіцитне й бажане в невибагливому СРСР взуття під маркою „Цебо” (подейкують, що це просто скорочення слів „Ceske Boty”). Після падіння комуністичного режиму у 1989 році Зліну повернули його ім’я (і створили в ньому Музей взуття), а згодом колишні підприємства відійшли прямому спадкоємцеві, сину їхнього засновника Томашу Джону Баті.
===
Читачам нашої спільноти пропоную підбірку ілюстрацій та мап із книги «Будуємо державу для 40 мільйонів чоловік» :
Передрук зроблений спільними зусиллями Клубу Т.Г. Масарика в Ужгороді, Ужгородським товариством словаків, Ужгородською спілкою чеської культури Я.А. Коменського та Закарпатським товариством охорони пам’яток. Сьогодні цю книжку дивишся (або читаєш, якщо розумієш чеську) із захопленням та сумом. З захопленням - бо вражають амбіційні плани тодішньої Чехословаччини стати найзаможнішою державою Європи із населенням в 40 млн., із детальними планами прокладання автомагістралей, залізниць, водних шляхів, мережи аеропортів та радіостанцій, з планами розвитку мінеральних запасів, і навіть такою, здавалося б, фантастикою для того часу, як видобуток енергії з вітру та органічних відходів.
Сучасне Закарпаття (в 1920-1938 рр. Підкарпатська Русь) тоді було складовою першої Чехословацької Республіки, і його розвитку приділялась увага як у книзі, так і на практиці.
Щодо практики, то спадщину чехословацької доби до сих пір гідно не оцінено - наприклад, практично не знайти матеріалів про заснування в тодішньому «угорському прикордонні» цілої низки хуторів, які нині є селами Берегівщини - Гуняди, Бакош, Свобода. А відносно книги, то як не подивитись планами зв’язати Ясиня із Прагою автодорогою, якою до столиці держави із нашого гірського селища можна було б добратися за 8 годин? Чи проектам водних каналів від Солотвина до Братислави та Праги ?
Сумно ж стає через знання того факту, що автор, писавши книгу чи то в стилі «науково-економічна фантастика», чи «соціальна футурологія», навряд чи уявляв собі, що його державі насправді залишався всього рік життя. В 1938 році, в результаті Мюнхенської згоди, Чехословаччина почне розпадатись - спочатку втратить контроль над населеними німцями Судетами, потім збунтуються підтримувані Німеччиною словаки, а ще за рік «єдиної демократичної держави Європи» не стане, на її місті з’являться «Райхспротекторат Богемії та Моравії» та залежна від Гітлера «незалежна Словаччина», а Підкарпатська Русь опиниться в складі Угорщини. Не врятують ані «лінія Бенеша» (тисячі укріплених вогневих точок, які готували до опору потенційним окупантам), ані гарантії потужних держав - Британії, Франції та СРСР, великих гравців у вічній грі з непрозорими та мінливими правилами…
Аби не вплутуватися в непродуктивні роздуми на тему «А що б було, якби…» (наприклад, якби сучасне Закарпаття згодом залишилося в складі Чехословаччини, відродженої після Другої світової), краще віддам шану авторові книги. Адже Ян Батя - людина більш, ніж непересічна. Його ім’я ще й досі щось говорить старим закарпатцям. Та й не старим також: сьогодні, проходячи славетним ужгородським Пасажем, варто пам’ятати, що він належав колись Яну Баті, власникові справжньої взуттєвої імперії, і звався його ім’ям . А над ним, в центрі закарпатської столиці, впритул із готелем „Корона”, знаходилася крамниця та взуттєва майстерня з пишною назвою „Палац Баті”.
Ужгородська взуттєва фабрика також веде свою історію з часів розквіту „імперії Баті”, частиною якої вона тоді була. Не здивуюсь, якщо хтось з істориків наведе й інші дані про вплив сімейства Баті на Закарпаття.
Втім, не можна говорити про Яна Батю (1898 - 1965), не розповівши хоч трохи про його старшого брата Томаша (1876 - 1932). Цей чоботар зі злиденної родини зумів із дрібної мануфактури створити справжню взуттєву імперію, застосувавши новітні технологічні винаходи (насамперед, конвеєрний принцип виробництва) та незвичні маркетингові прийоми (наприклад, нечувані знижки, які розоряли конкурентів), навчившись цьому в ультра-капіталістичних США. Створивши всесвітньо відомий бренд - взуття фірми BAŤA, Томаш Батя захопився соціальними експериментами, цілком в дусі свого часу. Бо ж 1920-ті роки були часом різноманітних соціальних експериментів майже по всьому світу. В СРСР над людьми ставився гігантський та кривавий дослід із побудови індустріальної соціалістичної держави на руїнах імперії. В Італії щойно виник лад із мало кому відомою назвою „фашизм”. За океаном стрімко впроваджувались технології, в яких людині відводилась роль живого гвинтика у складному виробничому механізмі. Всі ті тенденції у суспільному житті, економіці, мистецтві захоплювали й лякали, служили матеріалом для написання од та антиутопій. Зовсім молода Чехословаччина не стояла осторонь, згадаймо, що саме тут, фантазією письменника Карела Чапека народився вигаданий „робот”. На цьому тлі відзначився й Томаш Батя. В 1925 році він відкриває в рідному місті Зліні першу з мережі шкіл, в яких можуть навчатися й заробляти діти з будь-яких родин, за умови старанності та дотримання аскетичного способу життя. Через рік в Зліні відкривається Торгова академія Томаша Баті, а сам він видає книжку „Як стати багатим”. В Зліні фактично діяв сухий закон, натомість, його населення стимулювали до спорту та шахів, для чого в місті був зведений 9-поверховий Громадський дім із готелем, кегельбаном, залами для тенісу, шахів тощо. Трохи згодом в Зліні збудують найбільший на той час в Центральній Європі кінотеатр на 3.000 глядачів, і суто символічною платнею. Для робочих створили їдальні, дитячі садки та універсальний магазин. І все це - з практичних міркувань, бо Баті були потрібні здорові, нічим не стурбовані працівники. За страйк, наприклад, звільняли автоматично, профспілок господар не визнавав.
Невідомо, як би пішов розвиток імперії BAŤA далі, якби не раптова загибель її засновника. У 1929 році Томаш Батя, як прибічник технічного прогресу, захопився авіацією, купив чотири легких літаки, а згодом розгорнув їхнє виробництво під маркою „Злін”. В 1932 році захоплений соціальними новаціями капіталіст вирішує звести в оновленому рідному місті кладовище нового типу - не як місце суму, а як парк, куди людям було б приємно прийти та згадати покійників. Через місяць після відкриття Лісового кладовища Томаш Батя стає його першим одвічним гостем. В туманну погоду він наказує особистому пілоту летіти по справах в Швейцарію, і ранком 12 липня 1932 року легкий „Юнкерс” врізається в трубу взуттєвої фабрики...
Та місце взуттєвого короля не було порожнім навіть одного дня. В той самий день, як загинув Томаш Батя, його спадкоємцем став молодший брат Ян. Попри щиру нелюбов до брата, Томаш ще за життя заповів йому велику долю свого багатства (виходячи з власного принципу „Навіть найбільший негідник у сім’ї вкраде менше, ніж найчеснішій чужинець”). Очоливши місце брата, Ян Батя продовжив як ділову лінію, так і соціальні експерименти. Якщо в СРСР всім відомі непривабливі, але доступні будинки-хрущовки, то в Чехії в середині 30-х народились будинки-„батьовки” (назва така сама, як і у першого дешевого взуття) - цегляні п’ятиметрової висоти двоповерхові коробки, де на кожну з двох сімей припадає 36 метрів загальної площі, 18 на першому, та 18 на другому. За можливість жити у такому будиночку з мініатюрним садом робочий платить майже символічну плату. Весь Злін забудовується типовими вулицями із однаковими будинками, частина яких існує й досі.
Ян, наслідуючи покійного брата, продовжує цікавитись способом життя робітників, і навіть втручається в їхню особисту сферу - наприклад, йому доповідають про любовні зв’язки між працівниками, і менеджмент фірми по суті керує створенням нових сімей. Люди Баті займають все більше місць на ключових постах Зліна, під його контролем знаходиться місцева поліція. Звільнені з роботи автоматично втрачають право на житло і вимушені покинути місто. Така собі модель не надто жорсткого тоталітарного міста-держави...
Книга «Будуємо державу для 40 мільйонів чоловік» побачила світ запізно - як було сказано, на той час Чехословаччина була вже приречена. Тому взуттєвий олігарх розробив інший, найнеординарніший свій проект - перенести… Чехословаччину в Аргентину. Відчувши, що рідній державі не встояти під гітлерівським пресом, в 1938 році Ян Батя у власній газеті публікує план, за яким усі мешканці країни мігрують до незаселеної Патагонії. Такий варіант підприємець вважав кращим за м’ясорубку майбутньої війни. Сам він із сім’єю емігрує до Сполучених Штатів, а згодом частково втілює свій план - зводить у Бразилії два чоботарські містечка, Батайпоран та Батагуасу. У повоєнній ЧССР сильно зруйновані війною фабрики націоналізували. Місто Злін перейменували на честь комуністичного вождя Готвальда, а на базі фабрик Баті створили підприємство „Svit”, яке виготовляло дефіцитне й бажане в невибагливому СРСР взуття під маркою „Цебо” (подейкують, що це просто скорочення слів „Ceske Boty”). Після падіння комуністичного режиму у 1989 році Зліну повернули його ім’я (і створили в ньому Музей взуття), а згодом колишні підприємства відійшли прямому спадкоємцеві, сину їхнього засновника Томашу Джону Баті.
===
Читачам нашої спільноти пропоную підбірку ілюстрацій та мап із книги «Будуємо державу для 40 мільйонів чоловік» :