«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ» Н.ПОЛОНСЬКОЇ-ВАСИЛЕНКО:ЧИ ВАРТО ПЕРЕВИДАВАТИ?
Пробудження загального інтересу сучасного українського суспільства до свого історичного минулого на початку 1990-х рр призвело до активного і масованого перевидання різноманітних «Історій...», вироблених дореволюційними та емігрантськими науковцями (М.Аркас, Д.Дорошенко, А.Лотоцький). На жаль, нігілізм і гіперкритицизм у відношенні до надбань традиційної радянської історіографії призвели до певної ідеалізації та некритичного становлення до цих творів, багато положень яких беззастережно повторюються, як істина в останній інстанції. До цієї низки відноситься й «Історія України» Н.Полонської-Василенко, яка у 1992-2002 перевидавалася аж 4 рази. Рецензії, що супроводжували вихід цих книг, страждають на звичайну компліментарність. Це стосується і багаточисельних праць І.В.Верби, який спеціалізувався на дослідженні творчості Н.Полонської-Василенко (у 1994 захистив кандидатську дисертацію з теми), і передмов В.Ульяновського, який називає твір «найкращим підручником національної історії», хоча з докладного розгляду обставин його написання і видання постає зовсім інша картина [1]. Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко-Моргун, як уроджена Меньшова (1884-1973), хоч і працювала майже все життя на Україні, неодноразово страждала від закидів деяких "патріотів" про "неукраїнське походження", як у часи "національної революції" 1917-1920 (с.ХХІV, XXXII), так і у часи "українізації" (с.ХLVІІ), і навіть під час киïвського колабораціонизму 1941-1943 (с. LХVII) і мюнхенської еміграції (с. LХХVІ). Може тому, бажаючи стати "святішою за самого папу", вона в своїх емігрантських дослідженнях виступає як непримиренна українська націоналістка, тобто "схиляється до державницької школи". Це повною мірою стосується її "Історії..."
Написаний ще на початку 1960-х рр двотомний опус з-за емігрантських чвар був опублікований лише у 1972-1976. Виснажена довгою нервотрепкою та тенденційним "редагуванням" (В.Давиденко, С.Ленкавський) вчена кінець кінцем намагалася навіть "офіційно відмовитись від II т.", але мюнхенське "Українське видавництво" відмовило їй і в цьому. 2 том вийшов посмертно, без вичитки і звірки. Намагання Л.Винаря "вияснить цю неприємну справу" лишилися безрезультатними. Через 20 років перевидання книги в Україні теж супроводжувалося спробами звіритися з оригіналом. В.Ульяновський розповідає, що була обіцянка про допомогу від лідера Конгресу Українських Націоналістів Я.Стецько (с.ХLІХ першого видання, у пізніших ця згадка зникла), але за 10 років репатрійована мюнхенська фрау, дуже зайнята політичними справами, так і не спромоглась ні до чого. Незважаючи на це, київське видавництво "Либідь" всі 10 років продовжує тиражувати "стереотипні" фототипічні перевидання "Історії..." Н.Полонської-Василенко, взяті з невиправного видання 1972-1976, супроводжуючи їх тою же стереотипною передмовою В.Ульяновського. Повторюються навіть друкарські помилки: то Б.Хмельницького "заносить" в 1946 (треба 1649), то Самойловича усувають в 1787 (с.155) (правильно - в 1687).
Загальні зауваження: як відомо, галицький діалект зразку 1920-1930-х рр, вже забруднений мадьяризмами, полонізмами, германізмами, пересаджений багатотисячною еміграцією за кордон, поповнився тут словами, запозиченими також з англійської мови і законсервувався у вигляді діаспорного суржика, який зараз намагаються нав'язати материковій Україні, як зразок "загальноукраїнської" мови. Свою роль відіграє й "Історія..." Полонської-Василенко, зі сторінок якої сиплеться велика кількість таких "діяспорних" слів-потвор, як: авреоля, васаль, губерніяльний, жиди, збігці (втікачі), зневтралізувати, кляса, ігнорація, ляйтенант, касарня (казарма), офензива (наступ), скити (скіфи), соціяльний, совєтська, стоп (у значенні "сплав"), салітра, тріюмф, убивник, льокальний, почвірний, фльота, Геллада, Озів. Маріюпіль. Еспанія. Епігонствуючи М.Грушевського, авторка механічно скопіювала в нього і непродуману структуру викладу, внаслідок чого одні й ті ж події переповідаються двічі: у загальному викладі, а потім в окремих розвідках, наприклад, про Українську православну церкву - "Духове життя" (порівн. т.1, с.190-191 і 234-235; с.441-444 і 469-474; т.2, с.337-339 і 372-373); про козацтво: т.1, с.345-346 і 439-440, 443-444 і 462; т.2, с.90-91 і 122-124 ; про історіографію: т.2, с.288-290 і 391-392. Порівняно з О.Субтельним у Полонської-Василенко більше вітчизняних джерел, але вони переважно дуже застарілі, довоєнні і навіть дореволюційні (слід враховувати, що праця була закінчена в середині 1960-х рр).
Дуже часто трапляються відкриті протиріччя. Наприклад, на с.119 Полонська-Василенко всупереч історичним фактам твердить: "За Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантії і охрідських патріярхів", потім на с.233 визнає, що "протягом майже ста років українська митрополія була обсаджена греками, висвяченими патріярхом Константинополя без погодження з князями", але, оговтавшись, на наступній знов пише, що "епіскопи були здебільшого не греки" (с.234). Пише, що "літописи не зберегли... імен перших ієрархів", а через 4 рядки сама ж називає Михайла, Леона, Івана (с.119). Правда, взяті ці імена з різної історичної літератури. Але сумлінний історик зобов'язаний докопуватися до першоджерела, яке до того ж досить відомо: це Ніконовський літопис [21].
Ідеологічна скерованість твору не лишає місця для сумнівів. Вже на 2 сторінці з'являється "національна свідомість", на 3 - "український патріотизм" і т.д. Вслід за Грушевським авторка називає антів "українцями" (с.68), хоча це необгрунтоване твердження класика, як вірно замітив В.Г.Сарбей [2], є більш політичним, ніж історичним (зараз воно, на жаль, робиться "аксіомою"). Далі в неї йде "Розміщення слов'янських і українських племен" (с.69). За законами граматики, сполучник "і" тут має розділяючий характер, підкреслює окремішність. Чи можна з цих слів Полонської-Василенко зробити висновок, що вона вважає українців неслов'янським племенем?
Термін "слов'яни" у авторки щезає вже в ІХ-Х ст. - далі йдуть суцільні "українці", аж до таких тверджень: "Оті "руси" були слов'яни, себто українці" (с.79), "Тож назви "Русь", "Рос" вживали виключно для позначення України. За пізніших часів... переважно до Київського князівства" (с.81). Вже 2 частина називається категорично "Українська держава Х-ХІV ст" (с.87), хоча саме слово "україна" з'явилось, як відомо, лише наприкінці XII ст. і як суто географічне поняття. Явною помилкою-анахронізмом є твердження, що "Ярополка охристив якийсь католицький місіонер" (с.107). Нагадаємо, що розділ християнської церкви й утворення католіцизму датується 1054 р., а Ярополк князював у 972-979 рр. Занадто ідеологізованою виглядає характеристика князівських усобиць Юрія Долгорукого з Ізяславом II (середина XII ст), як першого вияву "взаємної ворожості національної різниці двох народів" (с.154). Ну а твердження про "імперіялістичні пляни" монголів (с.185) - взагалі просто смішна модерністська нісенітниця. Необгрунтованою є і кваліфікація літописних бродників, як "українського населення" (с.189). Аналогічні "панукраїнські" настрої помітні й у розповіді про церкву. Незрозуміле, на якій підставі Полонська-Василенко твердить, що митрополіт Іван "не був греком", зараховує до українців Іларіона (1051-1054) і навіть Клима Смолятича (1147-1154) (с.233), адже з самого прізвища ясно, що останній походив зі Смоленщини (територія сучасної Росії, зовсім не України).
Великою помилкою Н.Полонської-Василенко є твердження, що "Руська правда"... не знає смертної кари" (с.253). Деякі сучасні дослідники (О.Шевченко, О.Іванов) некритично повторюють це хибне твердження, тим більш, що воно нібито підкріплене посиланням на "самого" М.Грушевського. Але авторка у данному випадку дещо пересмикує, посилаючись на с.355-356 III тому "Історії України-Русі". Насправді ж у Грушевського на с. 353, 360-362 неодноразово згадано про "смертну кару" [3]. До того ж сумлінний історик повинен не займатись "цитатництвом", а заглянути у першоджерело, щоб побачити, що смертну кару передбачають статті 1,16, 20, 38 "Краткой правдьі"; ст. 1, 36, 58 "Пространной правдьі" та ін. [Див. 4].
Переходячи до 2 тому, зазначимо: підкреслення "високих бойових якостей" козацького війська стало "загальним місцем" модерної української історіографії. Часто це підкріплюється посиланням на закордонні джерела (як у В.Січинського), але цитуються вони якось вибірково. Якщо ж почитати свідчення Б.О'Коннора, Г.Л.Боплана, Вейге, Дальрака, Д.Крмана та ін. уважніше, то можна помітити й інші, скептичні й неприємні оцінки [Див. 15]. Полонська-Василенко, зокрема, виходячи з вищенаведеного "загального місця", переповідає в черговий раз байку про те, нібито понад 2000 козаків на чолі з Б.Хмельницьким брали участь у подіях Тридцятирічної війни в Європі, штурмуючи в 1645-1646 рр голандську фортецю "Дюнкерхен" (Т.2, с.12). Між тим, сучасний польський історик З.Вуйцик, а пізніше В.О.Голобуцький документально довели легендарний характер цієї звістки. Насправді у цьому загоні була польська піхота і німецькі найманці під командуванням полковників Пшиємського і Кабре і барона де Сіро (останнього діаспорний історик І.Борщак дуже патріотично переробив в "Сєрко"). Помилка базується на одному непевному місці у книзі П.Шевальє, неправильно витлумачене М.Костомаровим [5].
Дивним виглядає і твердження, що герой Визвольної війни Максим Кривоніс "шотляндець з походження" (с.14). Навіть діаспорна "Енциклопедія українознавства" визнає, що певніше він "міщанин з Острога чи Могилева" [6]. Вітчизняний дослідник С.Майборода перераховує кілька версій про походження Кривоноса, але про шотландське коріння не згадує, а вказує (як і Л.Полухін, Ю.Мицик) на інше його прізвище "Вільшанський", тобто з села Вільшанки на Черкащині. Тобто з впевненістю можна сказати, що Н.Полонська-Василенко тут ще раз повторює недостовірні відомості В.Липинського [7]. Неправильно писати, що "В 1654 зустрілися два народи, дві держави, які не мали по суті нічого спільного" (с.233). Невже авторка дійсно думала, що два споріднених східнослов'янських народи єдиного походження, які жили по сусідству і розмовляли практично єдиною мовою, "не мають нічого спільного" ? З таким абсолютно неправильним твердженням не можна навіть сперечатись - його помилковість очевидна. А далі йдуть вже зовсім демагогічно-популістські, хвацькі, але безпідставні заяви: "Не Москва, а Чигирин став центром політичного життя Європи... осередком, де вирішувалася доля Східної Європи" (с.32-34). Це слова публіциста, а не історика. Може, саме до них відноситься дуже ввічливе, обережне заперечення А.Трубайчука про "надто вже однобічні характеристики, які трапляються в працях Н.Полонської-Василенко" [Цит. за 9]. А може, це стосується її спроби зведення Переяславської Ради до звичайного "мілітарного союзу" (с.234)? До речі, підкреслюючи, що видатний полководець І.Богун “відмовився присягати” у Переяславі (с.25), авторка фальсифікує факти (і цю тезу повторюють багато сучасних українських істориків). Насправді Богун все ж таки склав присягу руському цареві, відкинувши пропозицію польського короля [38]. Молдавського князя Дуку звали не Іваном (тут авторка повторює помилку Д.Дорошенка), а Георгієм (с.46).
В розповіді про добу Мазепи авторка йде у звичному руслі української національної історіографії, безмірно ідеалізуючи цю постать. Як звичайно, повторюються закиди про те, як "Московщина" репресувала українських гетьманів і повністю зігнорований факт, що, наприклад, Самойловича скинули і заслали за доносом саме Мазепи. Перераховуючи "підписантів" доносу, Полонська-Василенко називає 5 прізвищ, але Мазепу чомусь оминає (с.52). Але ж це є беззаперечний факт, про який пишеться не лише в "Истории России" москаля С.Соловйова [10], але і в українському "Літописі Самовидця" [11]. Далі, намагаючись всіляко обілити діяльність Мазепи, автока впадає у вже звичні для неї протиріччя: на с.66 визнає, що "Петро І виявив повне довір'я до Мазепи", а на с.68 -"ніколи повного довір'я з боку Петра до гетьмана не було". Справа в тому, що у першому випадку йдеться про справу Кочубея, а у другому - намагаються виправдати зраду Мазепи. Можна зрозуміти позицію авторки, але так наочно демонструвати свою тенденційність... До речі, справа тут викладена майже повністю за книгою колаборанта О.Оглобліна "Гетьман І.Мазепа та його доба": всі посилання на с.69-71 йдуть саме на неї. Звичайним, можна сказати, навіть традиційним для української національної історіографії є перебільшення кількості мазепинців. Н.Полонська-Василенко зупиняється на цифрі в 4000 козаків і 8000 запорожців (с.68, 72), хоча класична книга М.Костомарова зазначає, що козаків було "по одним известиям, полторы тысячи человек, по другим - несколько сот - много до тысячи”, про запорожців же він зовсім не згадує, пише лише про депутацію до Карла XII з 50 осіб, "шаткость" настроїв і те, що після Полтави в полон здалися 220 запорожців [12].
Як звичайно, живописується знищення Батурина: "Усе населення, включно з немовлятами було по-ворварському катоване і вигублене" (с.69). Але сучасний російський дослідник Е.Панарін документально довів, що всі спекуляції українських істориків, до Субтельного включно, про "Батуринську різанину" є тенденційною фальсифікацією. Вони просто довільно зараховують до числа нібито страчених мирних жителів козаків з мазепинського гарнізону, що загинули під час штурму [14]. До речі, і сам Костомаров, хоч і повторює міф про "різанину", але супроводжує його обережним зауваженням, що "многие успели уйти заранее й остаться целыми. Это видно из того, что впоследствии возвращались в Батурин многие обыватели на свои места" [13]. І дійсно, твердження про цілковите винищення мешканців не стикується з тим фактом, що батуринський посад був заселений практично одразу після подій (1300 дворищ в 1726) і місто існує до сих пір (1480 дворищ в 1992). Взагалі, кваліфікація битви 1709 року, як "Полтавської катастрофи" (с.74) аж занадто одностороння і пристрастна так, як і трактування періоду з XVIII ст., як "Україна під окупацією" (с.261).
Описуючи заселення Новоросії у XVIII ст., авторка натрапляє на улюблену тему, що призводить до сумних наслідків. Потонувши у надмірних підробицях заселення, вона просто заплуталась у цифрах і знов допустила відверті протиріччя. На с.112 пишеться, що в 1762 у Новій Сербії було 2847 ч. населення, а на с.114 вказано 2438 українців і 1815 "чужинців" (разом це складає 4253). Заперечуючи думки А.Шмідта і В.О.Голобуцького, що Новослобідський полк на півдні Новосербії формувався з росіян-старообрядців, Полонська-Василенко голослівно, без всяких підтверджень пише "що це був український полк" (с.113). Наводячи число населення Новоросійської губернії у 1774 в 155 тис. (с.118), вона суперечить власним же даним, опублікованим ще у 1941 і підтвердженим В.Кабузаном - 241886 осіб. Щодо Новослобідського козацького поселення Кабузан документально вказує на значний потік переселення сюди саме росіян-розкольників з Польщі, а про Нову Сербію зазначає, що там у 1761 мешкало 11179 осіб [22]. Якщо навіть не заглиблюватися у докладний розгляд і перевірку всіх цифр Полонської-Василенко, проміжний висновок можна зробити такий: її тенденційність примушує нас обережно дивитися на дані, які вона наводить в "Історії..." з посиланням на саму себе (тобто на свої праці довоєнного періоду).
Схильність до переказів ніким не доведених легенд продовжується навіть у викладі подій XIX ст. - на с.309 авторка, підсумовуючи наслідки Кримської війни, категорично твердить, що "Микола І не витримав сорому й отруївся". Дуже несерйозно виглядають і спроби довести "безсумнівно українське походження" Ф.М.Достоєвського, В.М.Гаршина, філософа В.С.Соловйова і навіть письменника О.К.Толстого ("тільки людина, ворожа Москві, могла дати такі страшні, темні картини її минулого" - с.389).
Грубою помилкою є твердження про поділ РСДРП на більшовиків і меншовиків у 1905 році (с.417) - насправді це відбулось у 1903. Дивно, що Полонська-Василенко забула такий важливий факт - адже починала вона свою наукову діяльність саме у радянські часи. Дуже погано і незрозуміло виглядають її спроби применшити кількість жертв розстрілу 9 січня 1905: "забито понад 200 осіб і кілька сотень поранено" (с.414). Адже вже 14 січня з'явилася листівка з повідомленням, що вбито близько 1000 чол., пізніше вийшов список з 4600 прізвищ вбитих і поранених [16]. В сучасних дослідженнях прийнято цифри; біля 1000 вбитих і 4 тис. поранених [Див., наприклад, 17]. Ми свідомо використовуємо тут і в інших випадках джерела і літературу, видані ще у 1950-1960-ті роки, з якими Полонська-Василенко могла ознайомитись, якби дійсно хотіла дати повну об'єктивну картину подій, а не тенденційно викривлену.
Описуючи евакуацію галичан під час відступу російської армії в 1915, авторка нагромаджує надмірні жахи, уподобляючи її "великому згону" 1670-х рр., нагнітаючи напругу, пише: "Усіх галичан спрямовували до Сибіру... напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Перму тощо". Визнаючи, що зареєстровано у Київському комітеті допомоги було біля 3 млн, Полонська-Василенко все ж довільно встановлює загальну цифру у 6 млн (с.447-448). Між тим, більш тверезі сучасні оцінки називають цифру в 100 000 евакуйованих, причому переважна більшість виїздила добровільно [18], тобто ні про яку "депортацію" чи "згон" не можна говорити. Навіть М.Грушевський зазначає, що у згаданому комітеті зареєструвалося "до 15 тис. чол." [8].
Частина 12 носить не досить вірну назву "Українська самостійна держава", тому що в неї включено і розповідь про революції 1917 року і про Центральну Раду, яка не була урядом ніякої самостійної держави до січня 1918. Та дуже вже авторка поспішає. Дуже патріотичні, але абсолютно неправдиві її твердження, нібито "на тлі загального розкладу армії українські частини виділялися своєю дисциплінованістю і порядком" (с.465). Більш авторитетний у військовій галузі генерал А.І.Денікін вказує, що ще в перші дні Лютневої революції сформовані з українців Волинський, Литовський та інші батальйони "не отличались ни дисциплиной, ни настроением от прочих имперских запасных частей... XI армия [дислокована в Україні] в начале июля подала пример панического бегства и всех последующих явлений, которые генерал Корнилов называл безумием, бесчестием и предательством... Генерал Брусилов: Я должен нарисовать вам, что представляет собой офицерский и солдатский состав... Обучены они плохо, дисциплина у них еще хуже... Генерал Щербачев:.. развал в армии налицо... Новые украинские войска [тобто українізовані] носили в себе все те же злементы разложения, что и кадровые" [19].
Далі ми знов змушені повернутися до питання про джерела. Майже всі події початку революції Полонська-Василенко подає за книгою Д.Дорошенка: практично всі посилання на с.459-463, 465-467, 470-471, 478-481, 499-503 йдуть саме на його "Історію України". Період середини революції (доба Директорії) аналогічно викладений за книгою І.Мазепи: с.520-525, 529-544. При такому числі посилань (по 4-5 на одне джерело на кожній сторінці) просто незрозуміле, чим виклад відрізняється від простого переказу? Де тут самостійна роль авторки? Вона зведена до елементарної компіляції.
Не відповідають дійсності й панукраїнські розмірковування авторки у церковному питанні: "Серед єпископату України 5 ієрархів... стали на боці українського руху... і тільки архієпископ Харківський Антоній Храповицький виявляв українофобство" (с.468). Незрозуміло, чому українці, маючи такий вплив серед церковників, за три сесії Всеукраїнського церковного собору 1918 року так і не спромоглися навіть ухвалити рішення про автокефалію. Насправді величезна кількість фактів і свідчень твердять про протилежне. А.Царінний: «Вопрос о богослужебном языке, к величайшему озлобленню «украинцев» подавляющим большинством бьл решен в пользу церковнославянского... Собор никого не удовлетворил, а менее всего остались им довольны «украинцы»... которые оставались там в ничтожном меньшинстве и не могли прикрыть авторитетом Собора свои низменные партийные вожделения» [20]. В.Ульяновський: з 9 єпископів було 8 росіян, "незначний відсоток свідомих прихильників української національної ідеї... майже весь єпископат... переважна більшість духовенства України... відстоювала позиції нерозривного зв'язку з Руською православною церквою"; київський єпархіальний з'їзд у травні 1918 року 223 голосами проти 7 відкинув автокефалію (за іншим результатом 227 проти 3), "руська більшість" Всеукраїнського собору 1918 р. виказалася за нерозривний зв'язок з Московською Патріархією [28]. Навіть діаспорні знавці пишуть про "москвофільську більшість"; "антиукраїнський в більшості склад Всеукраїнського собору... Справа українізації чи розмосковлення найслабше стояла в цих 1917-1918 рр в житті Церкви... причиною цього було засилля російського єпископату, відсутність національної української ієрархії" [271. Взагалі. Собор 1918 року продемонстрував слабкість і безавторитетність українських самостійників-автокефалістів, панування загальноруських настроїв у церковних колах [Див. 32].
Намагаючись применшити вплив більшовизму, Полонська-Василенко наводить такі дані виборів до Установчих зборів (листопад 1917): українські партії - 75%, більшовики -10% (ці дані некритично повторюють і деякі сучасні історики), та ще і підкреслює, що у деяких місцях РСДРП(б) отримала ще менше голосів - на Полтавщині 6%, Волині 4% (с.473-474). Але це відверта фальсифікація. Насправді всі 3 взяті разом українські партії (УПСР, УСДРП і Селянська спілка) набрали лише 55,5%, а більшовики - майже 11%. Щодо регіонів, то чому б авторці, хоча б заради об'єктивності не згадати, що у Донбасі показники були ще більш разючими: більшовики - 32,3%, українці - 23%, в Луганську РСДРП(б) отримала 48%, в Юзівці 47%, в Слов'яносербському повіті 36%, а по рудниках Горлівсько-Щербинівського району 61% (українці - 2%). На дещо пізніших виборах до Українських Установчих зборів показники більшовиків зросли ще до 17,7%, а в Донбасі до 38,5%. Окремо ж узята Українська СДРП отримала в Україні аж 1,3% [24]. Адже у Донбасі мешкає набагато більше народу, ніж у маленькій Волинській губернії, яка до того ж була частково окупована німцями, і в цих 2 повітах, зрозуміло, ніяких виборів не було.
Далі знову традиційне для такого роду літератури твердження, що "большевики спиралися на Червону Гвардію, що прийшла з Петрограду та Москви... московські червоногвардійці... петроградські червоногвардійці... китайці, які з фанатичною твердістю йшли в бій" (с.475, 479, 519). Нагадаємо, що переважну більшість Червоної гвардії на Україні складали місцеві добровольці. Вже на початку грудня 1917 в Червоній гвардії Донбасу нараховувалося 16000 бійців. Дуже характерний склад діявших тут з'єднань: у загонах Ю.Сабліна в грудні 1917 було 700 солдатів і 1400 червоногвардійців, з них - 1000 місцевих; в січні 1918 - 2500 солдатів і 5 тис. місцевих червоногвардійців. У Р.Сіверса відповідно, в грудні - 1900 солдатів і 2 тис. місцевих червоногвардійців. в січні - 1300 солдатів, 900 петроградських і 4 тис. місцевих червоногвардійців [25]. Червоногвардійські загони активно творилися навіть у селах, особливо Харківської губернії [26]. На 1.1.1918 у Донбасі нараховувалося 30-35 тис. червоногвардійців, з них московських - 4 тис., петроградських - 2300 [36]. Взагалі ж на Україні наприкінці січня 1918 кількість Червоної гвардії склала 120 тис. ч., в тому числі в Донбасі - 50 тис., Півдні - 17 тис., Центрі - 14 тис. Крім них тут діяли "прибульці" з Росії - 12 тис. Більшість вояків складали українці [37]. Ігнорувати вирішальну роль саме місцевих червоногвардійців у подіях необ'єктивно.
Відвертим пересмикуванням є розповідь про "Муравйовську різанину": Полонська-Василенко, посилаючись на Грушевського, роздмухує число жертв до "5000 і більше" (с.480), Але, якщо перевірити це посилання, з'ясується, що у вказаному місці Грушевський пише, що цифра 5000 "забільшена, більш обережні розрахунки приймають коло 2000" [8а]. Антикомуністична тенденційність проявляється тут у всій красі, якщо порівняти це роздмухування з вищенаведеним прикладом применшення кількості вбитих у "Криваву неділю" 1905 року. Невже авторці цар Микола II миліший за більшовиків, якщо вона так бавиться з цифрами жертв "білого" і "червоного" терору? До речі, розпатякуючи про вбитих українських юнкерів і студентів, вона забула згадати про понад тисячу київських робітників з "Арсеналу", вбитих петлюрівцями під час придушення Січневого повстання.
Цікавим і незвичним для "самостійництва" є визнання Полонської-Василенко, що офіційне проголошення незалежності УНР було зроблене за вимогою Австро-Угорщини (с.478). Майже ніхто з національних авторів на таке не відважився.
Дуже непереконливим є її положення, що "боротьбу з большевиками фактично провадили українські війська, слідом за якими йшли німецькі" (с.481-482). Нагадуємо, що всі рештки військ Центральної Ради, що збігли слід за нею з Києва до Житомира, були злиті тут в Запорізький курінь, загальна чисельність якого сягала лише 3000 чол. [31]. В 5 Українських Червоних Арміях нараховувалося 20000 чол., в австро-німецьких окупаційних - 450-500 000 чол. (Я.Тинченко занижує їх до 300 000). Уявляєте собі картину, як 3000 українців героїчно та переможно змагаються з 20000 "червоних", а за спиною у них так спокійнісінько стоять і вичікують 500 000 німців? Годі й казати, що це зовсім не так. Головними бойовими силами були саме німці і більшовики [Див. 23], а українські частини використовувалися переважно для парадів й урочистостей, як ширма для окупантів. Про це зазначали самі німці: "Численность украинской армии приблизительно равна 2000 человек... Боевая ее сила чрезвычайно мала... При дальнеиших военных операциях нельзя рассчитывать на серьезную поддержку со стороны украинских войск, но они важны в качестве политической декорации" [35].
Повертаючись до церковного питання, Полонська-Василенко нагромаджує помилку на помилку: "Большевиками був забитий митрополит Володимир" (с.502). Незважаючи на категоричність твердження, ця справа залишається неясною. По-перше, зважаючи на тверду антисамостійницьку позицію владики, його негативне ставлення до спроб відірвати українську церкву від російської, конфлікти з керівництвом Всеукраїнської Православної Церковної Ради, мотив на його смерть був саме у них. До речі, ще в грудні 1917, під час чергових переговорів якийсь полковник Цивчинський з військ УНР погрожував митрополиту шаблюкою. По-друге, Володимир був розстріляний загоном невідомої належності ввечері 25 січня 1918. Червоні ж увійшли до Києва 26 січня, після того, як війська Центральної Ради евакуювалися. Навіть гетьманський міністр сповідань В.Зиньківський згадував: "По одной версии, его убили украинцы, ненавидевшие его за сопротивление украинскому церковному движению, по другой - кажется более близкой к истине версии, он бьш убит несколькими послушниками из самой же Лавры" [29]. Зверніть увагу: про більшовиків - жодного слова. До речі, версія про "український слід" відстоюється і деякими сучасними дослідниками [32, 33].
"Обрано на митрополита Антонія Храповицького, хоч його кандидатура не набрала належної кількості голосів" (с.502). Не зовсім зрозуміло, що мається на увазі під "належною кількістю". За Антонія проголосувало 164 делегати з 268 присутніх [ЗО], або понад 60%. До речі, це був той самий єпархіальний з'їзд, який 227 голосами проти З відкинув автокефалію й обрання "українофоба" Антонія є цілком логічним і свідчить про певні настрої київського духівництва, зовсім не такі, як пише Полонська-Василенко.
"В описуванні подій 1918 большевицькі історики взагалі замовчують існування гетьманської держави" (с.506). Така безглузда заява демонструє хіба що повну необізнаність. Досить взяти будь-яке фундаментальне дослідження або енциклопедію з історії України, щоб побачити, що сюжет про "гетьманщину" усюди присутній [Див. 34]. Інша справа, що радянські історики не звертали особливої уваги на тимчасовий маріонетковий режим. Сучасні ж дослідники (в тому числі Полонська-Василенко, як "державниця") дуже ідеалізують гетьманський режим, приділяючи йому надмірну увагу. Сама Полонська-Василенко докладно описує його 7-місячне існування на 28 сторінках (488-516), Центральній Раді же, яка існувала набагато довше - понад року, приділено стільки же (с.459-487). А радянські уряди, період УРСР? Ïх взагалі випущено, нібито й не було. Ось це дійсно замовчування. На жаль, модерні українські історики повторюють цей хибний шлях ігнорування періодів існування Радянської влади на Україні.
Завершуючи, зазначимо, що, хоча хронологічні рамки задекларовані по 1923 р., фактично виклад Н.Полонської-Василенко доведений до 1921. Отже, ми маємо досить застарілий, тенденційний курс, викладений важкою мовою "діяспори", незвірений, перевантажений багатьма помилками і протиріччями, який навіть не доведений до сучасних часів, до того ж надмірно роздутий за рахунок малозначущих подробиць. Чи варто було його перевидавати, та ще тисячними тиражами, та ще стільки разів? Використання цього курсу на початку 1990-х рр. могло бути пояснене вiдсутнiстю вiтчизняних аналогiв, але сьогоднi, коли є фундаментальні дослідження В.Смолія, В.Семененка, О.Бойка та ін., чергове перевидання Н.Полонської-Василенко не є доцільним. Слід подолати хибні тенденції компліментарності на адресу діаспорних праць, більш широко користуватися вітчизняними дослідженнями, поглиблювати критичний розгляд закордонних видань з метою їх залучення до наукового обігу української історичної науки. Це стосується не лише Н.Полонської-Василенко, акле й таких авторів, як І.Нагаєвський, О.Субтельний та ін., бо тенденції ізольованості (іноді навмисної) від українських історичних джерел радянського періоду не сприяє високої якості та об'єктивності досліджень.
Література
1. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: в 2 томах.-К.: Либідь, 1992, 1993, 1995, 2002.-С.LХХХV-LХХХVШ (далі посилання в тексті).
2. Сарбей В.Г. До питання про наукову спадщину академіка М.С.Грушевського. II Український історичний журнал.-1989.-№10.-С.114-126.
3. Грушевський М.С. Історія України-Русі. Том III.-К.: Наукова думка, 1993.-С.353-362.
4. Тихомиров М.Н. Пособие для изучения Русской Правды.-М.: МГУ, 1953.-С. 75-101.
5. Голобуцький В.О. Про одну легенду з історії України XVII ст. // УІЖ.-1985.-№9.-С.132-140; Відповіді на запитання читачів. // УІЖ.-1990.-№9.-С.137-138.
6. Енциклопедія українознавства.-Паріж-Нью-Йорк, 1959.-Т.З.-Стлб. 1172.
7. Радянська енциклопедія історії України.-К., 1970.-Т.2.-С. 504; Полухін Л. М.Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун - народні герої Визвольної війни 1648-1654 рр.-К.: Держполітвидав, 1954.-С.8; Мицик Ю.А. Максим Кривоніс // УІЖ.-1992.-№2.-С.69-70.
8. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України.-К.: Наукова думка, 1992.-С. 497.
8а. Там само.-С. 518.
9. Грушевський М.С. Новий період історії України.-К.: Либідь, 1992.-С. 7.
10. Соловьев С.М. Сочинения. Кн.VІІ.-М.: Мысль, 1991.-С. 384.
11. Літопис Самовидця.-К.: Наукова думка, 1971.-С. 144.
12. Костомаров Н.И. Мазепа.-М.: Республика, 1992.-С. 246, 283-286, 312.
13. Там само.-С. 252.
14. Див. Ваврик В.Р. Терезин и Талергоф.-М.: Софт-издат, 2001.-С. 16-20.
15. О'Коннор Б. Історія Польщі (фрагменти).// УІЖ.-1995.-№2.-С.127-128; Федоровский Ю.Р. Чужеземцы про Украину.// Братья-славяне.-№3.-декабрь 2000; Ульянов Н.И. Откуда пошло самостийничество.-М.: Русский вестник, 1992.-С.4; Крман Д. Подорожній щоденник.-К.: Просвіта, 1999.-С.67.
16. Начало Первой русской революции. Документы и материалы.-М.: АН СССР, 1955.-С.158, 811.
17. Демыкин Н.Н. и др. Революция 1905-1907 гг в России.-М.: Просвещение, 1965.-С.44; Революция 1905-1907 гг в России.-М.: Мысль, 1975.-С. 46-47.
18. История Украины. Под ред. Ю.Ю.Кондуфора.-К.: Освита, 1991.-С. 53; Сарбей В.Г. История Украины. ХІХ-начало XX века.-К.: Генеза, 1995.-С. 204.
19. Деникин А.И. Очерки русской смуты. // Вопросы истории.-1990.-№3.-С. 142; №7.-С.124; №8.-С. 80, 85; №10.-С. 109.
20. Царинный А. Украинское движение.-Донецк,2001.-С.74,75,97.
21. Полное собрание русских летописей.-М.: Наука, 1965.-Т. ІХ.-С. 57-69.
22. Кабузан В.М. Заселение Новороссии.-М.: Наука, 1976.-С. 15-18, 88-91.
23. Балковий П.М. Війна без флангів.-К.: Наукова думка, 1966.-С.15, 19-24; Петров В.И. Непокорившиеся кайзеровскому нашествию.-М.: Наука, 1988.-С.63-82; Гражданская война в СССР.-М.: Воениздат, 1980.-Т.1.-С. 119-128.
24. Рыбалка И.К. Рабочий класе Украины на выборах во Всероссийское и Всеукраинское Учредительные собрания.// История СССР.-1965.-№1.-С. 119-123; Федоровський Ю.Р. Повстанський рух в Донбасі та Махно. Дисертація... кандидата історичних наук.-Донецьк, 2000.-С.188; див. також УІЖ.-1972.-№6.-С.52-53; УІЖ.-1988.-№7.-С.58-64.
25. Гончаренко Н.Г. Борьба за укрепление власти Советов в Донбассе.-Луганск: Облиздат, 1963.-С.93, 108, 125; Лукьянов X. Красная гвардия Донбасса.-Сталино: Облиздат, 1958.-С.81-82; Федоровський Ю.Р. Повстанський рух в Донбасі...-С.39.
26. Решодько П.Ф.Червона гвардія в селах Лівобережної України. //УЇЖ.-1966.-№ 11.-С.95-102.
27. Енциклопедія українознавства.-Паріж-Нью-Йорк, 1955.-Т.1.-С.327; Власовський Т. Нарис історії Української православної церкви. Т. IV (XX ст.).- Ню Йорк, 1961 .-С.43, 57.
28. Ульяновський В.І. Церква в Українській державі (доба Української Центральної Ради).-К.: Либідь, 1997.-С.27-29; його ж Церква в Українській державі (доба Гетьманату).-К.: Либідь, 1997.-С. 241,269.
29. Там само.-С. 139.
30. Там само.-С. 73-74.
31. ТинченкоЯ. Перша українсько-більшовицька війна. ЗО.12.1917-3.5.1918.//Генеза.-1994.-№1.-С. 172-174.
32. Федоровский Ю.Р. Как пытались украинизировать церковь. // Донецкий кряж.-1998.-20 августа.
33. Марченко А. Жертва очищения. // Журнал Московской Патриархии.-1990.-№7.-С.37-40.
34. Советская Историческая Энциклопедия.-М.,1963.-Т.4.-С.429; РЕIУ.-К., 1969.-Т.1.-С.418; Украинская Советская Энциклопедия.-К., 1979.-Т.3.-С.15, 180; История УССР в 10 томах.-К.: Наукова думка, 1984.-Т.6.-С.326-369; Петров В.И. Назв.тв.-С.90-157; Гражданская война в СССР.-Т.1.-С.129, 236, 260.
35. Росс К. Доклад начальнику оперативного отделения Германского Восточного фронта о положении дел на Украине в марте 1918. // Архив Русской Революции.-Берлин, 1922.-Т.1.-С. 289-290.
36. История УССР.-Т.6.-С.235-236.
37. Гарчев П.I. Червона гвардiя Украïни у Жовтневiй революцiï.-Харкiв: ХДУ, 1969.-С.135, 174.
38. Полухін Л. Назв.тв.-С.37; Яковлєва Т.Г. Іван Богун: проблеми біографії. // УІЖ.-2000.-№2, №4.
(2005)
Написаний ще на початку 1960-х рр двотомний опус з-за емігрантських чвар був опублікований лише у 1972-1976. Виснажена довгою нервотрепкою та тенденційним "редагуванням" (В.Давиденко, С.Ленкавський) вчена кінець кінцем намагалася навіть "офіційно відмовитись від II т.", але мюнхенське "Українське видавництво" відмовило їй і в цьому. 2 том вийшов посмертно, без вичитки і звірки. Намагання Л.Винаря "вияснить цю неприємну справу" лишилися безрезультатними. Через 20 років перевидання книги в Україні теж супроводжувалося спробами звіритися з оригіналом. В.Ульяновський розповідає, що була обіцянка про допомогу від лідера Конгресу Українських Націоналістів Я.Стецько (с.ХLІХ першого видання, у пізніших ця згадка зникла), але за 10 років репатрійована мюнхенська фрау, дуже зайнята політичними справами, так і не спромоглась ні до чого. Незважаючи на це, київське видавництво "Либідь" всі 10 років продовжує тиражувати "стереотипні" фототипічні перевидання "Історії..." Н.Полонської-Василенко, взяті з невиправного видання 1972-1976, супроводжуючи їх тою же стереотипною передмовою В.Ульяновського. Повторюються навіть друкарські помилки: то Б.Хмельницького "заносить" в 1946 (треба 1649), то Самойловича усувають в 1787 (с.155) (правильно - в 1687).
Загальні зауваження: як відомо, галицький діалект зразку 1920-1930-х рр, вже забруднений мадьяризмами, полонізмами, германізмами, пересаджений багатотисячною еміграцією за кордон, поповнився тут словами, запозиченими також з англійської мови і законсервувався у вигляді діаспорного суржика, який зараз намагаються нав'язати материковій Україні, як зразок "загальноукраїнської" мови. Свою роль відіграє й "Історія..." Полонської-Василенко, зі сторінок якої сиплеться велика кількість таких "діяспорних" слів-потвор, як: авреоля, васаль, губерніяльний, жиди, збігці (втікачі), зневтралізувати, кляса, ігнорація, ляйтенант, касарня (казарма), офензива (наступ), скити (скіфи), соціяльний, совєтська, стоп (у значенні "сплав"), салітра, тріюмф, убивник, льокальний, почвірний, фльота, Геллада, Озів. Маріюпіль. Еспанія. Епігонствуючи М.Грушевського, авторка механічно скопіювала в нього і непродуману структуру викладу, внаслідок чого одні й ті ж події переповідаються двічі: у загальному викладі, а потім в окремих розвідках, наприклад, про Українську православну церкву - "Духове життя" (порівн. т.1, с.190-191 і 234-235; с.441-444 і 469-474; т.2, с.337-339 і 372-373); про козацтво: т.1, с.345-346 і 439-440, 443-444 і 462; т.2, с.90-91 і 122-124 ; про історіографію: т.2, с.288-290 і 391-392. Порівняно з О.Субтельним у Полонської-Василенко більше вітчизняних джерел, але вони переважно дуже застарілі, довоєнні і навіть дореволюційні (слід враховувати, що праця була закінчена в середині 1960-х рр).
Дуже часто трапляються відкриті протиріччя. Наприклад, на с.119 Полонська-Василенко всупереч історичним фактам твердить: "За Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантії і охрідських патріярхів", потім на с.233 визнає, що "протягом майже ста років українська митрополія була обсаджена греками, висвяченими патріярхом Константинополя без погодження з князями", але, оговтавшись, на наступній знов пише, що "епіскопи були здебільшого не греки" (с.234). Пише, що "літописи не зберегли... імен перших ієрархів", а через 4 рядки сама ж називає Михайла, Леона, Івана (с.119). Правда, взяті ці імена з різної історичної літератури. Але сумлінний історик зобов'язаний докопуватися до першоджерела, яке до того ж досить відомо: це Ніконовський літопис [21].
Ідеологічна скерованість твору не лишає місця для сумнівів. Вже на 2 сторінці з'являється "національна свідомість", на 3 - "український патріотизм" і т.д. Вслід за Грушевським авторка називає антів "українцями" (с.68), хоча це необгрунтоване твердження класика, як вірно замітив В.Г.Сарбей [2], є більш політичним, ніж історичним (зараз воно, на жаль, робиться "аксіомою"). Далі в неї йде "Розміщення слов'янських і українських племен" (с.69). За законами граматики, сполучник "і" тут має розділяючий характер, підкреслює окремішність. Чи можна з цих слів Полонської-Василенко зробити висновок, що вона вважає українців неслов'янським племенем?
Термін "слов'яни" у авторки щезає вже в ІХ-Х ст. - далі йдуть суцільні "українці", аж до таких тверджень: "Оті "руси" були слов'яни, себто українці" (с.79), "Тож назви "Русь", "Рос" вживали виключно для позначення України. За пізніших часів... переважно до Київського князівства" (с.81). Вже 2 частина називається категорично "Українська держава Х-ХІV ст" (с.87), хоча саме слово "україна" з'явилось, як відомо, лише наприкінці XII ст. і як суто географічне поняття. Явною помилкою-анахронізмом є твердження, що "Ярополка охристив якийсь католицький місіонер" (с.107). Нагадаємо, що розділ християнської церкви й утворення католіцизму датується 1054 р., а Ярополк князював у 972-979 рр. Занадто ідеологізованою виглядає характеристика князівських усобиць Юрія Долгорукого з Ізяславом II (середина XII ст), як першого вияву "взаємної ворожості національної різниці двох народів" (с.154). Ну а твердження про "імперіялістичні пляни" монголів (с.185) - взагалі просто смішна модерністська нісенітниця. Необгрунтованою є і кваліфікація літописних бродників, як "українського населення" (с.189). Аналогічні "панукраїнські" настрої помітні й у розповіді про церкву. Незрозуміле, на якій підставі Полонська-Василенко твердить, що митрополіт Іван "не був греком", зараховує до українців Іларіона (1051-1054) і навіть Клима Смолятича (1147-1154) (с.233), адже з самого прізвища ясно, що останній походив зі Смоленщини (територія сучасної Росії, зовсім не України).
Великою помилкою Н.Полонської-Василенко є твердження, що "Руська правда"... не знає смертної кари" (с.253). Деякі сучасні дослідники (О.Шевченко, О.Іванов) некритично повторюють це хибне твердження, тим більш, що воно нібито підкріплене посиланням на "самого" М.Грушевського. Але авторка у данному випадку дещо пересмикує, посилаючись на с.355-356 III тому "Історії України-Русі". Насправді ж у Грушевського на с. 353, 360-362 неодноразово згадано про "смертну кару" [3]. До того ж сумлінний історик повинен не займатись "цитатництвом", а заглянути у першоджерело, щоб побачити, що смертну кару передбачають статті 1,16, 20, 38 "Краткой правдьі"; ст. 1, 36, 58 "Пространной правдьі" та ін. [Див. 4].
Переходячи до 2 тому, зазначимо: підкреслення "високих бойових якостей" козацького війська стало "загальним місцем" модерної української історіографії. Часто це підкріплюється посиланням на закордонні джерела (як у В.Січинського), але цитуються вони якось вибірково. Якщо ж почитати свідчення Б.О'Коннора, Г.Л.Боплана, Вейге, Дальрака, Д.Крмана та ін. уважніше, то можна помітити й інші, скептичні й неприємні оцінки [Див. 15]. Полонська-Василенко, зокрема, виходячи з вищенаведеного "загального місця", переповідає в черговий раз байку про те, нібито понад 2000 козаків на чолі з Б.Хмельницьким брали участь у подіях Тридцятирічної війни в Європі, штурмуючи в 1645-1646 рр голандську фортецю "Дюнкерхен" (Т.2, с.12). Між тим, сучасний польський історик З.Вуйцик, а пізніше В.О.Голобуцький документально довели легендарний характер цієї звістки. Насправді у цьому загоні була польська піхота і німецькі найманці під командуванням полковників Пшиємського і Кабре і барона де Сіро (останнього діаспорний історик І.Борщак дуже патріотично переробив в "Сєрко"). Помилка базується на одному непевному місці у книзі П.Шевальє, неправильно витлумачене М.Костомаровим [5].
Дивним виглядає і твердження, що герой Визвольної війни Максим Кривоніс "шотляндець з походження" (с.14). Навіть діаспорна "Енциклопедія українознавства" визнає, що певніше він "міщанин з Острога чи Могилева" [6]. Вітчизняний дослідник С.Майборода перераховує кілька версій про походження Кривоноса, але про шотландське коріння не згадує, а вказує (як і Л.Полухін, Ю.Мицик) на інше його прізвище "Вільшанський", тобто з села Вільшанки на Черкащині. Тобто з впевненістю можна сказати, що Н.Полонська-Василенко тут ще раз повторює недостовірні відомості В.Липинського [7]. Неправильно писати, що "В 1654 зустрілися два народи, дві держави, які не мали по суті нічого спільного" (с.233). Невже авторка дійсно думала, що два споріднених східнослов'янських народи єдиного походження, які жили по сусідству і розмовляли практично єдиною мовою, "не мають нічого спільного" ? З таким абсолютно неправильним твердженням не можна навіть сперечатись - його помилковість очевидна. А далі йдуть вже зовсім демагогічно-популістські, хвацькі, але безпідставні заяви: "Не Москва, а Чигирин став центром політичного життя Європи... осередком, де вирішувалася доля Східної Європи" (с.32-34). Це слова публіциста, а не історика. Може, саме до них відноситься дуже ввічливе, обережне заперечення А.Трубайчука про "надто вже однобічні характеристики, які трапляються в працях Н.Полонської-Василенко" [Цит. за 9]. А може, це стосується її спроби зведення Переяславської Ради до звичайного "мілітарного союзу" (с.234)? До речі, підкреслюючи, що видатний полководець І.Богун “відмовився присягати” у Переяславі (с.25), авторка фальсифікує факти (і цю тезу повторюють багато сучасних українських істориків). Насправді Богун все ж таки склав присягу руському цареві, відкинувши пропозицію польського короля [38]. Молдавського князя Дуку звали не Іваном (тут авторка повторює помилку Д.Дорошенка), а Георгієм (с.46).
В розповіді про добу Мазепи авторка йде у звичному руслі української національної історіографії, безмірно ідеалізуючи цю постать. Як звичайно, повторюються закиди про те, як "Московщина" репресувала українських гетьманів і повністю зігнорований факт, що, наприклад, Самойловича скинули і заслали за доносом саме Мазепи. Перераховуючи "підписантів" доносу, Полонська-Василенко називає 5 прізвищ, але Мазепу чомусь оминає (с.52). Але ж це є беззаперечний факт, про який пишеться не лише в "Истории России" москаля С.Соловйова [10], але і в українському "Літописі Самовидця" [11]. Далі, намагаючись всіляко обілити діяльність Мазепи, автока впадає у вже звичні для неї протиріччя: на с.66 визнає, що "Петро І виявив повне довір'я до Мазепи", а на с.68 -"ніколи повного довір'я з боку Петра до гетьмана не було". Справа в тому, що у першому випадку йдеться про справу Кочубея, а у другому - намагаються виправдати зраду Мазепи. Можна зрозуміти позицію авторки, але так наочно демонструвати свою тенденційність... До речі, справа тут викладена майже повністю за книгою колаборанта О.Оглобліна "Гетьман І.Мазепа та його доба": всі посилання на с.69-71 йдуть саме на неї. Звичайним, можна сказати, навіть традиційним для української національної історіографії є перебільшення кількості мазепинців. Н.Полонська-Василенко зупиняється на цифрі в 4000 козаків і 8000 запорожців (с.68, 72), хоча класична книга М.Костомарова зазначає, що козаків було "по одним известиям, полторы тысячи человек, по другим - несколько сот - много до тысячи”, про запорожців же він зовсім не згадує, пише лише про депутацію до Карла XII з 50 осіб, "шаткость" настроїв і те, що після Полтави в полон здалися 220 запорожців [12].
Як звичайно, живописується знищення Батурина: "Усе населення, включно з немовлятами було по-ворварському катоване і вигублене" (с.69). Але сучасний російський дослідник Е.Панарін документально довів, що всі спекуляції українських істориків, до Субтельного включно, про "Батуринську різанину" є тенденційною фальсифікацією. Вони просто довільно зараховують до числа нібито страчених мирних жителів козаків з мазепинського гарнізону, що загинули під час штурму [14]. До речі, і сам Костомаров, хоч і повторює міф про "різанину", але супроводжує його обережним зауваженням, що "многие успели уйти заранее й остаться целыми. Это видно из того, что впоследствии возвращались в Батурин многие обыватели на свои места" [13]. І дійсно, твердження про цілковите винищення мешканців не стикується з тим фактом, що батуринський посад був заселений практично одразу після подій (1300 дворищ в 1726) і місто існує до сих пір (1480 дворищ в 1992). Взагалі, кваліфікація битви 1709 року, як "Полтавської катастрофи" (с.74) аж занадто одностороння і пристрастна так, як і трактування періоду з XVIII ст., як "Україна під окупацією" (с.261).
Описуючи заселення Новоросії у XVIII ст., авторка натрапляє на улюблену тему, що призводить до сумних наслідків. Потонувши у надмірних підробицях заселення, вона просто заплуталась у цифрах і знов допустила відверті протиріччя. На с.112 пишеться, що в 1762 у Новій Сербії було 2847 ч. населення, а на с.114 вказано 2438 українців і 1815 "чужинців" (разом це складає 4253). Заперечуючи думки А.Шмідта і В.О.Голобуцького, що Новослобідський полк на півдні Новосербії формувався з росіян-старообрядців, Полонська-Василенко голослівно, без всяких підтверджень пише "що це був український полк" (с.113). Наводячи число населення Новоросійської губернії у 1774 в 155 тис. (с.118), вона суперечить власним же даним, опублікованим ще у 1941 і підтвердженим В.Кабузаном - 241886 осіб. Щодо Новослобідського козацького поселення Кабузан документально вказує на значний потік переселення сюди саме росіян-розкольників з Польщі, а про Нову Сербію зазначає, що там у 1761 мешкало 11179 осіб [22]. Якщо навіть не заглиблюватися у докладний розгляд і перевірку всіх цифр Полонської-Василенко, проміжний висновок можна зробити такий: її тенденційність примушує нас обережно дивитися на дані, які вона наводить в "Історії..." з посиланням на саму себе (тобто на свої праці довоєнного періоду).
Схильність до переказів ніким не доведених легенд продовжується навіть у викладі подій XIX ст. - на с.309 авторка, підсумовуючи наслідки Кримської війни, категорично твердить, що "Микола І не витримав сорому й отруївся". Дуже несерйозно виглядають і спроби довести "безсумнівно українське походження" Ф.М.Достоєвського, В.М.Гаршина, філософа В.С.Соловйова і навіть письменника О.К.Толстого ("тільки людина, ворожа Москві, могла дати такі страшні, темні картини її минулого" - с.389).
Грубою помилкою є твердження про поділ РСДРП на більшовиків і меншовиків у 1905 році (с.417) - насправді це відбулось у 1903. Дивно, що Полонська-Василенко забула такий важливий факт - адже починала вона свою наукову діяльність саме у радянські часи. Дуже погано і незрозуміло виглядають її спроби применшити кількість жертв розстрілу 9 січня 1905: "забито понад 200 осіб і кілька сотень поранено" (с.414). Адже вже 14 січня з'явилася листівка з повідомленням, що вбито близько 1000 чол., пізніше вийшов список з 4600 прізвищ вбитих і поранених [16]. В сучасних дослідженнях прийнято цифри; біля 1000 вбитих і 4 тис. поранених [Див., наприклад, 17]. Ми свідомо використовуємо тут і в інших випадках джерела і літературу, видані ще у 1950-1960-ті роки, з якими Полонська-Василенко могла ознайомитись, якби дійсно хотіла дати повну об'єктивну картину подій, а не тенденційно викривлену.
Описуючи евакуацію галичан під час відступу російської армії в 1915, авторка нагромаджує надмірні жахи, уподобляючи її "великому згону" 1670-х рр., нагнітаючи напругу, пише: "Усіх галичан спрямовували до Сибіру... напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Перму тощо". Визнаючи, що зареєстровано у Київському комітеті допомоги було біля 3 млн, Полонська-Василенко все ж довільно встановлює загальну цифру у 6 млн (с.447-448). Між тим, більш тверезі сучасні оцінки називають цифру в 100 000 евакуйованих, причому переважна більшість виїздила добровільно [18], тобто ні про яку "депортацію" чи "згон" не можна говорити. Навіть М.Грушевський зазначає, що у згаданому комітеті зареєструвалося "до 15 тис. чол." [8].
Частина 12 носить не досить вірну назву "Українська самостійна держава", тому що в неї включено і розповідь про революції 1917 року і про Центральну Раду, яка не була урядом ніякої самостійної держави до січня 1918. Та дуже вже авторка поспішає. Дуже патріотичні, але абсолютно неправдиві її твердження, нібито "на тлі загального розкладу армії українські частини виділялися своєю дисциплінованістю і порядком" (с.465). Більш авторитетний у військовій галузі генерал А.І.Денікін вказує, що ще в перші дні Лютневої революції сформовані з українців Волинський, Литовський та інші батальйони "не отличались ни дисциплиной, ни настроением от прочих имперских запасных частей... XI армия [дислокована в Україні] в начале июля подала пример панического бегства и всех последующих явлений, которые генерал Корнилов называл безумием, бесчестием и предательством... Генерал Брусилов: Я должен нарисовать вам, что представляет собой офицерский и солдатский состав... Обучены они плохо, дисциплина у них еще хуже... Генерал Щербачев:.. развал в армии налицо... Новые украинские войска [тобто українізовані] носили в себе все те же злементы разложения, что и кадровые" [19].
Далі ми знов змушені повернутися до питання про джерела. Майже всі події початку революції Полонська-Василенко подає за книгою Д.Дорошенка: практично всі посилання на с.459-463, 465-467, 470-471, 478-481, 499-503 йдуть саме на його "Історію України". Період середини революції (доба Директорії) аналогічно викладений за книгою І.Мазепи: с.520-525, 529-544. При такому числі посилань (по 4-5 на одне джерело на кожній сторінці) просто незрозуміле, чим виклад відрізняється від простого переказу? Де тут самостійна роль авторки? Вона зведена до елементарної компіляції.
Не відповідають дійсності й панукраїнські розмірковування авторки у церковному питанні: "Серед єпископату України 5 ієрархів... стали на боці українського руху... і тільки архієпископ Харківський Антоній Храповицький виявляв українофобство" (с.468). Незрозуміло, чому українці, маючи такий вплив серед церковників, за три сесії Всеукраїнського церковного собору 1918 року так і не спромоглися навіть ухвалити рішення про автокефалію. Насправді величезна кількість фактів і свідчень твердять про протилежне. А.Царінний: «Вопрос о богослужебном языке, к величайшему озлобленню «украинцев» подавляющим большинством бьл решен в пользу церковнославянского... Собор никого не удовлетворил, а менее всего остались им довольны «украинцы»... которые оставались там в ничтожном меньшинстве и не могли прикрыть авторитетом Собора свои низменные партийные вожделения» [20]. В.Ульяновський: з 9 єпископів було 8 росіян, "незначний відсоток свідомих прихильників української національної ідеї... майже весь єпископат... переважна більшість духовенства України... відстоювала позиції нерозривного зв'язку з Руською православною церквою"; київський єпархіальний з'їзд у травні 1918 року 223 голосами проти 7 відкинув автокефалію (за іншим результатом 227 проти 3), "руська більшість" Всеукраїнського собору 1918 р. виказалася за нерозривний зв'язок з Московською Патріархією [28]. Навіть діаспорні знавці пишуть про "москвофільську більшість"; "антиукраїнський в більшості склад Всеукраїнського собору... Справа українізації чи розмосковлення найслабше стояла в цих 1917-1918 рр в житті Церкви... причиною цього було засилля російського єпископату, відсутність національної української ієрархії" [271. Взагалі. Собор 1918 року продемонстрував слабкість і безавторитетність українських самостійників-автокефалістів, панування загальноруських настроїв у церковних колах [Див. 32].
Намагаючись применшити вплив більшовизму, Полонська-Василенко наводить такі дані виборів до Установчих зборів (листопад 1917): українські партії - 75%, більшовики -10% (ці дані некритично повторюють і деякі сучасні історики), та ще і підкреслює, що у деяких місцях РСДРП(б) отримала ще менше голосів - на Полтавщині 6%, Волині 4% (с.473-474). Але це відверта фальсифікація. Насправді всі 3 взяті разом українські партії (УПСР, УСДРП і Селянська спілка) набрали лише 55,5%, а більшовики - майже 11%. Щодо регіонів, то чому б авторці, хоча б заради об'єктивності не згадати, що у Донбасі показники були ще більш разючими: більшовики - 32,3%, українці - 23%, в Луганську РСДРП(б) отримала 48%, в Юзівці 47%, в Слов'яносербському повіті 36%, а по рудниках Горлівсько-Щербинівського району 61% (українці - 2%). На дещо пізніших виборах до Українських Установчих зборів показники більшовиків зросли ще до 17,7%, а в Донбасі до 38,5%. Окремо ж узята Українська СДРП отримала в Україні аж 1,3% [24]. Адже у Донбасі мешкає набагато більше народу, ніж у маленькій Волинській губернії, яка до того ж була частково окупована німцями, і в цих 2 повітах, зрозуміло, ніяких виборів не було.
Далі знову традиційне для такого роду літератури твердження, що "большевики спиралися на Червону Гвардію, що прийшла з Петрограду та Москви... московські червоногвардійці... петроградські червоногвардійці... китайці, які з фанатичною твердістю йшли в бій" (с.475, 479, 519). Нагадаємо, що переважну більшість Червоної гвардії на Україні складали місцеві добровольці. Вже на початку грудня 1917 в Червоній гвардії Донбасу нараховувалося 16000 бійців. Дуже характерний склад діявших тут з'єднань: у загонах Ю.Сабліна в грудні 1917 було 700 солдатів і 1400 червоногвардійців, з них - 1000 місцевих; в січні 1918 - 2500 солдатів і 5 тис. місцевих червоногвардійців. У Р.Сіверса відповідно, в грудні - 1900 солдатів і 2 тис. місцевих червоногвардійців. в січні - 1300 солдатів, 900 петроградських і 4 тис. місцевих червоногвардійців [25]. Червоногвардійські загони активно творилися навіть у селах, особливо Харківської губернії [26]. На 1.1.1918 у Донбасі нараховувалося 30-35 тис. червоногвардійців, з них московських - 4 тис., петроградських - 2300 [36]. Взагалі ж на Україні наприкінці січня 1918 кількість Червоної гвардії склала 120 тис. ч., в тому числі в Донбасі - 50 тис., Півдні - 17 тис., Центрі - 14 тис. Крім них тут діяли "прибульці" з Росії - 12 тис. Більшість вояків складали українці [37]. Ігнорувати вирішальну роль саме місцевих червоногвардійців у подіях необ'єктивно.
Відвертим пересмикуванням є розповідь про "Муравйовську різанину": Полонська-Василенко, посилаючись на Грушевського, роздмухує число жертв до "5000 і більше" (с.480), Але, якщо перевірити це посилання, з'ясується, що у вказаному місці Грушевський пише, що цифра 5000 "забільшена, більш обережні розрахунки приймають коло 2000" [8а]. Антикомуністична тенденційність проявляється тут у всій красі, якщо порівняти це роздмухування з вищенаведеним прикладом применшення кількості вбитих у "Криваву неділю" 1905 року. Невже авторці цар Микола II миліший за більшовиків, якщо вона так бавиться з цифрами жертв "білого" і "червоного" терору? До речі, розпатякуючи про вбитих українських юнкерів і студентів, вона забула згадати про понад тисячу київських робітників з "Арсеналу", вбитих петлюрівцями під час придушення Січневого повстання.
Цікавим і незвичним для "самостійництва" є визнання Полонської-Василенко, що офіційне проголошення незалежності УНР було зроблене за вимогою Австро-Угорщини (с.478). Майже ніхто з національних авторів на таке не відважився.
Дуже непереконливим є її положення, що "боротьбу з большевиками фактично провадили українські війська, слідом за якими йшли німецькі" (с.481-482). Нагадуємо, що всі рештки військ Центральної Ради, що збігли слід за нею з Києва до Житомира, були злиті тут в Запорізький курінь, загальна чисельність якого сягала лише 3000 чол. [31]. В 5 Українських Червоних Арміях нараховувалося 20000 чол., в австро-німецьких окупаційних - 450-500 000 чол. (Я.Тинченко занижує їх до 300 000). Уявляєте собі картину, як 3000 українців героїчно та переможно змагаються з 20000 "червоних", а за спиною у них так спокійнісінько стоять і вичікують 500 000 німців? Годі й казати, що це зовсім не так. Головними бойовими силами були саме німці і більшовики [Див. 23], а українські частини використовувалися переважно для парадів й урочистостей, як ширма для окупантів. Про це зазначали самі німці: "Численность украинской армии приблизительно равна 2000 человек... Боевая ее сила чрезвычайно мала... При дальнеиших военных операциях нельзя рассчитывать на серьезную поддержку со стороны украинских войск, но они важны в качестве политической декорации" [35].
Повертаючись до церковного питання, Полонська-Василенко нагромаджує помилку на помилку: "Большевиками був забитий митрополит Володимир" (с.502). Незважаючи на категоричність твердження, ця справа залишається неясною. По-перше, зважаючи на тверду антисамостійницьку позицію владики, його негативне ставлення до спроб відірвати українську церкву від російської, конфлікти з керівництвом Всеукраїнської Православної Церковної Ради, мотив на його смерть був саме у них. До речі, ще в грудні 1917, під час чергових переговорів якийсь полковник Цивчинський з військ УНР погрожував митрополиту шаблюкою. По-друге, Володимир був розстріляний загоном невідомої належності ввечері 25 січня 1918. Червоні ж увійшли до Києва 26 січня, після того, як війська Центральної Ради евакуювалися. Навіть гетьманський міністр сповідань В.Зиньківський згадував: "По одной версии, его убили украинцы, ненавидевшие его за сопротивление украинскому церковному движению, по другой - кажется более близкой к истине версии, он бьш убит несколькими послушниками из самой же Лавры" [29]. Зверніть увагу: про більшовиків - жодного слова. До речі, версія про "український слід" відстоюється і деякими сучасними дослідниками [32, 33].
"Обрано на митрополита Антонія Храповицького, хоч його кандидатура не набрала належної кількості голосів" (с.502). Не зовсім зрозуміло, що мається на увазі під "належною кількістю". За Антонія проголосувало 164 делегати з 268 присутніх [ЗО], або понад 60%. До речі, це був той самий єпархіальний з'їзд, який 227 голосами проти З відкинув автокефалію й обрання "українофоба" Антонія є цілком логічним і свідчить про певні настрої київського духівництва, зовсім не такі, як пише Полонська-Василенко.
"В описуванні подій 1918 большевицькі історики взагалі замовчують існування гетьманської держави" (с.506). Така безглузда заява демонструє хіба що повну необізнаність. Досить взяти будь-яке фундаментальне дослідження або енциклопедію з історії України, щоб побачити, що сюжет про "гетьманщину" усюди присутній [Див. 34]. Інша справа, що радянські історики не звертали особливої уваги на тимчасовий маріонетковий режим. Сучасні ж дослідники (в тому числі Полонська-Василенко, як "державниця") дуже ідеалізують гетьманський режим, приділяючи йому надмірну увагу. Сама Полонська-Василенко докладно описує його 7-місячне існування на 28 сторінках (488-516), Центральній Раді же, яка існувала набагато довше - понад року, приділено стільки же (с.459-487). А радянські уряди, період УРСР? Ïх взагалі випущено, нібито й не було. Ось це дійсно замовчування. На жаль, модерні українські історики повторюють цей хибний шлях ігнорування періодів існування Радянської влади на Україні.
Завершуючи, зазначимо, що, хоча хронологічні рамки задекларовані по 1923 р., фактично виклад Н.Полонської-Василенко доведений до 1921. Отже, ми маємо досить застарілий, тенденційний курс, викладений важкою мовою "діяспори", незвірений, перевантажений багатьма помилками і протиріччями, який навіть не доведений до сучасних часів, до того ж надмірно роздутий за рахунок малозначущих подробиць. Чи варто було його перевидавати, та ще тисячними тиражами, та ще стільки разів? Використання цього курсу на початку 1990-х рр. могло бути пояснене вiдсутнiстю вiтчизняних аналогiв, але сьогоднi, коли є фундаментальні дослідження В.Смолія, В.Семененка, О.Бойка та ін., чергове перевидання Н.Полонської-Василенко не є доцільним. Слід подолати хибні тенденції компліментарності на адресу діаспорних праць, більш широко користуватися вітчизняними дослідженнями, поглиблювати критичний розгляд закордонних видань з метою їх залучення до наукового обігу української історичної науки. Це стосується не лише Н.Полонської-Василенко, акле й таких авторів, як І.Нагаєвський, О.Субтельний та ін., бо тенденції ізольованості (іноді навмисної) від українських історичних джерел радянського періоду не сприяє високої якості та об'єктивності досліджень.
Література
1. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: в 2 томах.-К.: Либідь, 1992, 1993, 1995, 2002.-С.LХХХV-LХХХVШ (далі посилання в тексті).
2. Сарбей В.Г. До питання про наукову спадщину академіка М.С.Грушевського. II Український історичний журнал.-1989.-№10.-С.114-126.
3. Грушевський М.С. Історія України-Русі. Том III.-К.: Наукова думка, 1993.-С.353-362.
4. Тихомиров М.Н. Пособие для изучения Русской Правды.-М.: МГУ, 1953.-С. 75-101.
5. Голобуцький В.О. Про одну легенду з історії України XVII ст. // УІЖ.-1985.-№9.-С.132-140; Відповіді на запитання читачів. // УІЖ.-1990.-№9.-С.137-138.
6. Енциклопедія українознавства.-Паріж-Нью-Йорк, 1959.-Т.З.-Стлб. 1172.
7. Радянська енциклопедія історії України.-К., 1970.-Т.2.-С. 504; Полухін Л. М.Кривоніс, Д.Нечай, І.Богун - народні герої Визвольної війни 1648-1654 рр.-К.: Держполітвидав, 1954.-С.8; Мицик Ю.А. Максим Кривоніс // УІЖ.-1992.-№2.-С.69-70.
8. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України.-К.: Наукова думка, 1992.-С. 497.
8а. Там само.-С. 518.
9. Грушевський М.С. Новий період історії України.-К.: Либідь, 1992.-С. 7.
10. Соловьев С.М. Сочинения. Кн.VІІ.-М.: Мысль, 1991.-С. 384.
11. Літопис Самовидця.-К.: Наукова думка, 1971.-С. 144.
12. Костомаров Н.И. Мазепа.-М.: Республика, 1992.-С. 246, 283-286, 312.
13. Там само.-С. 252.
14. Див. Ваврик В.Р. Терезин и Талергоф.-М.: Софт-издат, 2001.-С. 16-20.
15. О'Коннор Б. Історія Польщі (фрагменти).// УІЖ.-1995.-№2.-С.127-128; Федоровский Ю.Р. Чужеземцы про Украину.// Братья-славяне.-№3.-декабрь 2000; Ульянов Н.И. Откуда пошло самостийничество.-М.: Русский вестник, 1992.-С.4; Крман Д. Подорожній щоденник.-К.: Просвіта, 1999.-С.67.
16. Начало Первой русской революции. Документы и материалы.-М.: АН СССР, 1955.-С.158, 811.
17. Демыкин Н.Н. и др. Революция 1905-1907 гг в России.-М.: Просвещение, 1965.-С.44; Революция 1905-1907 гг в России.-М.: Мысль, 1975.-С. 46-47.
18. История Украины. Под ред. Ю.Ю.Кондуфора.-К.: Освита, 1991.-С. 53; Сарбей В.Г. История Украины. ХІХ-начало XX века.-К.: Генеза, 1995.-С. 204.
19. Деникин А.И. Очерки русской смуты. // Вопросы истории.-1990.-№3.-С. 142; №7.-С.124; №8.-С. 80, 85; №10.-С. 109.
20. Царинный А. Украинское движение.-Донецк,2001.-С.74,75,97.
21. Полное собрание русских летописей.-М.: Наука, 1965.-Т. ІХ.-С. 57-69.
22. Кабузан В.М. Заселение Новороссии.-М.: Наука, 1976.-С. 15-18, 88-91.
23. Балковий П.М. Війна без флангів.-К.: Наукова думка, 1966.-С.15, 19-24; Петров В.И. Непокорившиеся кайзеровскому нашествию.-М.: Наука, 1988.-С.63-82; Гражданская война в СССР.-М.: Воениздат, 1980.-Т.1.-С. 119-128.
24. Рыбалка И.К. Рабочий класе Украины на выборах во Всероссийское и Всеукраинское Учредительные собрания.// История СССР.-1965.-№1.-С. 119-123; Федоровський Ю.Р. Повстанський рух в Донбасі та Махно. Дисертація... кандидата історичних наук.-Донецьк, 2000.-С.188; див. також УІЖ.-1972.-№6.-С.52-53; УІЖ.-1988.-№7.-С.58-64.
25. Гончаренко Н.Г. Борьба за укрепление власти Советов в Донбассе.-Луганск: Облиздат, 1963.-С.93, 108, 125; Лукьянов X. Красная гвардия Донбасса.-Сталино: Облиздат, 1958.-С.81-82; Федоровський Ю.Р. Повстанський рух в Донбасі...-С.39.
26. Решодько П.Ф.Червона гвардія в селах Лівобережної України. //УЇЖ.-1966.-№ 11.-С.95-102.
27. Енциклопедія українознавства.-Паріж-Нью-Йорк, 1955.-Т.1.-С.327; Власовський Т. Нарис історії Української православної церкви. Т. IV (XX ст.).- Ню Йорк, 1961 .-С.43, 57.
28. Ульяновський В.І. Церква в Українській державі (доба Української Центральної Ради).-К.: Либідь, 1997.-С.27-29; його ж Церква в Українській державі (доба Гетьманату).-К.: Либідь, 1997.-С. 241,269.
29. Там само.-С. 139.
30. Там само.-С. 73-74.
31. ТинченкоЯ. Перша українсько-більшовицька війна. ЗО.12.1917-3.5.1918.//Генеза.-1994.-№1.-С. 172-174.
32. Федоровский Ю.Р. Как пытались украинизировать церковь. // Донецкий кряж.-1998.-20 августа.
33. Марченко А. Жертва очищения. // Журнал Московской Патриархии.-1990.-№7.-С.37-40.
34. Советская Историческая Энциклопедия.-М.,1963.-Т.4.-С.429; РЕIУ.-К., 1969.-Т.1.-С.418; Украинская Советская Энциклопедия.-К., 1979.-Т.3.-С.15, 180; История УССР в 10 томах.-К.: Наукова думка, 1984.-Т.6.-С.326-369; Петров В.И. Назв.тв.-С.90-157; Гражданская война в СССР.-Т.1.-С.129, 236, 260.
35. Росс К. Доклад начальнику оперативного отделения Германского Восточного фронта о положении дел на Украине в марте 1918. // Архив Русской Революции.-Берлин, 1922.-Т.1.-С. 289-290.
36. История УССР.-Т.6.-С.235-236.
37. Гарчев П.I. Червона гвардiя Украïни у Жовтневiй революцiï.-Харкiв: ХДУ, 1969.-С.135, 174.
38. Полухін Л. Назв.тв.-С.37; Яковлєва Т.Г. Іван Богун: проблеми біографії. // УІЖ.-2000.-№2, №4.
(2005)