Розсмикані думки про - 3
Originally posted by chestnut_ah at Розсмикані думки про - 3
Час летить, не зупиниш, не доженеш. Світ навколо міняється так стрімко, як не мінявся вже не знаю скільки років. Смішними зараз видаються теоретизування колись знаменитих мудрагелів про "кінець історії". Внєзапно виявилося, що як ни крути, а до історії цілком можна прикласти відомі старшому поколінню рядки "Есть у революции начало, нет у революции конца". Власне, якщо говорити про українську революцію, то в неї точно нема кінця-края, ми зараз якраз перейшли до нового її етапу. І завершити його до столітніх роковин її початку навряд чи вдасться
Майже рівно півроку тому написав я ось таке:
Як же їм хотілося, щоб крові було більше, щоб можна було, як шість років тому під час інших олімпійськиз змагань, смакувати фото страшливо знівечених трупів ще й наших хлопців, на втіху й на глум своїй «цільовій авдиторії»
Пройшло півроку - й маємо й трупи, і втіху, й глум, і ще одне "перемир'я". Але маємо й, хочеться вірити, великі зміни в суспільстві. Маємо нарешті усвідомлення, хто нам друг,а хто ворог. Маємо недекоративну армію, яку допомагають обладнувати самі громадяни, бо в держави не вистачає чи то ресурсів, чи то повороткості, чи то й часом бажання. Маємо урозуміння, що "смітник історії" може стати не фігуральним висловом - і тим же розумінням починають просякати й різноманітні достойники. Якщо за минулі чверть століття в нас не було єднаючої національної ідеї, то зараз вона починає прокльовуватися, як зелені парості крізь тріснутий асфальт
Епохальні події забарвлюють собою све інше, навіть людські стосунки починаєш розглядати через їхню призму. Із сумом часто приходиш до висновку, що раньші дзвіночки чужості, що помічав але не давав собі ради додумати до кінця, що ж вони означають, вказували на те, що добре знана тобі людина раптом справді дивиться на світ очима абсолютно іншими порівняно з тобою. Тобто настільки іншими, що бачить зовсім інший світ навколо себе. Більш того, коли реальний світ протирічить її баченню, то "тим гірше для фактів". І що з цим робити, окрім всіляко уникати розмов на гострі теми, щоб не побити горшки на багато років вперед - не знаєш
Зате як же буває приємно узнавати, що людина, з якою про всі ці моменти й мова не заходила - чи то просто якось не заходила розмова, чи то знаєш її так давно, і ще з того часу, коли про це взагалі говорено не було, а потім просто зустрічі були настільки нечастими, а ці питання настільки другорядними, що про них і не йшлося - от коли виявляється, що ця людина бачить світ так же, як і ти (хоча підсвідомо ти був готовий чекати іншої реакції) - це пц як втішно...
А надто коли це люди із країни, ставлення до якої тепер назавжди буде зовсім іншим... Тому що 86 відсотків 86 відсотками, але за їхніми межами залишаються мільйони розумних і чесних людей. І про це теж треба не забувати, і нагадувати собі, особливо коли зустрічаєшся з особливо ідіотськими висловлюваннями вишиватників
Чомусь це відчуття мені виявляється схожим на відчуття спільної причетності до одного таємного ордену, масонської ложі чи що... Коли думаєш, що можеш покластися на іншу людину, тому що сам би вчинив так само на її місці. Звичайно, натура людська є такою, якою вона є, і розчарування будуть, але чомусь вірю, що їх буде менше, ніж навпаки
Час летить, не зупиниш, не доженеш. Світ навколо міняється так стрімко, як не мінявся вже не знаю скільки років. Смішними зараз видаються теоретизування колись знаменитих мудрагелів про "кінець історії". Внєзапно виявилося, що як ни крути, а до історії цілком можна прикласти відомі старшому поколінню рядки "Есть у революции начало, нет у революции конца". Власне, якщо говорити про українську революцію, то в неї точно нема кінця-края, ми зараз якраз перейшли до нового її етапу. І завершити його до столітніх роковин її початку навряд чи вдасться
Майже рівно півроку тому написав я ось таке:
Як же їм хотілося, щоб крові було більше, щоб можна було, як шість років тому під час інших олімпійськиз змагань, смакувати фото страшливо знівечених трупів ще й наших хлопців, на втіху й на глум своїй «цільовій авдиторії»
Пройшло півроку - й маємо й трупи, і втіху, й глум, і ще одне "перемир'я". Але маємо й, хочеться вірити, великі зміни в суспільстві. Маємо нарешті усвідомлення, хто нам друг,а хто ворог. Маємо недекоративну армію, яку допомагають обладнувати самі громадяни, бо в держави не вистачає чи то ресурсів, чи то повороткості, чи то й часом бажання. Маємо урозуміння, що "смітник історії" може стати не фігуральним висловом - і тим же розумінням починають просякати й різноманітні достойники. Якщо за минулі чверть століття в нас не було єднаючої національної ідеї, то зараз вона починає прокльовуватися, як зелені парості крізь тріснутий асфальт
Епохальні події забарвлюють собою све інше, навіть людські стосунки починаєш розглядати через їхню призму. Із сумом часто приходиш до висновку, що раньші дзвіночки чужості, що помічав але не давав собі ради додумати до кінця, що ж вони означають, вказували на те, що добре знана тобі людина раптом справді дивиться на світ очима абсолютно іншими порівняно з тобою. Тобто настільки іншими, що бачить зовсім інший світ навколо себе. Більш того, коли реальний світ протирічить її баченню, то "тим гірше для фактів". І що з цим робити, окрім всіляко уникати розмов на гострі теми, щоб не побити горшки на багато років вперед - не знаєш
Зате як же буває приємно узнавати, що людина, з якою про всі ці моменти й мова не заходила - чи то просто якось не заходила розмова, чи то знаєш її так давно, і ще з того часу, коли про це взагалі говорено не було, а потім просто зустрічі були настільки нечастими, а ці питання настільки другорядними, що про них і не йшлося - от коли виявляється, що ця людина бачить світ так же, як і ти (хоча підсвідомо ти був готовий чекати іншої реакції) - це пц як втішно...
А надто коли це люди із країни, ставлення до якої тепер назавжди буде зовсім іншим... Тому що 86 відсотків 86 відсотками, але за їхніми межами залишаються мільйони розумних і чесних людей. І про це теж треба не забувати, і нагадувати собі, особливо коли зустрічаєшся з особливо ідіотськими висловлюваннями вишиватників
Чомусь це відчуття мені виявляється схожим на відчуття спільної причетності до одного таємного ордену, масонської ложі чи що... Коли думаєш, що можеш покластися на іншу людину, тому що сам би вчинив так само на її місці. Звичайно, натура людська є такою, якою вона є, і розчарування будуть, але чомусь вірю, що їх буде менше, ніж навпаки