уже застаріле, уже історія
Взято з https://www.facebook.com/vika.yasinskaya?hc_location=timeline
Його історія - нетипова і складна, бо він не професійний лікар і навіть не волонтер медслужби Майдану. Павло - вебдизайнер з Луцька. Він приїхав 12 грудня. Підготовка у Павла доволі специфічна: він капітан клубу реконструкторів у Луцькому замку, кращий лучник Західної України. Але тут він не стріляє, а рятує. Бо більше шести років працював рятувальником в російському МНС. Вважає, що з його досвідом польової хірургії його місце зараз тільки тут - на Майдані. Його головна відмінність - він не боїться крові і вміє діяти в екстремальних ситуаціях.
Павло каже, що свідомо їхав медиком саме у другу сотню самооброни, тому що мав вже тут друзів. Він розповідає: «Коли 19 січня була мирна хода на Грушевського, медична служба мала обслуговувати лише периметр Майдану. Тож коли почалися зіткнення, у величезній колонні було лишень 2 медика з сотень самооборони. Але вже за півгодини медики Майдану почали підтягуватись у зону конфлікту - на свій страх і ризик, адже був наказ відходити. Лікарі не виконали цей наказ, тоді між собою говорили просто: «допоки на Грушевського буде хоч одна людина - ми будемо тут. Ми спочатку під аркою при вході на Грушевського, 4, організували перев’язочний пункт. Власне я займався адмініструванням, тому що потрібно було організовувати коридори для евакуації поранених у безпечне місце. Адже натовп є натовп. Коли стало ясно, що це вже надовго, медики самооборони зайняли перший поверх у приміщенні. Тому що на вулиці, на морозі і під обстрілом перев’язувати поранених було неможливо. Вже 22 числа, коли були атаки, у медичний пункт закрили двері, щоб не зайшов беркут. На дверях - великий білий прапор з червоним хрестом, ми ще спеціально наліпили футболки медиків. Та й двері прозорі, добре видно, хто всередині. Але вони вибили шибки - і в середину полетіли гранати. В приміщенні вибухи гранат набагато гучніші. Але нам пощастило - там був чорний хід і медики евакуювали поранених до Жовтневого. Ми тоді забрали поранених і найцінніше медичне приладдя. Хірургічні інструменти на той час майже не мали ціни, але вони в основному залишились там. Коли ми повернулись нічого не залишилось, усе було розбите і розтрощене. Навіщо? Не розумію.
Ніколи не забуду ту ніч, з неділі на понеділок, друга година ночі, на газ вже ніхто не зважає. Я і ще один медик стоїмо напоготові, видивляючись кого будуть виносити. Або ж після вибухів кидались вперед, щоб когось забирати. Але чекаємо. Стоїмо і палимо. Підходить до нас бабця, років 70, і каже: «внучки, что же вы делаете? Вы же медики. Вы первыми должны знать, что курить -вредно», - і під оцими хвилями диму, газу, гарі від автобусів..це було весело. Але нам довелося наполягти, щоб ця літня жінка відійшла.
4 сотні займаються безпосередньо охороною периметру оборони (барикади), всередені майдану за нашими спинами та сама охорона сцени, контроль підземного переходу, профспілки, КМДА… На самому початку прибували люди і організовувались ще сотні, навіть не знаю скільки їх зараз. 2 сотня - це така геройська, бита сотня. Коли ми прогнали підрозділ ВВ з Українського дому і там почалося поселення, нам запропонували перебазувати туди хоча б частину бійців. Там тепло, там сухо, там інфраструктура краще. Всі як один сказали: «як, ми звідси….кудись.?? .ні-ні, ми будемо в наметі сидіти, буржуйку палити, мерзнути..але ми нікуди не підемо». Тут я зайняв свою нішу, бажання поїхати додому виникає, але лише на 1 день. Коли тихо - поїхати поспілкуватись з друзями і повернутися. Звісно мене не тішить зашивати поранення, носити загиблих на руках (Павло переносив до медпунктів Нігояна і Жизневського). До дому хотілося б повернутися, але, можливо це звучить пафосно, мій обов’язок віддати свій досвід на цю правдиву справу - допомогти Майдану. Тому що бувають такі тут думки : я б краще стояв би десь на варті, був на передовій, чи ганяв тітушок. Але там вистачає людей, які можуть це робити. А я тут роблю свою справу. Коли почалося на Грушевського, багато хто зрозумів: на Майдані - війна. Але ж війна тут постійно, можливо не помітна, через те, що не про всі події можна й розповісти. Тому що - тітушки, провокатори, когось міліція відловила, коли йшов помитися до друзів. По відомим причинам ми не можемо звертатися до лікарень і усе намагаємось вирішувати тут.
Бійці сотні для мене - це вже родина. Ми познайомились тут, але відчуття такого братерства, що ніби-то ми знаємо одне одного з дитинства. І дійсно, цей намет, в якому буває холодно, мокро і тісно, коли багато людей - це не зовсім рідний дім, але для більшості це вже щось єдине, спільне. Всі кличуть один одного в гості, ми сміємося, що ще роки зо два будемо в дорозі. Тут ніхто не скаже «якщо буде перемога». Замість цього кажуть: «коли буде перемога». Тобто десь так: «коли буде перемога, тоді приїжджай до мене в гості…» Ніхто не знає коли це буде, але зневіри немає…усі впевнені, що буде перемога на 100%.