П’яту добу у дорозі. Галопом по Волині, королівський прийом у Бресті і шикарні білоруські дороги
У вівторок, 2 серпня, о 6-й ранку я вже стояв на пероні луцького залізничного вокзалу.
Погода була бридка +15 і дрібний дощик.
У столиці Волині на мене, не дивлячись на мої вмовляння здибатися пізніше, мене зустрів мій друг Юра Лісничук. З ним я познайомився завдяки спільному інтересу до транспорту.
План в нас був такий: Прогулянка Луцьком - заїзд на Шацькі озера і автобус на білоруський Брест з Ковеля. Але як виявилося потім, він змінився.
Забігши на автовокзал і подивившись на розклад, ми повернулися назад до Привокзальної площі, де Юрко припаркував свою машину. Ледве пролізши крізь бетону огорожу ми вийшли на залізничні колії. На паркані пропонували попрацювати у Польщі.
- Хлопці, допоможіть, - крикнула жіночка, що переходила колії.
Юра миттєво відгукнувся на її прохання і вони разом перенесли кравчучку.
- Дякую! - сказала жіночка і пішла у бік ринку, що знаходився як раз за вокзалом.
За 7 хвилин я та Юра вже сиділи у авто. Скромний хлопець не схотів фотатися, але один кадр я все ж зробив.
Їдемо столицею Волині. Мій колега жваво розказує про своє місто. Зупиняємося.
- Ось там наша дитяча залізниця, - показує Юрко.
Бачимо охайний приватний будиночок - тут знаходиться станція.
Поруч стоїть локомотив
- Колії проклали у низовині - тому часто затоплює, - пояснює мені Юрко.
Повертаємося у машину. Прямуємо до Андрія - хлопця, котрий продовжить екскурсію містом. Юрі треба на роботу. На годиннику 7:30 і ми вже підрулюємо до під*їзду мого нового екскурсоводу. За 15 хвилин до нас виходить Андрій. Знайомимося.
- Зідзвонимося і зустрінемося пізніше, - промовив Юра і від’їжджає. Йдемо на зупинку. Чекаємо на тролейбус. Скоро бачимо «рогатий» «Богдан», зібраний у Луцьку. Втискуємося у нього. Ранок - людей багато.
- Таких «Богданів» всього виробили два. Це експериментальна версія, - розказує мій співрозмовник.
Передаю гривню за проїзд через людей - як у маршрутці. За кілька зупинок виходимо. Перед нами - місцевий готель «Україна».
- В нас була така сама копія - готель «Дружба». Нещодавно його демонтували, - кажу я.
Ліворуч помічаю театр імені Шевченка, перед яким «виріс» пам*ятник чомусь Лесі Українці.
8:20 - вже тепліше.
На тій самі площі є головний собор міста - Свято-Троїцький. Збудований у 1752 році. Належить Київському патріархату.
Цікаво, що лише на Волині кількість церков КП перевищує чисельність храмів Московського.
Виходимо на головну вулицю міста - проспект Волі. Чисто і кольорові будиночки скрізь.
Продовжуємо прогулянку. Перед нами - університет Лесі Українки зі скульптурою… Тарасу Шевченку!
- Наш мер пожартував, що треба поміняти пам*ятники місцями. Цей перенести до театру, а той - сюди. Але залишився на думці, що це - своєрідна цікавинка Луцька.
Крокуємо вулицями. Такий-но приватний будинок і авто. Паркан із сітки - Польщу нагадало: видно подвір*я. Тільки бідніше.
Навпроти - центральний ринок Луцька.
І маршрутка у місто Кетчупу
За пару хвилин потрапляємо з Андрієм в історичну частину
А ось і луцький замок. Для відвідувачів він відкривається о 10-й, а на годиннику тільки 9-та.
- Так не годиться! - подумав я і почав діяти.
Підходжу до охоронця.
- Добрий день, а замок закрити? Ніяк пройти не можна?
- Ні хлопці, приходьте за годину. Якщо начальство побачить, що я вас впускаю, мені добре не буде.
Ну що - штурмуємо перевіреним психологічним прийомом.
- В мене автобус за 40 хвилин - не виходить. Я аж з Донецька приїхав… - вмовляю я.
- З Донецька? І українською говорите? Проходьте хлопці, тільки так далеко не заходьте, - відповів дідусь.
Спрацювало. Як же інакше.
Обходимо навколо замку - саме він на купюрі у 200 гривен - придивіться.
Приватні будиночки оточили цю захисну споруду
Не тільки дніпровську Настю кохають, ще хтось має почуття до Олічки
Швиденько пересуваємося містом. От і кірха протестантська.
А за нею - приватний особняк. У народі його звуть «будинок архітектора». Скульптури робив його власник.
Повертаємося у центр. По-європейськи виглядає
Дивимося на годинник - Юрко не дзвонить. Починається дощ. Плани міняються - скасовую візит на озеро Світязь. Вирішуємо з Андрієм заземлитися у кафечці. Це все за 25 гривен. А ну і пиво ще 8-гривен.
Андрій замовляє собі лише чай.
- Дякую, я не голодний, - каже він.
Знов повертаємося до замку. Платимо за вхід 10 гривен. Інакше не можна, бо це ціна разом з експозицією. Хитро зробили. Просто у середину, як це повинно бути за законом, не зайдеш. Шаримося.
З вежі відкривається вид на ринок. Прямо «парад» старих ЗИЛів.
- Будь ласка, не дзвоніть у дзвони! - писалося у проханні поруч. Чому б не спробувати?
Фух, підніматися було важко!
З гори видно все військові причандалля
«О хлебе насущном»:
Вогонь!
Верстат для друкування грошей. Працює!
Покидаємо замок. Йдемо крізь ринок.
Дзвоню діду - кажу ціни.
- А ты в Луцке? Там есть одна женщина, - починаэ він.
- Что ты с ней делал? - одразу питаюся я.
- Был 59 год. Мы встречались с ней 3 дня. Она из Луцка. Жила у нас в Донецке в третьем общежитии, - продовжує він.
- А как она тебя узнает? - зустрічне питання від мене.
- Скажи, что Вадим. Мне тога было 18 лет, я завел ее с другом в посадку, а она убежала, - сміється він.
Адресу, котру він сказав я так і не знайшов. Мабуть перейменували вулицю. Але історія потішила.
Андрій продовжує показувати мені місто.
Театр ляльок
Мерія
Знов опиняємося на площі Театральній. Сьогодні - день ВДВ. ЗА ВДВ!!!
«Мій» бар. У Терополі є секс-шоп з такою ж назвою
Напроти цього оголошення стоїть кіоск, де продають місцеве пиво.
Беру одне. Просять паспорт. Показую. Підходить маршрутка і я кидаю пляшку у рюкзак - для мого хоста у Бресті.
Їдемо на зустріч з Юрою. Він по роботі прямує на машині у Володимир Волинський - старовинне місто. Бере мене. Дякую Андрію за екскурсію і сідаю у вантажівку.
По дорозі заїжджаємо на завод «Торчин». Класно виглядає. А от біотуалети - засрані. Фотати не став той жах.
За півтори годинки ми у Володимирі. Вискакую з машин і тут… опля випадає скляна плашка і розбивається в калюжі при цьому йдуть бульбашки як від шампанського.
- На щастя, - думаю я.
Крокуємо на вокзал - дізнатися поїзди на Ковель. Повна лажа.
Далі йдемо у центр міста крізь приватну забудову.
На Волині дуже багато кольорових будиночків
Собор
Пробую воду з джерела
Місцевість тут болотиста
Безкоштовно не возять
Ще один кольоровий - прикольно
І ще
Прошу Юру сфотати мене на фоні оранжевого готелю
Прогулюємося містечком
На зустріч йдуть колоритні мужики
За 20 хвилин сидимо у ПАЗику - наступний пункт - Ковель.
У Ковелі одразу купую за 62 гривні квиток на вечірній автобус до Бресту. Приїзд - о 21-й годині. Юрку треба повертатися до Луцька. Його забирає машина по роботі. Дякую тобі Лісничук - приїжджай до нас!
Я тим часом лишаюся у кафе. Замовляю легкий салатик, картоплю фрі та пиво.
Підкріпившись прогулююсь вздовж вокзалу. Прямо перед його будівлею - стихійний ринок. Продають все що завгодно. 1,5 літри молока 6 гривен.
Поруч стоїть мікроавтобус з написом «Брест».
- Скільки до Бреста і коли відїзд?
- 100 гривен. Наберіть ще 2-3 особи і поїдемо. Не буде - не поду. Я таксист, - зауважив водій.
Їду на перон. Бачу маму з дівчиною. Повертаються з моря. Прошу їх зафотити мене.
- Алина, сфотографируй мальчика, я не умею, - каже жіночка дочці.
Водій говорить російською.
- Не знаю корда при едем в Брест. Зависит от того, сколько на границе будем стоят, - наголосив він.
Їдемо. Ура! За годинку-другу я вже у Білорусі. Напроти сидять рудий волиняка - постійно обнімає свою дівчину. Попереду них дві дівчини трохи старших за мене. Їдуть з відпустки до Криму.
Дістаю контик. Жую.
От блін! Автобус скаче по вибоїнах
- Вы гражданин Украины?
- Так
- Заполните
Олегович заповнює імміграційну картку
За півгодинки ми на кордоні
- Добрий день, - кажу я і протягую паспорт нашому чорноокому прикордоннику.
- Добрий, - бере він мій документ і звіряє фотку.
Забравши паспорти він віддаляється. Народ вивалюється і йде у “Dutu free” замість “Duty free”.
Ціни у євро.
- У нас можна і в гривнях платити, - заспокоює продавець.
Троє загорілих українців набрали пива. Пили потім, що аж пляшки дзвонили по салону до самого Бресту.
За 40-45 хвилин від’їхали. Зайшов білоруський прикордонник. Світлий з блакитними очима.
- Добрий день, - привітався я, протягуючи йому паспорт.
У відповідь лише тиша і серйозний вираз обличчя.
Стояли довгесенько. Мабуть хвилин з 75. Я тим часом дивився на машини. Абсолютна більшість були іномарки з білоруськими номерами. При чому новеньки - не старші 5-7 років.
Нарешті охоронець кордону повертається і віддає паспорти. Автобус заводиться. Ура! Я - у Білорусі!
Переш, що кидається в очі - приватні охайні будиночки, бездоганні дороги, чистота та повна відсутність реклами. Пишу Сашкові (моєму хосту по кауч-серфінгу), що буду у Бресті за 40 хвилин.
Сонце заходить, ми мчимо крізь ліси та поля - дуже гарний краєвид!
Білоруси починають дзвонити своїм.
- Отдохнули в Крыму отлично. Жили недалеко от Севастополя. Только, представляєш, за простой палатки брали по 25 гривен в сутки, - каже у слухавку дівчина, що сиділа попереду від рудого.
На мобільних приходить смс-ка, що вартість дзвінків вхідних та вихідних - 9 гривен хвилина. Чудово!
Вирішую подзвонити Сашкові. Не зі свого, звичайно.
- Вибачте, я від Вас можна подзвонити. Я заплачу, - питаю я у білявки.
- Конечно! Платить не нужно, - відповіла вона і протянула мені слухавку.
Набираю Сашу.
- Сашко привіт, це Влад з України. Я за 20 хвилин на автовокзалі, - пояснюю я.
- Хорошо. Я уже тут. Выйди раньше. Я встречу тебя на машине. Что он проезжает? - питає він.
- А де ти живеш, - у зустріч кажу я.
- Микрорайон Бульба, - чується меня.
- Бульба? - перепитую. - Як вийду напишу тобі де я.
Жіночка що дала телефон підказала, що ця «Бульба» буде вже скоро і вона скаже.
- Выходите, - каже вона за кілька хвилин.
Забираю розказ і бачу напис «Цагляная». Тіки-но опинився на зупинці, як до мене звертається хлопець років з 16-17.
- Есць позвонить?
- Я у роумінгу - пояснюю йому
Пишу Сашкові повідомлення: «Я на зуп «Цагляная».
Саша ще потім довго голову ламав, що таке зуп (скорочено від «зупинка». Білоруською то буде «прыпынак».
Поки є час придивляюся, ще не побачив жодне російське авто: як старе, так і нове. Як виявилося, у Білорусі до 1 липня було дуже мале мито на ввіз авто із Європи. Середня машина була на 2 тисячі євро дешевша, ніж в Україні. За автівками вони спочатку їздили до сусідніх Польщі та Литви. Потім, коли там вибір звузився поїхали до Німеччині та Франції.
Найбільший ажіотаж був у першому півріччі цього року, адже від 1 липня країна вступила у митний союз з Росією. Через це мито збільшилося у 5 разів. Тому масово приганяли машини. Тільки за останній місяць у країну привезли 250 тисяч автівок з Європи!
Друге на що звертаєш увагу - швидкість, з якою тут їздять. Не дивлячись на майже заміську трасу, не побачиш авто, що їде більше 60 км/год.
Мої думки припиняє автомобіль що під*їхав на зупинку. Бачу за кермом того самого життєрадісного Сашка, котрий був на фотці в Інтернеті. Поруч з ним -дівчина.
- Влад, - кажу я,
- Юля, Саша, - відповідають вони.
Одразу виникає симпатія до цих людей. Кажуть перші враження лишаються на все життя. Сідаю назад. Пристібаюсь. Сашко протягує і тисне мені руки.
- Уважаю, - сказав він.
- ? - не розуміє Юля
- Молодец, что пристегнулся, - пояснив Саша.
Машина заводиться і ми їдемо.
- Ви розумієте українську, - питаю я.
Обидва позитивно кивають головою.
Як виявилося, у багатьох селах Брестської області говорять «тросянкою» (це суміш білоруської, російської та української).
- Яка назва твого району? - допитуюся я.
- Вулька, - відповідає Сашко.
- А я думав Бульба, - кажу посміхаючись.
По машині закотився щирій сміх.
За кілька хвилин ми на місці. Припарковуємо машину.
- Автомобілів тут купа. Жодного джипу чи «Жигулей», - помічаю я.
Якби не відсутність реклами - подумав би, що у Польщі.
Піднімаємося на поверх. У перегородці нас вітають сусіди. І не просто «привіт», а цікавляться життям один одного. Видно, що білоруси - дружній народ.
У квартирі з євроремонтом дуже затишно, чисто і всюди порядок. Сашко проводить мене до моєї кімнати. Кидаю рюкзак.
Прийняв душ і перевдягнувшись Сашко з Юлею запрошують повечеряти.
При чому самі не їдять.
На тарілці варена картопелька з мясом.
- Треба звикати, - подумав я.
Поруч салатик. Смачно поїв. За кілька хвилин прийшли друзі Саші та Юлі - Марина та Галя.
Вони теж кауч-серфери.
Розмова за чаєм, сухариками та вівсяним печивом йшла до самої ночі. Говорили на різні теми. Найцікавіші були про акції місцевої опозиції.
Нещодавно молоді люди по середах о 19-й збиралися на центральних площах білоруських міст і хлопали у долоні. Жодних лозунгів. Міліція одразу арештовувала їх і відводила до дільниці. На багатьох складали протоколи, штраф по котрим може бути 1 млн біл рублів (1300 грн). Приємного мало. Через це у країні по середах ввечері вимикали «В контакте», адже звідси люди домовлялися про подібні зустрічі.
А декотрих тут штрафують за те, що сказали щось погане на президента. Мобілки активних громадян прослуховуються. У Білорусі служба безпеки носить стару назву КГБ.
Але не буду вас лякати. В Білорусі все спокійно і безпечно. Втомлений, але переповнений новими емоціями і враженнями я пішов спати.
Далі буде…
Погода була бридка +15 і дрібний дощик.
У столиці Волині на мене, не дивлячись на мої вмовляння здибатися пізніше, мене зустрів мій друг Юра Лісничук. З ним я познайомився завдяки спільному інтересу до транспорту.
План в нас був такий: Прогулянка Луцьком - заїзд на Шацькі озера і автобус на білоруський Брест з Ковеля. Але як виявилося потім, він змінився.
Забігши на автовокзал і подивившись на розклад, ми повернулися назад до Привокзальної площі, де Юрко припаркував свою машину. Ледве пролізши крізь бетону огорожу ми вийшли на залізничні колії. На паркані пропонували попрацювати у Польщі.
- Хлопці, допоможіть, - крикнула жіночка, що переходила колії.
Юра миттєво відгукнувся на її прохання і вони разом перенесли кравчучку.
- Дякую! - сказала жіночка і пішла у бік ринку, що знаходився як раз за вокзалом.
За 7 хвилин я та Юра вже сиділи у авто. Скромний хлопець не схотів фотатися, але один кадр я все ж зробив.
Їдемо столицею Волині. Мій колега жваво розказує про своє місто. Зупиняємося.
- Ось там наша дитяча залізниця, - показує Юрко.
Бачимо охайний приватний будиночок - тут знаходиться станція.
Поруч стоїть локомотив
- Колії проклали у низовині - тому часто затоплює, - пояснює мені Юрко.
Повертаємося у машину. Прямуємо до Андрія - хлопця, котрий продовжить екскурсію містом. Юрі треба на роботу. На годиннику 7:30 і ми вже підрулюємо до під*їзду мого нового екскурсоводу. За 15 хвилин до нас виходить Андрій. Знайомимося.
- Зідзвонимося і зустрінемося пізніше, - промовив Юра і від’їжджає. Йдемо на зупинку. Чекаємо на тролейбус. Скоро бачимо «рогатий» «Богдан», зібраний у Луцьку. Втискуємося у нього. Ранок - людей багато.
- Таких «Богданів» всього виробили два. Це експериментальна версія, - розказує мій співрозмовник.
Передаю гривню за проїзд через людей - як у маршрутці. За кілька зупинок виходимо. Перед нами - місцевий готель «Україна».
- В нас була така сама копія - готель «Дружба». Нещодавно його демонтували, - кажу я.
Ліворуч помічаю театр імені Шевченка, перед яким «виріс» пам*ятник чомусь Лесі Українці.
8:20 - вже тепліше.
На тій самі площі є головний собор міста - Свято-Троїцький. Збудований у 1752 році. Належить Київському патріархату.
Цікаво, що лише на Волині кількість церков КП перевищує чисельність храмів Московського.
Виходимо на головну вулицю міста - проспект Волі. Чисто і кольорові будиночки скрізь.
Продовжуємо прогулянку. Перед нами - університет Лесі Українки зі скульптурою… Тарасу Шевченку!
- Наш мер пожартував, що треба поміняти пам*ятники місцями. Цей перенести до театру, а той - сюди. Але залишився на думці, що це - своєрідна цікавинка Луцька.
Крокуємо вулицями. Такий-но приватний будинок і авто. Паркан із сітки - Польщу нагадало: видно подвір*я. Тільки бідніше.
Навпроти - центральний ринок Луцька.
І маршрутка у місто Кетчупу
За пару хвилин потрапляємо з Андрієм в історичну частину
А ось і луцький замок. Для відвідувачів він відкривається о 10-й, а на годиннику тільки 9-та.
- Так не годиться! - подумав я і почав діяти.
Підходжу до охоронця.
- Добрий день, а замок закрити? Ніяк пройти не можна?
- Ні хлопці, приходьте за годину. Якщо начальство побачить, що я вас впускаю, мені добре не буде.
Ну що - штурмуємо перевіреним психологічним прийомом.
- В мене автобус за 40 хвилин - не виходить. Я аж з Донецька приїхав… - вмовляю я.
- З Донецька? І українською говорите? Проходьте хлопці, тільки так далеко не заходьте, - відповів дідусь.
Спрацювало. Як же інакше.
Обходимо навколо замку - саме він на купюрі у 200 гривен - придивіться.
Приватні будиночки оточили цю захисну споруду
Не тільки дніпровську Настю кохають, ще хтось має почуття до Олічки
Швиденько пересуваємося містом. От і кірха протестантська.
А за нею - приватний особняк. У народі його звуть «будинок архітектора». Скульптури робив його власник.
Повертаємося у центр. По-європейськи виглядає
Дивимося на годинник - Юрко не дзвонить. Починається дощ. Плани міняються - скасовую візит на озеро Світязь. Вирішуємо з Андрієм заземлитися у кафечці. Це все за 25 гривен. А ну і пиво ще 8-гривен.
Андрій замовляє собі лише чай.
- Дякую, я не голодний, - каже він.
Знов повертаємося до замку. Платимо за вхід 10 гривен. Інакше не можна, бо це ціна разом з експозицією. Хитро зробили. Просто у середину, як це повинно бути за законом, не зайдеш. Шаримося.
З вежі відкривається вид на ринок. Прямо «парад» старих ЗИЛів.
- Будь ласка, не дзвоніть у дзвони! - писалося у проханні поруч. Чому б не спробувати?
Фух, підніматися було важко!
З гори видно все військові причандалля
«О хлебе насущном»:
Вогонь!
Верстат для друкування грошей. Працює!
Покидаємо замок. Йдемо крізь ринок.
Дзвоню діду - кажу ціни.
- А ты в Луцке? Там есть одна женщина, - починаэ він.
- Что ты с ней делал? - одразу питаюся я.
- Был 59 год. Мы встречались с ней 3 дня. Она из Луцка. Жила у нас в Донецке в третьем общежитии, - продовжує він.
- А как она тебя узнает? - зустрічне питання від мене.
- Скажи, что Вадим. Мне тога было 18 лет, я завел ее с другом в посадку, а она убежала, - сміється він.
Адресу, котру він сказав я так і не знайшов. Мабуть перейменували вулицю. Але історія потішила.
Андрій продовжує показувати мені місто.
Театр ляльок
Мерія
Знов опиняємося на площі Театральній. Сьогодні - день ВДВ. ЗА ВДВ!!!
«Мій» бар. У Терополі є секс-шоп з такою ж назвою
Напроти цього оголошення стоїть кіоск, де продають місцеве пиво.
Беру одне. Просять паспорт. Показую. Підходить маршрутка і я кидаю пляшку у рюкзак - для мого хоста у Бресті.
Їдемо на зустріч з Юрою. Він по роботі прямує на машині у Володимир Волинський - старовинне місто. Бере мене. Дякую Андрію за екскурсію і сідаю у вантажівку.
По дорозі заїжджаємо на завод «Торчин». Класно виглядає. А от біотуалети - засрані. Фотати не став той жах.
За півтори годинки ми у Володимирі. Вискакую з машин і тут… опля випадає скляна плашка і розбивається в калюжі при цьому йдуть бульбашки як від шампанського.
- На щастя, - думаю я.
Крокуємо на вокзал - дізнатися поїзди на Ковель. Повна лажа.
Далі йдемо у центр міста крізь приватну забудову.
На Волині дуже багато кольорових будиночків
Собор
Пробую воду з джерела
Місцевість тут болотиста
Безкоштовно не возять
Ще один кольоровий - прикольно
І ще
Прошу Юру сфотати мене на фоні оранжевого готелю
Прогулюємося містечком
На зустріч йдуть колоритні мужики
За 20 хвилин сидимо у ПАЗику - наступний пункт - Ковель.
Click to viewУ Ковелі одразу купую за 62 гривні квиток на вечірній автобус до Бресту. Приїзд - о 21-й годині. Юрку треба повертатися до Луцька. Його забирає машина по роботі. Дякую тобі Лісничук - приїжджай до нас!
Я тим часом лишаюся у кафе. Замовляю легкий салатик, картоплю фрі та пиво.
Підкріпившись прогулююсь вздовж вокзалу. Прямо перед його будівлею - стихійний ринок. Продають все що завгодно. 1,5 літри молока 6 гривен.
Поруч стоїть мікроавтобус з написом «Брест».
- Скільки до Бреста і коли відїзд?
- 100 гривен. Наберіть ще 2-3 особи і поїдемо. Не буде - не поду. Я таксист, - зауважив водій.
Їду на перон. Бачу маму з дівчиною. Повертаються з моря. Прошу їх зафотити мене.
- Алина, сфотографируй мальчика, я не умею, - каже жіночка дочці.
Водій говорить російською.
- Не знаю корда при едем в Брест. Зависит от того, сколько на границе будем стоят, - наголосив він.
Їдемо. Ура! За годинку-другу я вже у Білорусі. Напроти сидять рудий волиняка - постійно обнімає свою дівчину. Попереду них дві дівчини трохи старших за мене. Їдуть з відпустки до Криму.
Дістаю контик. Жую.
От блін! Автобус скаче по вибоїнах
- Вы гражданин Украины?
- Так
- Заполните
Олегович заповнює імміграційну картку
За півгодинки ми на кордоні
- Добрий день, - кажу я і протягую паспорт нашому чорноокому прикордоннику.
- Добрий, - бере він мій документ і звіряє фотку.
Забравши паспорти він віддаляється. Народ вивалюється і йде у “Dutu free” замість “Duty free”.
Ціни у євро.
- У нас можна і в гривнях платити, - заспокоює продавець.
Троє загорілих українців набрали пива. Пили потім, що аж пляшки дзвонили по салону до самого Бресту.
За 40-45 хвилин від’їхали. Зайшов білоруський прикордонник. Світлий з блакитними очима.
- Добрий день, - привітався я, протягуючи йому паспорт.
У відповідь лише тиша і серйозний вираз обличчя.
Стояли довгесенько. Мабуть хвилин з 75. Я тим часом дивився на машини. Абсолютна більшість були іномарки з білоруськими номерами. При чому новеньки - не старші 5-7 років.
Нарешті охоронець кордону повертається і віддає паспорти. Автобус заводиться. Ура! Я - у Білорусі!
Переш, що кидається в очі - приватні охайні будиночки, бездоганні дороги, чистота та повна відсутність реклами. Пишу Сашкові (моєму хосту по кауч-серфінгу), що буду у Бресті за 40 хвилин.
Сонце заходить, ми мчимо крізь ліси та поля - дуже гарний краєвид!
Білоруси починають дзвонити своїм.
- Отдохнули в Крыму отлично. Жили недалеко от Севастополя. Только, представляєш, за простой палатки брали по 25 гривен в сутки, - каже у слухавку дівчина, що сиділа попереду від рудого.
На мобільних приходить смс-ка, що вартість дзвінків вхідних та вихідних - 9 гривен хвилина. Чудово!
Вирішую подзвонити Сашкові. Не зі свого, звичайно.
- Вибачте, я від Вас можна подзвонити. Я заплачу, - питаю я у білявки.
- Конечно! Платить не нужно, - відповіла вона і протянула мені слухавку.
Набираю Сашу.
- Сашко привіт, це Влад з України. Я за 20 хвилин на автовокзалі, - пояснюю я.
- Хорошо. Я уже тут. Выйди раньше. Я встречу тебя на машине. Что он проезжает? - питає він.
- А де ти живеш, - у зустріч кажу я.
- Микрорайон Бульба, - чується меня.
- Бульба? - перепитую. - Як вийду напишу тобі де я.
Жіночка що дала телефон підказала, що ця «Бульба» буде вже скоро і вона скаже.
- Выходите, - каже вона за кілька хвилин.
Забираю розказ і бачу напис «Цагляная». Тіки-но опинився на зупинці, як до мене звертається хлопець років з 16-17.
- Есць позвонить?
- Я у роумінгу - пояснюю йому
Пишу Сашкові повідомлення: «Я на зуп «Цагляная».
Саша ще потім довго голову ламав, що таке зуп (скорочено від «зупинка». Білоруською то буде «прыпынак».
Поки є час придивляюся, ще не побачив жодне російське авто: як старе, так і нове. Як виявилося, у Білорусі до 1 липня було дуже мале мито на ввіз авто із Європи. Середня машина була на 2 тисячі євро дешевша, ніж в Україні. За автівками вони спочатку їздили до сусідніх Польщі та Литви. Потім, коли там вибір звузився поїхали до Німеччині та Франції.
Найбільший ажіотаж був у першому півріччі цього року, адже від 1 липня країна вступила у митний союз з Росією. Через це мито збільшилося у 5 разів. Тому масово приганяли машини. Тільки за останній місяць у країну привезли 250 тисяч автівок з Європи!
Друге на що звертаєш увагу - швидкість, з якою тут їздять. Не дивлячись на майже заміську трасу, не побачиш авто, що їде більше 60 км/год.
Мої думки припиняє автомобіль що під*їхав на зупинку. Бачу за кермом того самого життєрадісного Сашка, котрий був на фотці в Інтернеті. Поруч з ним -дівчина.
- Влад, - кажу я,
- Юля, Саша, - відповідають вони.
Одразу виникає симпатія до цих людей. Кажуть перші враження лишаються на все життя. Сідаю назад. Пристібаюсь. Сашко протягує і тисне мені руки.
- Уважаю, - сказав він.
- ? - не розуміє Юля
- Молодец, что пристегнулся, - пояснив Саша.
Машина заводиться і ми їдемо.
- Ви розумієте українську, - питаю я.
Обидва позитивно кивають головою.
Як виявилося, у багатьох селах Брестської області говорять «тросянкою» (це суміш білоруської, російської та української).
- Яка назва твого району? - допитуюся я.
- Вулька, - відповідає Сашко.
- А я думав Бульба, - кажу посміхаючись.
По машині закотився щирій сміх.
За кілька хвилин ми на місці. Припарковуємо машину.
- Автомобілів тут купа. Жодного джипу чи «Жигулей», - помічаю я.
Якби не відсутність реклами - подумав би, що у Польщі.
Піднімаємося на поверх. У перегородці нас вітають сусіди. І не просто «привіт», а цікавляться життям один одного. Видно, що білоруси - дружній народ.
У квартирі з євроремонтом дуже затишно, чисто і всюди порядок. Сашко проводить мене до моєї кімнати. Кидаю рюкзак.
Прийняв душ і перевдягнувшись Сашко з Юлею запрошують повечеряти.
При чому самі не їдять.
На тарілці варена картопелька з мясом.
- Треба звикати, - подумав я.
Поруч салатик. Смачно поїв. За кілька хвилин прийшли друзі Саші та Юлі - Марина та Галя.
Вони теж кауч-серфери.
Розмова за чаєм, сухариками та вівсяним печивом йшла до самої ночі. Говорили на різні теми. Найцікавіші були про акції місцевої опозиції.
Нещодавно молоді люди по середах о 19-й збиралися на центральних площах білоруських міст і хлопали у долоні. Жодних лозунгів. Міліція одразу арештовувала їх і відводила до дільниці. На багатьох складали протоколи, штраф по котрим може бути 1 млн біл рублів (1300 грн). Приємного мало. Через це у країні по середах ввечері вимикали «В контакте», адже звідси люди домовлялися про подібні зустрічі.
А декотрих тут штрафують за те, що сказали щось погане на президента. Мобілки активних громадян прослуховуються. У Білорусі служба безпеки носить стару назву КГБ.
Але не буду вас лякати. В Білорусі все спокійно і безпечно. Втомлений, але переповнений новими емоціями і враженнями я пішов спати.
Далі буде…