Spiritus vini
Ходив оце сьогодні по кіровоградському базару, що навесні аж ніяк не поступається багдадському за розмахом і значимістю для культурного життя міста. Мегатонни редису і зелені, мегавати і кілогерци голосів, які торгуються, сваряться, нахваляють, натякають, обурюються, брешуть, божаться, заманюють, приманюють, заважають... Бувало, станеш у чергу за якоюсь городиною, а сусідня продавчиня, яка куняла за дорожчим товаром, моментально прокидається з летаргічного сну і з награною (визнаю - майстерно!) ненавистю спочатку піано шипить на тебе, через поступове крещендо доходячи до типового базарного форте лайки:
- Отойди, весь товар мені ото позакривав, гадость така!
- Так я ж в черзі, куди ж я відійду?, - намагаєшся відгавкатись ти. Та куди там - маєш справу із справжнім професіоналом!
- От же ж гімно яке, га?! Нє, ну ви бачили?! Він ше й шось там патякає ротом своїм отим чорним!!! Та шоб тебе дурна качка копнула! Шоб тобі гадська жаба ногу віддавила! А шоб ти сказився, чорт балашівський! Шоб тебе швидкою Настею прямо тут ото і скрутило! Шоб тобі булька з носу вискочила, бісова душа! А шоб тебе дурний Табачник в школі вчив! А шоб ти в жида гроші позичів! Шо ти шкиришся, одоробило? Шо бельки вилупив, бісова ковінька? Йди до свиней собачих з очей моїх, гаспид серливий!
А ти тільки стоїш і слухаєш ту справжню ринкову поезію, той живий і потужний базарний реп, той хіп-хоп молочарок і перекупок, і ні сил не маєш перервати філігранну лайку справжньої народної майстрині цілющого і життєдайного матюка, ні бажання.
Або окрема каста - базарні чоловіки! Не ті, що торгують усіляким залізяччям та іншим крамом, ні. Ті, що торгують каченятами і в`єтнамськими пацями, чорними і худими, як собаки. І от що мене завжди дивувало і викликало повагу в цих людях, так це те, що з самого ранку, аномально спекотного як для початку травня, вони вже накидалися, нарізалися, нахлестатися, нализалися, наклюкалися, надудлились, залили горлянку, врізали, вмазали, хряпнули, жахнули по маленькій, дзеньнули, і при цьому цілий божий день, аж до останнього покупця сидять на дерев`яному ящику, смалять смердючі цигарки, гелготять один з одним і каченятами, цілуються з замореними свинями і перебувають у повній кондиції і гармонії з оточуючим всесвітом.
Я ніколи не вмів пити зранку, так, щоб не заснути чи не ходити в`яленим і заслаблим весь день. Для мене тільки вечір був завжди часом вживання spiritus vini, дружніх бенкетів, співів на вулицях нічного міста та подібної романтики алкогольного занебеснення. Я давно зрадив шмурдякам своєї студентської молодості з більш міцними напоями, при тому вживати став значно рідше і поміркованіше. Просто світ вже не так огортає мене, не приймає у теплі винні обійми, не дарує радість пізнання найкращих, захованих від непосвячених граней буття. Я знаю, що це ознака старіння і зів`ялих крил, ознака душевного зачерствіння. Ознака втрати безтурботного і вже недосяжного дитинства.
Найулюбленішими напоями в нас за часів буремної студентської молодості були дешеві кріплені міцні вина теплого півдня. Зрозуміло, що в основному з фінансових причин. Крім просякнутих сонцем і купажованих спиртом благородних “Приморського”, “Слов`янського”, “Білої скелі”, портвейну, а в найкращі часи - і хересу, в повсякденному житті ми часто вживали і продукт бродіння дрібних гнилуватих яблучок, які ми збирали на практиці після першого курсу в садах під Кіровоградом. Це була потужна, непередбачувана, з кумулятивним ефектом “Зося” - “Золота осінь”. Аналогом цього пойла, яке чомусь частіше зустрічалось у наших магазинчиках, була “Альмінська долина”. “Альмінську долину” з певного моменту ми вживали виключно у перших українських тетрапаках, тобто - літрових картонних коробках. Справа в тому, що єдиною “точкою” у центрі, де можна було купити вночі алкоголь, був магазинчик, у якому добрий самаритянин-охоронець крізь грати металевої двері підторговував нектаром і амброзією. На жаль, пляшка крізь грати не проходила, а от схожий формою, кольором і смаком на цеглину пакет “Альмінки” - якраз.
Саме після такої вечірки - з вином, друзями, дамами і зоряним небом над головою, в пляшках і всередині себе, і повертався вночі додому мій друг Федір. В ті благословенні часи ліфти працювали нерегулярно, а з певного моменту і взагалі вимерли, як мамонти після глобального похолодання, і висіли приречено у своїх шахтах, неживі і печальні. Федір прочинив двері у власний під`їзд і завмер, вражений і схвильований до самої глибини своєї благородної душі. У смузі місячного світла, яке пробивалося через вікно, на площадці між першим і другим поверхом, з`явився блідий і осяяний Жорж.
Треба пояснити, що кіровоградська богемна тусовка другий тиждень оплакувала і поминала Жоржа - співака, професійного тунеядця, учасника безлічі грандіозних і не дуже пиятик, неодмінно з гітаркою і широкою дитячою посмішкою. Всі знали, що він трагічно втопився під час купання на Миколаївському пляжі, а от що робив його бунтівний дух на нашій грішній землі, у під`їзді Федора - науці було невідомо.
- Драстуй, Жоржик! - промовив нарешті вражений і розчулений Федір.
- Привіт, Фєдя! - відповів рівним, без інтонацій голосом привид Жоржа.
- Як там тобі, Жоржичек?
- Мені там добре, - сказав Жорж, - там усім добре.
- Наших, тих, що пішли, бачиш?
- Ні, не бачу, - так само рівно і спокійно відповів Жорж.
- Ну, так, воно і зрозуміло, - скоріше собі відповів Федір, згадавши декого з грішних покійних.
- Ну, прощай, Федір!, -промовив Жорж, - колись побачимся!
- Прощай, Жоржику! - відповів розчулено Федір, - сподіваюсь, що нескоро!
Привид Жоржа зник зі смуги місячного світла, і Федір відчув, як щось у темряві вітерцем проминуло повз нього. Федір піднявся на свій сьомий поверх, пообіцявши творцю і всім заступникам більше ніколи не вживати різну гидоту.
За кілька днів з`ясувалося, що Жорж не тонув ні на якому пляжі, що він цілком живий і здоровий, якщо не ввважати хворобою закоханість у одну особу, яка і була причиною його відсутності на різних засіданнях і пленерах з гітаркою і алкоголем.
А Федір зрозумів, що це був знак, що творець разом із заступниками не вимагає і не приймає такої великої і нерозумної жертви від нього. І ми після цього ще неодноразово ловили з ним у пляшки з “Альмінською Долиною” і портвейном зірки, як і робимо це зараз, тільки вже у коньячний посуд, коли зустрічаємось у Києві.