К ВОПРОСАМ ГОЛОДОМОРА
Оригинал взят у vosaulв К ВОПРОСАМ ГОЛОДОМОРА
Originally posted by diana_lediat К ВОПРОСАМ ГОЛОДОМОРА
Завтра кто хочет - пойдет на площади.
Кто решится - зажжет свечу в окне.
У кого остались вопросы - будет опять со слюной во рте кричать, доказывая
НЕ БЫЛО ВАШЕГО ГОЛОДОМОРА!!!
Было. Знают с детства украинцы. Те, кто слушать умел мам. Те, кто умеют слушать - бабушек. Было - не с таким ужасом Великую Отечественную вспоминает Украина, с каким - голод тридцатых.
Я выставляла этот материал в своем жж. Тогда меня читало меньше людей.
Я выставлю опять, хорошо? Он на украинском языке, но россияне, вы уж напрягитесь - хорошо? Есть такие материалы, которые не стоит переводить.
Я искала - куда бы его предложить напечатать. Но то ли вяло искала, то ли формата испугалась - это не статья, а так, эссе.
Ну, выставлю в жж - хорошо?
Я не прячу под кат. Сознательно. Извините.
Він з Криму. Я із Запоріжжя. Він симпатизує біло-блакитним. Я - помаранчевим. Сьогодні ж ані слова про політику. Ми так давно не бачились! Я гордо показую йому рідне місто, воно подобається йому. А останнім акордом, після Хортиці й Дніпрогесу, після фотографування на тлі індустріальних пейзажів (екзотика - різнокольоровий дим заводських труб) - то звісно, наше пиво. Найсмачніше у світі пиво рідного міста.
А там, де пиво, вже й політика. А ні - політиці, то перейдемо до питань історії. Слово, кинуте мною - Голодомор. Він каже раптом - брехня! Люди, що сидять за сусідніми столиками, починають прислухатися...
... Про що розповісти тобі, хлопчик з Криму? Давай, я розповім про те, що чула не раз від бабусь своїх, тіток, від мами з татом. Я - пізнє дитя своїх батьків. Батьки мої те двадцяте сторіччя на своїх плечах пронесли. З чого почати? З рецепту затірки, може?
Затірка робиться так: вариться борошно, розведене водою. Багато води, трохи борошна. Потім - кілька крапель олії. Якщо є олія... А ні - то й ні.
А якщо узяти трохи борошна, додати висівок та вимісити тісто, то вийде хліб. Чи щось дуже схоже на хліб.
А з гілочок вишні та малини - добрий чай. З лободи можна зварити щось схоже на суп. А якщо узяти в руки гірчак, довго крутити між долонями, говорячи: «Гірчак-молочай... (як же там далі? Забула), то можна потім їсти той гірчак. Без приговорок можна їсти таку траву - «козельку». А як усі ці трави, та ще кропиву, кінський щавель степовий, листя кульбаби - то стільки страв можна зробити! Жаль, недовго. Кілька днів по весні.
Чому я це знаю? Я, що крутила носом у дитинстві на ковбасу та м’ясо, вимагаючи чогось особливо смачненького. Ти теж капризував за столом, наше дитинство припало майже на одні роки. Моє - у Запоріжжі, твоє - в Криму. Чому не знаєш ти таких рецептів? Невже бабуся не розповідала? Чи ти погано слухав, гасаючи вже подумки на велосипеді, та у футбол із хлопцями. Я теж стрибала у вікно, почувши заклик: «Грати у войнушку!», мої коліна теж не заживали після велосипедних змагань з братами наперегонки. Чому ж і я, й мої брати знають страшні рецепти та історії голодних років?
Я мовчу. Мовчать запорожці за сусідніми столами. Ми слухаємо, як ти кричиш: «Не було Голодомору! Усе придумано і цифри підтасовані! Не було у Криму, то і у вас не було!»
... Розповісти тобі про мого діда, першого комсомольця на селі - і першого ж голову найпершого колгоспу? Коли вже стало зрозуміло, що насувається голод - ось слухай, що він зробив! Він зачинився якось увечері з агрономом і довго щось там рахував. Вирахували, що озимі, посіяні рідше - то є вихід. Ніхто цього не помітить, а лишок посівного зерна допоможе людям пережити зиму. Так і зробили. Лишок не роздали по хатам, як того чекали люди. Бо знав мій дід, що не кожна мати відірве від себе шматок хліба та віддасть дітям. Інша й від дітей приховає - знав це мій мудрий дід.
І придумав він ідальню, де кожна людина з села мала право на усього одну в день миску тієї затірки, у якій плавали краплі олії, а іноді - кілька шкваринок. Та на один в день окраєць хліба з полови - чорного хліба голодного року. Але завдяки тій їдальні, жодна людина у селі не померла тої зими. Вдумайся - жодна! Коли вимирали села навкруги, у нашому селі - ніхто! Пухли від голоду, так, але не помирали. І кожного дня робив мій дід об’їзд села на «бєдці», заходив до кожної хати, перевіряючи - живі, протримаються, чи треба вже рятувати? Найслабшим видавався мішечок «додаткового раціону». Інші казали: «Їдь далі, Андрійовичу. Ще тримаємось» Слухаючи ці розповіді, не вірила я, що так казали люди. «Казали» - відповідала бабуся. - «Бо знали, що найголоднішою була у той час сім’я голови. Я й діти попухли тоді найбільше».
А навесні хтось із врятованих дідом односельців на діда й написав донос - за проріджені озимі. Так уперше дід пішов до Сибіру. Чи знав, що цим усе закінчиться? Звісно.
А може, розповісти про діда другого? Той був куркуль та багатій. Дивом врятувався від репресій, бо вчасно віддав сам добро своє у колгосп і швиденько встав до лав Комуністичної партії. Коли ж почалася найстрашніша зима тридцятих, покинув сім’ю і поїхав до родичів на багаті хутори. Бабуся ж, обсаджена купою голодних дітей, була засуджена «за колосок», як тоді казали. За зерно у кишені, що на дорозі зібрала. П’ятеро дітей лишились самі. Молодшій чотири роки, старшій шістнадцять. Тітки рідні не покинули, прийшли й забрали ... старших двох до себе. Бо ці вже великі, зможуть працювати по господарству. «А молодші?» - з жахом питала я. «Молодших покинули - бо у тіток самих по лавках малі діти» - спокійно пояснювали мені. О, часи, о, люди!..
Мій тато (12 років) усю зиму годував тоді братика й сестричку (4 і 6 років). Чим? Слухай: мерзлими овочами, що дивом знаходив на городах, котами, які спочатку довірливо йшли на руки, окрайчиками хліба, що заробляв чи просив у людей. А ближче до весни, коли вже не було й тієї «їжі», знайшов у хаті схованку. Мій дід лихий, безжальний, але закоханий в агрономію, сховав запас сортового насіння. Варили, їли - завдяки тому вижили. Коли доварювали останнє, у хату вступив дід. Бив дітей смертним боєм, особливого старшого, тата мого. Біг тато скалічений до станції, скочив у товарняк - до Ташкенту. Так мріяв, як тисячі дітей того часу...
... Чому ми слухаємо мовчки, коли ти захоплено розповідаєш про світлі радянські часи ? Я ковтаю образу - ти говориш, що репресовані дійсно були ворогами народу. Голодуючі - були поганими господарями. Мовчать і слухають вусаті робітники Автозазу, Дніпрогесу, Запоріжсталі. Жителі міста, яке на 80% складається з вихідців із села. А села ж - нонсенс! - вимирали тоді нарівні з містами.
Ми не мовчали - не втримались ми. Я розповідала тобі пам’ять поколінь - свою? Мамину? Бабусину?
Земляки забули про пиво. Сідали до нашого столу, гупали шкарубкими долонями - тримайся, мовляв! І розказували тобі пам’ять своїх батьків... Вуйко зі Львівщини розповідав, як збирала Західна Україна ешелони з хлібом для голодуючих українців східних. І як палили ті ешелони радянські прикордонники - такий був наказ.
Ти не повірив жодному слову. Чому?
... За 500 днів (з квітня 1932 по листопад 1933 років) в Україні загинуло від голоду близько 10 мільйонів людей. Навесні 1933 року кожної хвилини помирало 17 чоловік, а кожного дня - 25 тисяч...
... Найбільше постраждали сучасні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Житомирська і Київська області. Тут смертність перевищувала середній рівень у 8-9 разів...
... Конгрес Сполучених Штатів Америки назвав голод в Україні Геноцидом. У листопаді 1989 року комісія Дж. Сандберга заявила, що причиною масового голодування в Україні були надмірні хлібозаготівлі, примусова колективізація, розкуркулення і бажання уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізму»...
Крім офіційних даних, є ще пам’ять народу. Живі ще ті, хто був тоді дітьми. Прислухайтесь до їхнії споминів:
«Віра померла після голодного року. Слаба була, худа дистрофічно... А тут пневмонія. Не пережила.»
«Ноги не влізали в калоші, так розпухали.»
«Костя пропав після зими голодного року. Втік до Ташкенту, а повернувся через п’ятнадцять років. Якраз вже й мама своє відсиділа, то впізнала його.»
«Котів, собак тоді поїли...»
«А мама просила - спіть, діти. Коли спиш, їсти не так хочеться...»
То не було Голодомору?..
Originally posted by diana_lediat К ВОПРОСАМ ГОЛОДОМОРА
Завтра кто хочет - пойдет на площади.
Кто решится - зажжет свечу в окне.
У кого остались вопросы - будет опять со слюной во рте кричать, доказывая
НЕ БЫЛО ВАШЕГО ГОЛОДОМОРА!!!
Было. Знают с детства украинцы. Те, кто слушать умел мам. Те, кто умеют слушать - бабушек. Было - не с таким ужасом Великую Отечественную вспоминает Украина, с каким - голод тридцатых.
Я выставляла этот материал в своем жж. Тогда меня читало меньше людей.
Я выставлю опять, хорошо? Он на украинском языке, но россияне, вы уж напрягитесь - хорошо? Есть такие материалы, которые не стоит переводить.
Я искала - куда бы его предложить напечатать. Но то ли вяло искала, то ли формата испугалась - это не статья, а так, эссе.
Ну, выставлю в жж - хорошо?
Я не прячу под кат. Сознательно. Извините.
Він з Криму. Я із Запоріжжя. Він симпатизує біло-блакитним. Я - помаранчевим. Сьогодні ж ані слова про політику. Ми так давно не бачились! Я гордо показую йому рідне місто, воно подобається йому. А останнім акордом, після Хортиці й Дніпрогесу, після фотографування на тлі індустріальних пейзажів (екзотика - різнокольоровий дим заводських труб) - то звісно, наше пиво. Найсмачніше у світі пиво рідного міста.
А там, де пиво, вже й політика. А ні - політиці, то перейдемо до питань історії. Слово, кинуте мною - Голодомор. Він каже раптом - брехня! Люди, що сидять за сусідніми столиками, починають прислухатися...
... Про що розповісти тобі, хлопчик з Криму? Давай, я розповім про те, що чула не раз від бабусь своїх, тіток, від мами з татом. Я - пізнє дитя своїх батьків. Батьки мої те двадцяте сторіччя на своїх плечах пронесли. З чого почати? З рецепту затірки, може?
Затірка робиться так: вариться борошно, розведене водою. Багато води, трохи борошна. Потім - кілька крапель олії. Якщо є олія... А ні - то й ні.
А якщо узяти трохи борошна, додати висівок та вимісити тісто, то вийде хліб. Чи щось дуже схоже на хліб.
А з гілочок вишні та малини - добрий чай. З лободи можна зварити щось схоже на суп. А якщо узяти в руки гірчак, довго крутити між долонями, говорячи: «Гірчак-молочай... (як же там далі? Забула), то можна потім їсти той гірчак. Без приговорок можна їсти таку траву - «козельку». А як усі ці трави, та ще кропиву, кінський щавель степовий, листя кульбаби - то стільки страв можна зробити! Жаль, недовго. Кілька днів по весні.
Чому я це знаю? Я, що крутила носом у дитинстві на ковбасу та м’ясо, вимагаючи чогось особливо смачненького. Ти теж капризував за столом, наше дитинство припало майже на одні роки. Моє - у Запоріжжі, твоє - в Криму. Чому не знаєш ти таких рецептів? Невже бабуся не розповідала? Чи ти погано слухав, гасаючи вже подумки на велосипеді, та у футбол із хлопцями. Я теж стрибала у вікно, почувши заклик: «Грати у войнушку!», мої коліна теж не заживали після велосипедних змагань з братами наперегонки. Чому ж і я, й мої брати знають страшні рецепти та історії голодних років?
Я мовчу. Мовчать запорожці за сусідніми столами. Ми слухаємо, як ти кричиш: «Не було Голодомору! Усе придумано і цифри підтасовані! Не було у Криму, то і у вас не було!»
... Розповісти тобі про мого діда, першого комсомольця на селі - і першого ж голову найпершого колгоспу? Коли вже стало зрозуміло, що насувається голод - ось слухай, що він зробив! Він зачинився якось увечері з агрономом і довго щось там рахував. Вирахували, що озимі, посіяні рідше - то є вихід. Ніхто цього не помітить, а лишок посівного зерна допоможе людям пережити зиму. Так і зробили. Лишок не роздали по хатам, як того чекали люди. Бо знав мій дід, що не кожна мати відірве від себе шматок хліба та віддасть дітям. Інша й від дітей приховає - знав це мій мудрий дід.
І придумав він ідальню, де кожна людина з села мала право на усього одну в день миску тієї затірки, у якій плавали краплі олії, а іноді - кілька шкваринок. Та на один в день окраєць хліба з полови - чорного хліба голодного року. Але завдяки тій їдальні, жодна людина у селі не померла тої зими. Вдумайся - жодна! Коли вимирали села навкруги, у нашому селі - ніхто! Пухли від голоду, так, але не помирали. І кожного дня робив мій дід об’їзд села на «бєдці», заходив до кожної хати, перевіряючи - живі, протримаються, чи треба вже рятувати? Найслабшим видавався мішечок «додаткового раціону». Інші казали: «Їдь далі, Андрійовичу. Ще тримаємось» Слухаючи ці розповіді, не вірила я, що так казали люди. «Казали» - відповідала бабуся. - «Бо знали, що найголоднішою була у той час сім’я голови. Я й діти попухли тоді найбільше».
А навесні хтось із врятованих дідом односельців на діда й написав донос - за проріджені озимі. Так уперше дід пішов до Сибіру. Чи знав, що цим усе закінчиться? Звісно.
А може, розповісти про діда другого? Той був куркуль та багатій. Дивом врятувався від репресій, бо вчасно віддав сам добро своє у колгосп і швиденько встав до лав Комуністичної партії. Коли ж почалася найстрашніша зима тридцятих, покинув сім’ю і поїхав до родичів на багаті хутори. Бабуся ж, обсаджена купою голодних дітей, була засуджена «за колосок», як тоді казали. За зерно у кишені, що на дорозі зібрала. П’ятеро дітей лишились самі. Молодшій чотири роки, старшій шістнадцять. Тітки рідні не покинули, прийшли й забрали ... старших двох до себе. Бо ці вже великі, зможуть працювати по господарству. «А молодші?» - з жахом питала я. «Молодших покинули - бо у тіток самих по лавках малі діти» - спокійно пояснювали мені. О, часи, о, люди!..
Мій тато (12 років) усю зиму годував тоді братика й сестричку (4 і 6 років). Чим? Слухай: мерзлими овочами, що дивом знаходив на городах, котами, які спочатку довірливо йшли на руки, окрайчиками хліба, що заробляв чи просив у людей. А ближче до весни, коли вже не було й тієї «їжі», знайшов у хаті схованку. Мій дід лихий, безжальний, але закоханий в агрономію, сховав запас сортового насіння. Варили, їли - завдяки тому вижили. Коли доварювали останнє, у хату вступив дід. Бив дітей смертним боєм, особливого старшого, тата мого. Біг тато скалічений до станції, скочив у товарняк - до Ташкенту. Так мріяв, як тисячі дітей того часу...
... Чому ми слухаємо мовчки, коли ти захоплено розповідаєш про світлі радянські часи ? Я ковтаю образу - ти говориш, що репресовані дійсно були ворогами народу. Голодуючі - були поганими господарями. Мовчать і слухають вусаті робітники Автозазу, Дніпрогесу, Запоріжсталі. Жителі міста, яке на 80% складається з вихідців із села. А села ж - нонсенс! - вимирали тоді нарівні з містами.
Ми не мовчали - не втримались ми. Я розповідала тобі пам’ять поколінь - свою? Мамину? Бабусину?
Земляки забули про пиво. Сідали до нашого столу, гупали шкарубкими долонями - тримайся, мовляв! І розказували тобі пам’ять своїх батьків... Вуйко зі Львівщини розповідав, як збирала Західна Україна ешелони з хлібом для голодуючих українців східних. І як палили ті ешелони радянські прикордонники - такий був наказ.
Ти не повірив жодному слову. Чому?
... За 500 днів (з квітня 1932 по листопад 1933 років) в Україні загинуло від голоду близько 10 мільйонів людей. Навесні 1933 року кожної хвилини помирало 17 чоловік, а кожного дня - 25 тисяч...
... Найбільше постраждали сучасні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Житомирська і Київська області. Тут смертність перевищувала середній рівень у 8-9 разів...
... Конгрес Сполучених Штатів Америки назвав голод в Україні Геноцидом. У листопаді 1989 року комісія Дж. Сандберга заявила, що причиною масового голодування в Україні були надмірні хлібозаготівлі, примусова колективізація, розкуркулення і бажання уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізму»...
Крім офіційних даних, є ще пам’ять народу. Живі ще ті, хто був тоді дітьми. Прислухайтесь до їхнії споминів:
«Віра померла після голодного року. Слаба була, худа дистрофічно... А тут пневмонія. Не пережила.»
«Ноги не влізали в калоші, так розпухали.»
«Костя пропав після зими голодного року. Втік до Ташкенту, а повернувся через п’ятнадцять років. Якраз вже й мама своє відсиділа, то впізнала його.»
«Котів, собак тоді поїли...»
«А мама просила - спіть, діти. Коли спиш, їсти не так хочеться...»
То не було Голодомору?..