Давно запланована поїздка розпочалася з думки про те, що потрібно дещо прикупити для мандрів. Перше - інвертор, оскільки з собою купа техніки і на всю перехідників для автомережі не накупишся. Друге - GPS. В якості першого був обраний Astra KV-150W, в якості другого - Garmin nuvi 200 Black. Так вони у нас обидва поки що і лишились - один цілком пристойно заряджав ноут, другий - так само гарно вказував дорогу. З недоліків можна відзначити хіба що дуже малу кількість об"єктів, відсутність українського озвучування і деякі помилки карти: зокрема в одному місці навігатор нас повів абсолютно неоптимальним маршрутом, в іншому - під знак заборони руху, а в третьому вирішив, що ми в чистому полі. Але це було кілька несуттєвих дрібничок, хоча в другому випадку я ледь не в'їхав в "жигулі" в Бердичеві, оскільки "цеглина" висіла до мене боком, та ще й захована за гілляками дерев.
Третім пунктом був інтернет, який вельми потрібен у великих подорожах. Було сподівання на щось CDMA-йне, але виявилось, що покриття у нього не дотягує до наших запитів навіть у МТС-Коннект. Залишився лише GPRS, але спеціальні модеми для нього виявилися лише в центральному офісі, а моя мобілка до ноута не підключається - от таким я старим апаратом користуюся, як виявилося. Це буде наступний плановий апгрейд, але з інтернетом наразі нічого не вийшло, зрештою і так обійшлися поки що.
Першим пунктом нашої програми, як видно з карти, була Андрушівка, а саме - розташований в ній палац цукрозаводчиків-олігархів Терещенків. Окрім палацу вони багато чого зробили, зокрема відкривали і навчальні заклади, тож не дивно, що долею судилося в їхньому палаці розташуватись першій (може і єдиній?) Андрусівській школі - і це, до речі, не останній такий випадок. Парк довкола, звісно, досить занехаяний, на колишньому місці для прогулянок тепер стадіон, але присутність "мешканців" дозволила палацу зберегтися. Щоправда невідомо, чи надовго - коли ми були там, в ньому було видно сліди досить варварської заміни старих дерев"яних вікон на нові пластикові - добре, що хоч ламіновані під дерево. А ще палац слугує місцевим "обеліском слави" - до нього ходять молодята. Одну з таких пар ми бачили - але якось у них все було дуже сумно, та й супроводжувала їх лише подружка з фотоапаратом.
Наступний пункт - неоготичний палац в селі Червоне. Відшуковується досить важко, оскільки з дороги повністю закритий деревами, але якщо знати, що там зараз монастир - то вказівник важко пропустити. На жаль, хоч палац і досить в гарному стані - принаймні не являє собою купу цегли - але в ньому теж замінили вікна, причому ще більш варварськи - на звичайний білий пластик. Виглядає відповідно. Більш-менш заселеними виглядають лише перші два поверхи, все вище - руйнується далі. Ворота забору довкола палацу закриті на великі замки.
Бердичів, костел та монастир кармелітів - в стіні, кажуть, десь досі є російські чавунні ядра, що застрягли там під час обстрілу стін монастиря генералом Крєчєтніковим.
Ще один палац Терещенків, цього разу в селі Турчинівка - і ще один навчальний заклад, цього разу ПТУ. Щоправда з цим палацом нічого сильно поганого не робили, просто намагаються підтримувати в пристойному стані. Шкода лише, що флігель, який знаходиться трохи далі, занедбаний і скоро зруйнується зовсім.
Далі ми втнули дурницю - вирішили, що розумніші за GPS. Правду кажучи він сам до цього призвів, бо на Петрівці в Києві обрав для розвороту абсолютно дурний маршрут - але ми мали б зрозуміти, що сільська місцевість Житомирської області і Київ - дві великі різниці. Побачивши тонесеньку доріжку в атласі ми вирішили ризикнути і поїхали короткою дорогою. Спочатку ми заїхали до села Малі Коровинці, де нас прямо під таким промовистим знаком зустріла череда, яку гнали додому. І в Малих Коровинцях, і у Великих дорога однакова - побита часом та колесами бруківка, яку, мабуть, клали теж ще за Терещенків. Як наш сеатик пробрався без пригод - ніхто не знає, але зрештою ми заїхали в дивний населений пункт Вакулинці - копія білоцерківського Гайка. Звичайне військове містечко - з брамою, танком і двоповерховими гуртожитками для офіцерів, повсюду навіть залишились знаки міністерства оборони, але вже ніхто нічого не питає - їдь, куди душа бажає. Ми й поїхали - аби через кілька кілометрів бетонною дорогою, прокладеною лісом, упертись лобом в ворота з тризубом, за якими розташовувались ще якісь державні володіння. Ані собаки, ані сторожа не збирались нас зустрічати миром - тому довелося нам їхати назад, знову через бруківку обох Коровинців на трасу до Хмільника. Дістались ми туди з такими пригодами дуже пізно увечері - десь близько одинадцятої години. Єдиний готель, який нам вказали продавці в цілодобовому кіоску, відмовився виявляти хоч якусь гостинність - сонне диво, яке вичовгало на дзвоник, невдоволено пробурчало, що місць нема, і запропонувало дати координати якоїсь тітки,яка здає квартири.
Треба сказати, що Хмільник - відоме радоновими водами містечко, і там справді велика купа відпочиваючих, а саме місто на третину складається з санаторіїв, чи не найбільші з яких належать знову ж таки міністерству оборони. Ми на такий варіант вирішили не приставати, тому просто виїхали за шість кілометрів від негостинного курортного Хмільника, з'їхали трохи в глиб лісу з дороги і заснули просто в машині - давно вже мріяли випробувати її з цього боку. З нього машина теж показала себе на відмінно - складених сидінь хоч у варіанті "задні сидіння - багажник", хоч у варіанті "передні сидіння" спокійно вистачало на дружину та більш-менш комфортно на мене, особливо в моїй улюбленій позі "на пузі". Але кілька висновків ми для себе таки зробили - по-перше для спання в машині краще придбати надувний матрац розміром на салон, бо лежати в одному положенні не надто зручно, а сильно там не покрутишся, оскільки ергономіка бічної підтримки в сидіннях тут вже стає недоліком, по-друге - треба таки купувати намет. Хоча тоді душа буде неспокійна за автомобіль - так хоч він нікуди не дінеться, коли господарі сплять всередині. Але все одно - виспались чудово, ще й як в подарунок природа подарувала нічний дощ, який люротів по даху машини, прокинулись під спів пташок та дзвін пляшок, які хтось порозвішував на дереві біля дороги. Оце так пройшла перша доба мандрівки.