Російсько-українська війна через призму теорії цивілізацій
Перейти к русскоязычному варианту поста
"Трапляється так, що реальність є надто складною, щоб висловити її словами. Міф відтворює її в такій формі, яка дозволить їй обійти весь світ".
"Альфавіль - дивна пригода Леммі Коушена"
Війна має ідеологічну оболонку, яка формується не стільки емпіричними враженнями її учасників, скільки засобами пропаганди сторін конфлікту. Характерною рисою сучасної російсько-української війни є надання їй цивілізаційного характеру, набагато помітніше виражене й політично інструменталізоване у російської сторони, хоч і наявне як антитеза також з українського боку.
З легкої руки Самуеля Гантінґтона причиною конфліктів стали вважати культурні, а не ідеологічні розбіжності, а війни у багатьох випадках трактувати як "зіткнення цивілізацій". Але ж війни ведуть держави, а не цивілізації, а останні існують лише в уяві та проявляють себе у формі оповідей про набір соціокультурних параметрів, які буцімто програмують історію на сотні й тисячі років. Релігійна чи мовна ідентичність створюються рівні Церкви, етносу; під час війни люди б’ються за свій народ, державу, сім’ю, але не за цивілізацію! Всупереч розумінню філософів, культурологів, політологів і політичних спічрайтерів, цивілізація виглядає як не доведена на основі емпіричних фактів фікція, віра в яку переважає над розумом (щось на кшталт раю чи пекла у богословських текстах). Уявний образ цивілізації нагадує утопію, яка може набувати ознак "політичної релігії". Переважно вона є навіюваною засобами пропаганди текстуальною метафорою для спрощеного і, водночас, телеологічного пояснення світу. За словами Станіслава Лема "текст має властивість створювати квазіреальність, а реальність часто компенсується текстом"; як наголошують суспільствознавці "уява має здатність бути більш реальною, ніж сама реальність".
Російський випадок
Розглядаючи цей випадок не можна оминути аж надто очевидної паралелі між мінорними світовідчуттями німців у 1918 р. і росіян у 1991 р., які в один момент позбулися великодержавних ілюзій. Є очевидна тотожність - виникнення змішаних почуттів розчарування й невдоволення, які швидко переросли в приниження та підживили затаєну ненависть. В обох випадках на роль ворогів ідеально пасували західні демократії, тож реванш був спільним бажанням широких суспільних мас і в Німеччині, і в Росії.
Росіяни, які вважали себе головними рятівниками світу від нацизму, не змогли прийняти нову реальність і тому поринули у світ ілюзій та марень, шукаючи собі прихисток у величному минулому. Благо, що існувала вагома політична й інтелектуальна традиція вважати себе вершинами соціокультурного порядку й вивищувати себе над рештою світу. Такі російські погляди можна класифікувати як різновид текстуального проєктування реальності під назвою "оксиденталізм" - східної проєкції Заходу, сформованої на основі уявлення про духовну вищість суспільств Сходу щодо технологічно більш розвинутих, але бездушних і тому приречених на занепад і загибель вестернізованих культур.
Така російська традиція інтелектуального вибудовування опозиції щодо західного світу простежується щонайменше від розробки основ концепції "Третього Риму". ЇЇ можна розгледіти вже у працях Ніла Сорського та Йосифа Волоцького, вона втілюється знаменитій формулі Уварова "Православ’я, Самодержавство, Народність", міцнішає у творах літераторів та філософів XIX-XX століть. Перелічити цих публіцистів, що висловлювались про Захід як про "інший" та вірують в "особливу стать" Росії, означає дати історію розвитку російської суспільної думки. Європа й Захід інтелектуально проєктувалися не тільки як антитеза щодо Росії, але й як синоніми чужинської воєнної експансії та культурного поневолення, слугували немов дзеркалом для російської культури, ідентичність якої вибудовувалася через протиставлення Заходу.
Притаманне російським ідеологам акцентування цивілізаційних чеснот і вад - буцімто Росія є знаряддям захисту Божої справедливості, а її супротивники відіграють роль кривдників - дає можливість витлумачувати нескінченні інтервенції цієї імперії як доконечний хід історії, а заразом і трактувати спротив інших народів цим загарбанням як печерні ненависть, заздрість та підступи. В той же час переконання, що росіяни й українці становлять якщо не один народ, то принаймні єдину слов’янську православну цивілізацію, проходило червоною ниткою через імперську ідеологію.
Західні джерела сучасного російського цивілізаційного дискурсу
Ідеї щодо духовної переваги Росії над "гнилою" Європою після Першої світової війни отримали помітний інтелектуальний розвиток на самому Заході у вигляді цілого філософського напряму, який наполягав на кризі західної культури. У сучасній Росії західні аргументи на користь концепції її цивілізаційного протистояння із Заходом були сприйняті як інтелектуальне розкаяння і визнання ним своєї агресивної сутності (позаяк їх формулювали не росіяни, а європейські мислителі) й стали класикою, яку використовують для ідеологічного обґрунтування неоколоніального експансіонізму.
Арнольд Тойнбі, чи не найбільш русофільський серед класиків цивілізаційної концепції, дає розлогу історіософську відповідь на питання, від кого Росія змушена оборонятися як засобами самоізоляції, так і нападу. Він прямо називає Захід цивілізацією-агресором, а Росію - державою, яка очолила "рух опору" східноєвропейських окраїн західній експансії та виправдовує авторитарний устрій Росії необхідністю протистояти цій експансії. Через призму стратегії цивілізаційного порятунку Росії Тойнбі зауважує українців, яких зверхньо пойменовує однією з трьох підгруп усередині російського народу, але (і тут суперечить сам собі!) каже, що вони стали на шлях спротиву зросійщенню, дієвою стратегією якого була переорієнтація на західну цивілізацію. Тож Тойнбі визнає фактичну напругу між росіянами й українцями, але вважає її цивілізаційною лишень за формою, а не за суттю, оскільки йдеться про етнічні підгрупи в одній, так би мовити "російській", цивілізаційній спільноті.
Згадуваний вже Гантінґтон стверджує, що православна цивілізація, "глибинною державою" котрої він вважає Росію, яка гуртує навколо себе т. зв. "цивілізаційну когорту" з менших держав, кардинально відрізняється за своїми основоположними параметрами від західної цивілізації й тому ніколи не зійдеться з нею, приречена на постійний, то гарячий, то холодний, конфлікт. Українська тема у Гантінґтона висвітлюється під оглядом розламів у "корі" соціальної історії, що спричинені рухами цивілізацій як одвічних культурних платформ. Україна начебто приречена на розтягування між двома платформами - Заходом, який (у Гантінґтона, як і в Тойнбі) завжди агресивний, та є єдиною цивілізацією, що від рубежу 1500 р. прагне до експансії та нав’язування своїх соціокультурних параметрів як єдиного стандарту, і Росією, яка історично захищається від цієї агресії. Праця Гантінґтона "Зіткнення цивілізацій" здобула неабияку популярність у російському інтелектуальному просторі, зокрема під кутом зору визнання ситуації як незавершеної цивілізаційної війни із Заходом, а твердження західних інтелектуалів про агресивність Заходу охоче взяли на озброєння російські ідеологи цивілізаційного погляду на світ.
Сучасні російські цивілізаційні візії як пропаганда війни
В Росії Україну воліли розглядати як "міжцивілізаційний лімітроф", між російською і західною культурами, яку Росія була вимушена тимчасово залишити, але може знову повернути собі. Примітно, що російський дискурс про Україну вибудовується не тільки шляхом реактуалізації класичних слов’янофільських текстів, а дедалі істотнішими запозиченнями із західної цивілізаційної думки. Це дозволяє ідеологам російського погляду на світ розглядати проблему державної незалежності України як незначущу і випадкову порівняно з цивілізаційними закономірностями, що у довшому історичному тренді фаворизували соціальну культуру Росії. Державні кордони 1991 р. більше не беруться до уваги та вважаються тимчасовою умовністю, а основна частина України трактується як "корінна історична територія" Росії. Російські цивілізаційні теорії не приховують відвертого скепсису щодо перспектив українського державотворення. Втім, у тактичному плані головна увага зміщується до неприпустимості обмежень в Україні російських мови та православ’я й закликів не допустити втрати цих інструментів неоколоніалізму навіть військовими методами та зачисткою політичного і громадського поля України. Однак попри емоційну риторику в російському публічному просторі супроти загрози націоналізму, акцентувався саме цивілізаційний вимір питання.
Знаменно, що у взірцях такого текстуального проєктування термінологію та понятійний апарат прив’язують до вищезгаданих західних цивілізаційних концепцій, сповнених риторики щодо агресивного втручання Заходу в начебто внутрішньоцивілізаційну суперечку між Росією й Україною. Так, автор щонайменше чотирьох книжок про цивілізаційну ідентичність Росії Єґор Холмоґоров наголошує, що "...національний конфлікт не мав би і третини тої гостроти, якби він йшов у єдиному полі - у рамках тієї православної цивілізації, про яку говорив Гантінґтон... Справжньої ядерної гостроти протистоянню надає той факт, що Україна як політичний організм є спробою вискочити і з національної російськості, і з російської православної цивілізації, спробою шляхом силового, освітнього, культурного терору посунути фундаментальні цивілізаційні кордони. Тобто це спроба самовідчуження від російськості і в національному, і в цивілізаційному сенсі. Спроба "переїзду з речами" (чужими?) відразу на двох поверхах, національному і цивілізаційному. І звичайно це все функція і великого геополітично-цивілізаційного протистояння Росія-Захід. Західна політика проігнорувала рекомендації Гантінґтона не трясти Україну, розділити її по цивілізаційному рубежу, а не намагатися переписати на баланс Заходу цілком. Почалося стимулювання і політичного, і що найжахливіше - церковного протистояння, наступ на православний світ на всьому фронті (і знову виходить, почитай Гантінґтона і зроби навпаки). І в результаті ми маємо конфлікт, який, у принципі, не має для Росії мирного вирішення. Допустити мирного подвійного відчуження України - і етнічного, і цивілізаційного - в свого цивілізаційного материка Росія просто не може".
Українське питання трактується як найзлободенніший подразник для сучасної Росії, при цьому свідомо уживається теоретична модель Тойнбі, який пояснював спроможність великих культур до виживання в суперництві з іншими цивілізаціями т. зв. законом "виклику-і-відповіді" - спроможністю чи неспроможністю вирішити виникаючі ситуації суспільного чи природного характеру, які визначають їхні подальші існування або загибель.
Розробники тексту відомої і резонансної статті, що побачила світ за підписом самого Путіна, очевидно прагнули надати канонічного статусу цивілізаційним аргументам політики Росії щодо України. Наративна стратегія базувалася на вибудовуванні історичної схеми: з одного боку, державної, релігійної й мовної спільності східних слов’ян, а з іншого - опору нескінченим західним спробам зробити з України "анти-Росію". Культурне відокремлення України від російської цивілізації та її політична переорієнтація у бік Заходу прямо пойменовується "крадіжкою" в Росії її власності, а відтак це не залишає Росії іншого виходу, як повернути контроль над українською державою, котра, буцімто за вказівкою США, змінювала цивілізаційні параметри свого населення. У стилі Гантінґтона було піддано критиці втручання Заходу у справи російської цивілізації, частиною якої оголошувалася Україна.
У момент публікації цього теоретичного тексту його практичний зміст був неясним, хоча самі тези статті викликали за межами Росії майже одностайний осуд. А далі було 24 лютого 2022 р., після якого стали зрозумілими задуми російської політичної верхівки, яка через цивілізаційну міфологему пояснювала причини військової інтервенції в Україну. У цьому контексті важливо зрозуміти політичну інструменталізацію концепту цивілізації: маяком цієї тенденції є освітньо-наукова установа Москви, заснована ще наприкінці 1990-х рр. Владіміром Жиріновскім, під назвою Інститут світових цивілізацій. Згідно з візіями російських ультранаціоналістів він став осередком, що претендує на нішу, яку займав у СРСР Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС у поширенні та дослідженні "єдино правильної наукової теорії" суспільства. Ось тільки роль утопії, що не змогла довести своєї реальності, тобто комунізму, має зіграти цивілізаційна теорія - не менш утопічна й відсутня в реальності уявна фікція.
Українська цивілізаційна риторика у контексті конфлікту з Росією
Хоча в Україні завжди домінувало переконання, що "Україна - не Росія", а українці історично, ментально та світоглядно відрізняються від росіян, до 2014 р. в українському інтелектуальному полі популярними були й багатовекторні історичні моделі типу "Україна між Сходом і Заходом". Утім, під впливом російської агресії риторика європейського вибору України поступово міцнішала та зараз стала всюди присутньою.
Спробу формулювання української цивілізаційної антитези на постулати вищезгаданої статті Путіна здійснив Юрій Підлісний у статті під красномовною гантінґтонівською назвою "Зіткнення цивілізацій". В ній йдеться про більшу відданість воюючої України західним цінностям, аніж це простежується в сучасній Європі, не готовій обстоювати свою цивілізаційну ідентичність. На думку автора, тези російського президента свідчать, що Росія не віднайшла своєї ідентичності, яка є категорією мислення осілих людей. На відміну від європейської, осілої, цивілізації, Росія досі шукає себе й намагається віднайти свою ідентичність через інші країни - Україну, Білорусь і т. д., а тому є кочовою ордою, яка змінює ідентичність залежно від місця перебування.
Важко не зауважити, що цей аргумент є нічим іншим, як ремінісценцією тези Шпенґлера про рутинне, нетворче мислення росіян, яких до безкінечного кочування змушує безмежний рівнинний простір і звичка дивитися на одноманітний горизонт. Їм Шпенґлер протиставляв активну позицію затиснутих в обмеженому просторі європейців. Свого часу ця теза виразно подразнила російських інтелектуалів, викликавши звинувачення у нерозумінні німецьким історіософом російської цивілізації.
З такими узагальненнями обох сторін важко погодитися, оскільки очевидно, що в російсько-українській війні цивілізаційні аспекти не мають першості не тільки тому, що конфлікт розгортається між країнами, котрі вийшли з тигля радянської культурної спадщини. Якщо бути послідовним у застосуванні критеріїв Гантінґтона, тобто поставити на перше місце серед причин конфлікту релігію й мову, зауважуємо чи не головну суперечність не тільки української, але насамперед російської цивілізаційної картини світу. Вона полягає у тому, що ні українська мова, ні українська православна Церква не є не те що цінностями глобально-цивілізаційного масштабу, але навіть не ознаками західної культури, позаяк не сягають коренями у латинську спадщину. Вони є суто національними ідентитетами, які відрізняють українців від росіян.
Ще у 1950 р. польський історик Оскар Галецький, якому приписують авторство концепту "Центрально-Східна Європа", відкидаючи водночас і російську, і західну інтелектуальну традицію цивілізаційного бачення історії слов’ян, саме на прикладі України звертав увагу, що "слов’янський світ не є і ніколи не був монолітним блоком, і цей світ зовсім не поділяється тільки на римо-католиків і православних, як це загально думають на Заході, бо існує "руська" католицька Церква. Отже, поділ слов’янського світу йде не за релігійним кордоном, а за лінією потягу того чи іншого народу до Заходу чи до Сходу".
Сьогодні війна точиться між державами й етносами, але не цивілізаціями, її можна класифікувати як здійснюваний Росією етноцид і лінгвоцид України (попри заяви Путіна, що його держава ніколи не була й не буде "анти-Україною"). Ця суперечність між концепціями і фактами не минула уваги сучасних російських ідеологів міфологеми цивілізаційного конфлікту із Заходом. Ще до війни мали місце спроби подолати її, зокрема твердженням, що російська цивілізація є унікальною посеред інших культур всесвітнього масштабу через те, що буцімто збігається з російським етносом.
У реальності ж війна супроти Росії показала, що за Україну воюють російськомовні і православні християни, у т. ч. й віруючі Московського патріархату, при тому ідентифікуючи себе українцями. Вони обстоюють власну землю, дітей і батьків, вироблену звичку до вільного вибору і свободи суджень. Про пафосну мету захисту уявної європейської цивілізації вони навряд чи згадують, на відміну від пропаганди, яка легко надає війні цивілізаційного виміру. У такий медійно-політологічний спосіб досягається політична мета згуртувати суспільство. Йдеться про притаманну кожній війні наративну стратегію демонізації ворога. Цивілізаційний дискурс створює відчуття причетності до подій всесвітнього масштабу, надає боротьбі епічного виміру, жертвам - сакрального значення.
Протограф
"Трапляється так, що реальність є надто складною, щоб висловити її словами. Міф відтворює її в такій формі, яка дозволить їй обійти весь світ".
"Альфавіль - дивна пригода Леммі Коушена"
Війна має ідеологічну оболонку, яка формується не стільки емпіричними враженнями її учасників, скільки засобами пропаганди сторін конфлікту. Характерною рисою сучасної російсько-української війни є надання їй цивілізаційного характеру, набагато помітніше виражене й політично інструменталізоване у російської сторони, хоч і наявне як антитеза також з українського боку.
З легкої руки Самуеля Гантінґтона причиною конфліктів стали вважати культурні, а не ідеологічні розбіжності, а війни у багатьох випадках трактувати як "зіткнення цивілізацій". Але ж війни ведуть держави, а не цивілізації, а останні існують лише в уяві та проявляють себе у формі оповідей про набір соціокультурних параметрів, які буцімто програмують історію на сотні й тисячі років. Релігійна чи мовна ідентичність створюються рівні Церкви, етносу; під час війни люди б’ються за свій народ, державу, сім’ю, але не за цивілізацію! Всупереч розумінню філософів, культурологів, політологів і політичних спічрайтерів, цивілізація виглядає як не доведена на основі емпіричних фактів фікція, віра в яку переважає над розумом (щось на кшталт раю чи пекла у богословських текстах). Уявний образ цивілізації нагадує утопію, яка може набувати ознак "політичної релігії". Переважно вона є навіюваною засобами пропаганди текстуальною метафорою для спрощеного і, водночас, телеологічного пояснення світу. За словами Станіслава Лема "текст має властивість створювати квазіреальність, а реальність часто компенсується текстом"; як наголошують суспільствознавці "уява має здатність бути більш реальною, ніж сама реальність".
Російський випадок
Розглядаючи цей випадок не можна оминути аж надто очевидної паралелі між мінорними світовідчуттями німців у 1918 р. і росіян у 1991 р., які в один момент позбулися великодержавних ілюзій. Є очевидна тотожність - виникнення змішаних почуттів розчарування й невдоволення, які швидко переросли в приниження та підживили затаєну ненависть. В обох випадках на роль ворогів ідеально пасували західні демократії, тож реванш був спільним бажанням широких суспільних мас і в Німеччині, і в Росії.
Росіяни, які вважали себе головними рятівниками світу від нацизму, не змогли прийняти нову реальність і тому поринули у світ ілюзій та марень, шукаючи собі прихисток у величному минулому. Благо, що існувала вагома політична й інтелектуальна традиція вважати себе вершинами соціокультурного порядку й вивищувати себе над рештою світу. Такі російські погляди можна класифікувати як різновид текстуального проєктування реальності під назвою "оксиденталізм" - східної проєкції Заходу, сформованої на основі уявлення про духовну вищість суспільств Сходу щодо технологічно більш розвинутих, але бездушних і тому приречених на занепад і загибель вестернізованих культур.
Така російська традиція інтелектуального вибудовування опозиції щодо західного світу простежується щонайменше від розробки основ концепції "Третього Риму". ЇЇ можна розгледіти вже у працях Ніла Сорського та Йосифа Волоцького, вона втілюється знаменитій формулі Уварова "Православ’я, Самодержавство, Народність", міцнішає у творах літераторів та філософів XIX-XX століть. Перелічити цих публіцистів, що висловлювались про Захід як про "інший" та вірують в "особливу стать" Росії, означає дати історію розвитку російської суспільної думки. Європа й Захід інтелектуально проєктувалися не тільки як антитеза щодо Росії, але й як синоніми чужинської воєнної експансії та культурного поневолення, слугували немов дзеркалом для російської культури, ідентичність якої вибудовувалася через протиставлення Заходу.
Притаманне російським ідеологам акцентування цивілізаційних чеснот і вад - буцімто Росія є знаряддям захисту Божої справедливості, а її супротивники відіграють роль кривдників - дає можливість витлумачувати нескінченні інтервенції цієї імперії як доконечний хід історії, а заразом і трактувати спротив інших народів цим загарбанням як печерні ненависть, заздрість та підступи. В той же час переконання, що росіяни й українці становлять якщо не один народ, то принаймні єдину слов’янську православну цивілізацію, проходило червоною ниткою через імперську ідеологію.
Західні джерела сучасного російського цивілізаційного дискурсу
Ідеї щодо духовної переваги Росії над "гнилою" Європою після Першої світової війни отримали помітний інтелектуальний розвиток на самому Заході у вигляді цілого філософського напряму, який наполягав на кризі західної культури. У сучасній Росії західні аргументи на користь концепції її цивілізаційного протистояння із Заходом були сприйняті як інтелектуальне розкаяння і визнання ним своєї агресивної сутності (позаяк їх формулювали не росіяни, а європейські мислителі) й стали класикою, яку використовують для ідеологічного обґрунтування неоколоніального експансіонізму.
Арнольд Тойнбі, чи не найбільш русофільський серед класиків цивілізаційної концепції, дає розлогу історіософську відповідь на питання, від кого Росія змушена оборонятися як засобами самоізоляції, так і нападу. Він прямо називає Захід цивілізацією-агресором, а Росію - державою, яка очолила "рух опору" східноєвропейських окраїн західній експансії та виправдовує авторитарний устрій Росії необхідністю протистояти цій експансії. Через призму стратегії цивілізаційного порятунку Росії Тойнбі зауважує українців, яких зверхньо пойменовує однією з трьох підгруп усередині російського народу, але (і тут суперечить сам собі!) каже, що вони стали на шлях спротиву зросійщенню, дієвою стратегією якого була переорієнтація на західну цивілізацію. Тож Тойнбі визнає фактичну напругу між росіянами й українцями, але вважає її цивілізаційною лишень за формою, а не за суттю, оскільки йдеться про етнічні підгрупи в одній, так би мовити "російській", цивілізаційній спільноті.
Згадуваний вже Гантінґтон стверджує, що православна цивілізація, "глибинною державою" котрої він вважає Росію, яка гуртує навколо себе т. зв. "цивілізаційну когорту" з менших держав, кардинально відрізняється за своїми основоположними параметрами від західної цивілізації й тому ніколи не зійдеться з нею, приречена на постійний, то гарячий, то холодний, конфлікт. Українська тема у Гантінґтона висвітлюється під оглядом розламів у "корі" соціальної історії, що спричинені рухами цивілізацій як одвічних культурних платформ. Україна начебто приречена на розтягування між двома платформами - Заходом, який (у Гантінґтона, як і в Тойнбі) завжди агресивний, та є єдиною цивілізацією, що від рубежу 1500 р. прагне до експансії та нав’язування своїх соціокультурних параметрів як єдиного стандарту, і Росією, яка історично захищається від цієї агресії. Праця Гантінґтона "Зіткнення цивілізацій" здобула неабияку популярність у російському інтелектуальному просторі, зокрема під кутом зору визнання ситуації як незавершеної цивілізаційної війни із Заходом, а твердження західних інтелектуалів про агресивність Заходу охоче взяли на озброєння російські ідеологи цивілізаційного погляду на світ.
Сучасні російські цивілізаційні візії як пропаганда війни
В Росії Україну воліли розглядати як "міжцивілізаційний лімітроф", між російською і західною культурами, яку Росія була вимушена тимчасово залишити, але може знову повернути собі. Примітно, що російський дискурс про Україну вибудовується не тільки шляхом реактуалізації класичних слов’янофільських текстів, а дедалі істотнішими запозиченнями із західної цивілізаційної думки. Це дозволяє ідеологам російського погляду на світ розглядати проблему державної незалежності України як незначущу і випадкову порівняно з цивілізаційними закономірностями, що у довшому історичному тренді фаворизували соціальну культуру Росії. Державні кордони 1991 р. більше не беруться до уваги та вважаються тимчасовою умовністю, а основна частина України трактується як "корінна історична територія" Росії. Російські цивілізаційні теорії не приховують відвертого скепсису щодо перспектив українського державотворення. Втім, у тактичному плані головна увага зміщується до неприпустимості обмежень в Україні російських мови та православ’я й закликів не допустити втрати цих інструментів неоколоніалізму навіть військовими методами та зачисткою політичного і громадського поля України. Однак попри емоційну риторику в російському публічному просторі супроти загрози націоналізму, акцентувався саме цивілізаційний вимір питання.
Знаменно, що у взірцях такого текстуального проєктування термінологію та понятійний апарат прив’язують до вищезгаданих західних цивілізаційних концепцій, сповнених риторики щодо агресивного втручання Заходу в начебто внутрішньоцивілізаційну суперечку між Росією й Україною. Так, автор щонайменше чотирьох книжок про цивілізаційну ідентичність Росії Єґор Холмоґоров наголошує, що "...національний конфлікт не мав би і третини тої гостроти, якби він йшов у єдиному полі - у рамках тієї православної цивілізації, про яку говорив Гантінґтон... Справжньої ядерної гостроти протистоянню надає той факт, що Україна як політичний організм є спробою вискочити і з національної російськості, і з російської православної цивілізації, спробою шляхом силового, освітнього, культурного терору посунути фундаментальні цивілізаційні кордони. Тобто це спроба самовідчуження від російськості і в національному, і в цивілізаційному сенсі. Спроба "переїзду з речами" (чужими?) відразу на двох поверхах, національному і цивілізаційному. І звичайно це все функція і великого геополітично-цивілізаційного протистояння Росія-Захід. Західна політика проігнорувала рекомендації Гантінґтона не трясти Україну, розділити її по цивілізаційному рубежу, а не намагатися переписати на баланс Заходу цілком. Почалося стимулювання і політичного, і що найжахливіше - церковного протистояння, наступ на православний світ на всьому фронті (і знову виходить, почитай Гантінґтона і зроби навпаки). І в результаті ми маємо конфлікт, який, у принципі, не має для Росії мирного вирішення. Допустити мирного подвійного відчуження України - і етнічного, і цивілізаційного - в свого цивілізаційного материка Росія просто не може".
Українське питання трактується як найзлободенніший подразник для сучасної Росії, при цьому свідомо уживається теоретична модель Тойнбі, який пояснював спроможність великих культур до виживання в суперництві з іншими цивілізаціями т. зв. законом "виклику-і-відповіді" - спроможністю чи неспроможністю вирішити виникаючі ситуації суспільного чи природного характеру, які визначають їхні подальші існування або загибель.
Розробники тексту відомої і резонансної статті, що побачила світ за підписом самого Путіна, очевидно прагнули надати канонічного статусу цивілізаційним аргументам політики Росії щодо України. Наративна стратегія базувалася на вибудовуванні історичної схеми: з одного боку, державної, релігійної й мовної спільності східних слов’ян, а з іншого - опору нескінченим західним спробам зробити з України "анти-Росію". Культурне відокремлення України від російської цивілізації та її політична переорієнтація у бік Заходу прямо пойменовується "крадіжкою" в Росії її власності, а відтак це не залишає Росії іншого виходу, як повернути контроль над українською державою, котра, буцімто за вказівкою США, змінювала цивілізаційні параметри свого населення. У стилі Гантінґтона було піддано критиці втручання Заходу у справи російської цивілізації, частиною якої оголошувалася Україна.
У момент публікації цього теоретичного тексту його практичний зміст був неясним, хоча самі тези статті викликали за межами Росії майже одностайний осуд. А далі було 24 лютого 2022 р., після якого стали зрозумілими задуми російської політичної верхівки, яка через цивілізаційну міфологему пояснювала причини військової інтервенції в Україну. У цьому контексті важливо зрозуміти політичну інструменталізацію концепту цивілізації: маяком цієї тенденції є освітньо-наукова установа Москви, заснована ще наприкінці 1990-х рр. Владіміром Жиріновскім, під назвою Інститут світових цивілізацій. Згідно з візіями російських ультранаціоналістів він став осередком, що претендує на нішу, яку займав у СРСР Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС у поширенні та дослідженні "єдино правильної наукової теорії" суспільства. Ось тільки роль утопії, що не змогла довести своєї реальності, тобто комунізму, має зіграти цивілізаційна теорія - не менш утопічна й відсутня в реальності уявна фікція.
Українська цивілізаційна риторика у контексті конфлікту з Росією
Хоча в Україні завжди домінувало переконання, що "Україна - не Росія", а українці історично, ментально та світоглядно відрізняються від росіян, до 2014 р. в українському інтелектуальному полі популярними були й багатовекторні історичні моделі типу "Україна між Сходом і Заходом". Утім, під впливом російської агресії риторика європейського вибору України поступово міцнішала та зараз стала всюди присутньою.
Спробу формулювання української цивілізаційної антитези на постулати вищезгаданої статті Путіна здійснив Юрій Підлісний у статті під красномовною гантінґтонівською назвою "Зіткнення цивілізацій". В ній йдеться про більшу відданість воюючої України західним цінностям, аніж це простежується в сучасній Європі, не готовій обстоювати свою цивілізаційну ідентичність. На думку автора, тези російського президента свідчать, що Росія не віднайшла своєї ідентичності, яка є категорією мислення осілих людей. На відміну від європейської, осілої, цивілізації, Росія досі шукає себе й намагається віднайти свою ідентичність через інші країни - Україну, Білорусь і т. д., а тому є кочовою ордою, яка змінює ідентичність залежно від місця перебування.
Важко не зауважити, що цей аргумент є нічим іншим, як ремінісценцією тези Шпенґлера про рутинне, нетворче мислення росіян, яких до безкінечного кочування змушує безмежний рівнинний простір і звичка дивитися на одноманітний горизонт. Їм Шпенґлер протиставляв активну позицію затиснутих в обмеженому просторі європейців. Свого часу ця теза виразно подразнила російських інтелектуалів, викликавши звинувачення у нерозумінні німецьким історіософом російської цивілізації.
З такими узагальненнями обох сторін важко погодитися, оскільки очевидно, що в російсько-українській війні цивілізаційні аспекти не мають першості не тільки тому, що конфлікт розгортається між країнами, котрі вийшли з тигля радянської культурної спадщини. Якщо бути послідовним у застосуванні критеріїв Гантінґтона, тобто поставити на перше місце серед причин конфлікту релігію й мову, зауважуємо чи не головну суперечність не тільки української, але насамперед російської цивілізаційної картини світу. Вона полягає у тому, що ні українська мова, ні українська православна Церква не є не те що цінностями глобально-цивілізаційного масштабу, але навіть не ознаками західної культури, позаяк не сягають коренями у латинську спадщину. Вони є суто національними ідентитетами, які відрізняють українців від росіян.
Ще у 1950 р. польський історик Оскар Галецький, якому приписують авторство концепту "Центрально-Східна Європа", відкидаючи водночас і російську, і західну інтелектуальну традицію цивілізаційного бачення історії слов’ян, саме на прикладі України звертав увагу, що "слов’янський світ не є і ніколи не був монолітним блоком, і цей світ зовсім не поділяється тільки на римо-католиків і православних, як це загально думають на Заході, бо існує "руська" католицька Церква. Отже, поділ слов’янського світу йде не за релігійним кордоном, а за лінією потягу того чи іншого народу до Заходу чи до Сходу".
Сьогодні війна точиться між державами й етносами, але не цивілізаціями, її можна класифікувати як здійснюваний Росією етноцид і лінгвоцид України (попри заяви Путіна, що його держава ніколи не була й не буде "анти-Україною"). Ця суперечність між концепціями і фактами не минула уваги сучасних російських ідеологів міфологеми цивілізаційного конфлікту із Заходом. Ще до війни мали місце спроби подолати її, зокрема твердженням, що російська цивілізація є унікальною посеред інших культур всесвітнього масштабу через те, що буцімто збігається з російським етносом.
У реальності ж війна супроти Росії показала, що за Україну воюють російськомовні і православні християни, у т. ч. й віруючі Московського патріархату, при тому ідентифікуючи себе українцями. Вони обстоюють власну землю, дітей і батьків, вироблену звичку до вільного вибору і свободи суджень. Про пафосну мету захисту уявної європейської цивілізації вони навряд чи згадують, на відміну від пропаганди, яка легко надає війні цивілізаційного виміру. У такий медійно-політологічний спосіб досягається політична мета згуртувати суспільство. Йдеться про притаманну кожній війні наративну стратегію демонізації ворога. Цивілізаційний дискурс створює відчуття причетності до подій всесвітнього масштабу, надає боротьбі епічного виміру, жертвам - сакрального значення.
Протограф