8 травня...
Зараз, в День Перемоги, вип’ю я з друзями келих червоного сухого вина в пам’ять шістьох осіб: двох українців і чотирьох німців.
Українці - це мої діди, що не повернулися. Татів батько загинув, захищаючи Москву восени 1941-го; мамин відмовився від броні й пішов на фронт добровільно. Загинув у червні 1942 на Волховському фронті, виходячи з оточення, куди потрапила 2 Ударна армія.
Четверо німців - це солдати й єфрейтори, що жили на квартирах в наших сім’ях під час окупації України. Звичайні молоді люди, відірвані війною від своїх родин. Остання світова війна була, мабуть, першою по-справжньому тотальною, коли моральні вимоги висувалися до кожного без винятку. Кому цікаво, той зрозуміє, що я маю на увазі, із цього давнього діалогу в щоденнику Іллі Винарського. Німецькі солдати, розквартировані в наших сім’ях, виявили порядність по відношенню до нас і суттєво допомагали продовольством, хоч ділитися їжею з унтерменшами чи допомагати їм у будь-який спосіб офіційно суворо заборонялося. Поставлені в умови, коли система не просто дозволяла, а заохочувала знущання, конкретно ці четверо вели себе достойно. Тим солдатам, з моральної точки зору, просто крупно пощастило, як пощастило двадцять п’ять років згодом і моєму татові, коли той вже сам опинився в ролі окупанта в Чехословаччині - ніхто не потрапив у ситуацію, коли від нього прямо вимагалося чинити зло. За таких обставин гідна людини поведінка варта того, щоб за неї щиро подякувати.
Я не знаю нічого, крім імен тих молодих німецьких солдатів. Я не знаю навіть, чи змогли вони вижити до кінця тієї бойні. Якщо хтось таки зміг, то дай Бог йому здоров’я і довгих років життя.
Для мене особисто та війна вже давним-давно не велика і не вітчизняна... Все значно складніше в тій тяжкій історії. У нашого сучасного суспільства і в основної маси сучасних “переможців” явно не гаразд із мораллю, якщо НКВС-івські наволочі мають в Україні статус ветерана, визнання й пільги, в той час як інші учасники війни - партизани УПА, що билися за Україну, а потім ще й по 20 років у радянських концтаборах повідсиджували, - і досі позбавлені визнання на рівні парламенту - на поталу совковому поколінню нинішніх червоних пенсіонерів, як завжди найсумлінніших виборців.
У мами в класі 1945 року лише в трьох дівчат з фронту повернулися батьки. Лише в трьох... Оце реальний страшний баланс тієї війни. Із тих, хто витримав найтяжчі роки війни до кінця вижили лічені відсотки. А про більшість тих, хто повертався, влучно співав Висоцький: “...а у Попова Вовчика отец пришел с трофеями.”
Я не п’ю за перемогу; я не п’ю за переможців. Це вже давно не моє... Моє сприйняття “перемоги” не відрізняється від її сприйняття центральними європейцями.
Я п’ю лише за порядних людей і чесних солдатів - своїх і чужих.
***
Rose Ausländer
DIE AUFERSTANDENEN
Wo sind
die Auferstandenen
die ihren Tod
überwunden haben
das Leben liebkosten
sich anvertrauen
dem Wind
Kein Engel
verrät
ihre Spur
Роза Ауслендер
ВОСКРЕСЛІ
Де ті воскреслі
які здолали
свою смерть
які голублять життя
довіряються вітрові
Жоден янгол
не відкриє нам
їхніх слідів
(переклад Петра Рихла)
Українці - це мої діди, що не повернулися. Татів батько загинув, захищаючи Москву восени 1941-го; мамин відмовився від броні й пішов на фронт добровільно. Загинув у червні 1942 на Волховському фронті, виходячи з оточення, куди потрапила 2 Ударна армія.
Четверо німців - це солдати й єфрейтори, що жили на квартирах в наших сім’ях під час окупації України. Звичайні молоді люди, відірвані війною від своїх родин. Остання світова війна була, мабуть, першою по-справжньому тотальною, коли моральні вимоги висувалися до кожного без винятку. Кому цікаво, той зрозуміє, що я маю на увазі, із цього давнього діалогу в щоденнику Іллі Винарського. Німецькі солдати, розквартировані в наших сім’ях, виявили порядність по відношенню до нас і суттєво допомагали продовольством, хоч ділитися їжею з унтерменшами чи допомагати їм у будь-який спосіб офіційно суворо заборонялося. Поставлені в умови, коли система не просто дозволяла, а заохочувала знущання, конкретно ці четверо вели себе достойно. Тим солдатам, з моральної точки зору, просто крупно пощастило, як пощастило двадцять п’ять років згодом і моєму татові, коли той вже сам опинився в ролі окупанта в Чехословаччині - ніхто не потрапив у ситуацію, коли від нього прямо вимагалося чинити зло. За таких обставин гідна людини поведінка варта того, щоб за неї щиро подякувати.
Я не знаю нічого, крім імен тих молодих німецьких солдатів. Я не знаю навіть, чи змогли вони вижити до кінця тієї бойні. Якщо хтось таки зміг, то дай Бог йому здоров’я і довгих років життя.
Для мене особисто та війна вже давним-давно не велика і не вітчизняна... Все значно складніше в тій тяжкій історії. У нашого сучасного суспільства і в основної маси сучасних “переможців” явно не гаразд із мораллю, якщо НКВС-івські наволочі мають в Україні статус ветерана, визнання й пільги, в той час як інші учасники війни - партизани УПА, що билися за Україну, а потім ще й по 20 років у радянських концтаборах повідсиджували, - і досі позбавлені визнання на рівні парламенту - на поталу совковому поколінню нинішніх червоних пенсіонерів, як завжди найсумлінніших виборців.
У мами в класі 1945 року лише в трьох дівчат з фронту повернулися батьки. Лише в трьох... Оце реальний страшний баланс тієї війни. Із тих, хто витримав найтяжчі роки війни до кінця вижили лічені відсотки. А про більшість тих, хто повертався, влучно співав Висоцький: “...а у Попова Вовчика отец пришел с трофеями.”
Я не п’ю за перемогу; я не п’ю за переможців. Це вже давно не моє... Моє сприйняття “перемоги” не відрізняється від її сприйняття центральними європейцями.
Я п’ю лише за порядних людей і чесних солдатів - своїх і чужих.
***
Rose Ausländer
DIE AUFERSTANDENEN
Wo sind
die Auferstandenen
die ihren Tod
überwunden haben
das Leben liebkosten
sich anvertrauen
dem Wind
Kein Engel
verrät
ihre Spur
Роза Ауслендер
ВОСКРЕСЛІ
Де ті воскреслі
які здолали
свою смерть
які голублять життя
довіряються вітрові
Жоден янгол
не відкриє нам
їхніх слідів
(переклад Петра Рихла)