Мандрівка - День перший
Давно запланована поїздка розпочалася з думки про те, що потрібно дещо прикупити для мандрів. Перше - інвертор, оскільки з собою купа техніки і на всю перехідників для автомережі не накупишся. Друге - GPS. В якості першого був обраний Astra KV-150W, в якості другого - Garmin nuvi 200 Black. Так вони у нас обидва поки що і лишились - один цілком пристойно заряджав ноут, другий - так само гарно вказував дорогу. З недоліків можна відзначити хіба що дуже малу кількість об"єктів, відсутність українського озвучування і деякі помилки карти: зокрема в одному місці навігатор нас повів абсолютно неоптимальним маршрутом, в іншому - під знак заборони руху, а в третьому вирішив, що ми в чистому полі. Але це було кілька несуттєвих дрібничок, хоча в другому випадку я ледь не в'їхав в "жигулі" в Бердичеві, оскільки "цеглина" висіла до мене боком, та ще й захована за гілляками дерев.
Третім пунктом був інтернет, який вельми потрібен у великих подорожах. Було сподівання на щось CDMA-йне, але виявилось, що покриття у нього не дотягує до наших запитів навіть у МТС-Коннект. Залишився лише GPRS, але спеціальні модеми для нього виявилися лише в центральному офісі, а моя мобілка до ноута не підключається - от таким я старим апаратом користуюся, як виявилося. Це буде наступний плановий апгрейд, але з інтернетом наразі нічого не вийшло, зрештою і так обійшлися поки що.
Першим пунктом нашої програми, як видно з карти, була Андрушівка, а саме - розташований в ній палац цукрозаводчиків-олігархів Терещенків. Окрім палацу вони багато чого зробили, зокрема відкривали і навчальні заклади, тож не дивно, що долею судилося в їхньому палаці розташуватись першій (може і єдиній?) Андрусівській школі - і це, до речі, не останній такий випадок. Парк довкола, звісно, досить занехаяний, на колишньому місці для прогулянок тепер стадіон, але присутність "мешканців" дозволила палацу зберегтися. Щоправда невідомо, чи надовго - коли ми були там, в ньому було видно сліди досить варварської заміни старих дерев"яних вікон на нові пластикові - добре, що хоч ламіновані під дерево. А ще палац слугує місцевим "обеліском слави" - до нього ходять молодята. Одну з таких пар ми бачили - але якось у них все було дуже сумно, та й супроводжувала їх лише подружка з фотоапаратом.
Наступний пункт - неоготичний палац в селі Червоне. Відшуковується досить важко, оскільки з дороги повністю закритий деревами, але якщо знати, що там зараз монастир - то вказівник важко пропустити. На жаль, хоч палац і досить в гарному стані - принаймні не являє собою купу цегли - але в ньому теж замінили вікна, причому ще більш варварськи - на звичайний білий пластик. Виглядає відповідно. Більш-менш заселеними виглядають лише перші два поверхи, все вище - руйнується далі. Ворота забору довкола палацу закриті на великі замки.
Бердичів, костел та монастир кармелітів - в стіні, кажуть, десь досі є російські чавунні ядра, що застрягли там під час обстрілу стін монастиря генералом Крєчєтніковим.
Ще один палац Терещенків, цього разу в селі Турчинівка - і ще один навчальний заклад, цього разу ПТУ. Щоправда з цим палацом нічого сильно поганого не робили, просто намагаються підтримувати в пристойному стані. Шкода лише, що флігель, який знаходиться трохи далі, занедбаний і скоро зруйнується зовсім.
Далі ми втнули дурницю - вирішили, що розумніші за GPS. Правду кажучи він сам до цього призвів, бо на Петрівці в Києві обрав для розвороту абсолютно дурний маршрут - але ми мали б зрозуміти, що сільська місцевість Житомирської області і Київ - дві великі різниці. Побачивши тонесеньку доріжку в атласі ми вирішили ризикнути і поїхали короткою дорогою. Спочатку ми заїхали до села Малі Коровинці, де нас прямо під таким промовистим знаком зустріла череда, яку гнали додому. І в Малих Коровинцях, і у Великих дорога однакова - побита часом та колесами бруківка, яку, мабуть, клали теж ще за Терещенків. Як наш сеатик пробрався без пригод - ніхто не знає, але зрештою ми заїхали в дивний населений пункт Вакулинці - копія білоцерківського Гайка. Звичайне військове містечко - з брамою, танком і двоповерховими гуртожитками для офіцерів, повсюду навіть залишились знаки міністерства оборони, але вже ніхто нічого не питає - їдь, куди душа бажає. Ми й поїхали - аби через кілька кілометрів бетонною дорогою, прокладеною лісом, упертись лобом в ворота з тризубом, за якими розташовувались ще якісь державні володіння. Ані собаки, ані сторожа не збирались нас зустрічати миром - тому довелося нам їхати назад, знову через бруківку обох Коровинців на трасу до Хмільника. Дістались ми туди з такими пригодами дуже пізно увечері - десь близько одинадцятої години. Єдиний готель, який нам вказали продавці в цілодобовому кіоску, відмовився виявляти хоч якусь гостинність - сонне диво, яке вичовгало на дзвоник, невдоволено пробурчало, що місць нема, і запропонувало дати координати якоїсь тітки,яка здає квартири.
Треба сказати, що Хмільник - відоме радоновими водами містечко, і там справді велика купа відпочиваючих, а саме місто на третину складається з санаторіїв, чи не найбільші з яких належать знову ж таки міністерству оборони. Ми на такий варіант вирішили не приставати, тому просто виїхали за шість кілометрів від негостинного курортного Хмільника, з'їхали трохи в глиб лісу з дороги і заснули просто в машині - давно вже мріяли випробувати її з цього боку. З нього машина теж показала себе на відмінно - складених сидінь хоч у варіанті "задні сидіння - багажник", хоч у варіанті "передні сидіння" спокійно вистачало на дружину та більш-менш комфортно на мене, особливо в моїй улюбленій позі "на пузі". Але кілька висновків ми для себе таки зробили - по-перше для спання в машині краще придбати надувний матрац розміром на салон, бо лежати в одному положенні не надто зручно, а сильно там не покрутишся, оскільки ергономіка бічної підтримки в сидіннях тут вже стає недоліком, по-друге - треба таки купувати намет. Хоча тоді душа буде неспокійна за автомобіль - так хоч він нікуди не дінеться, коли господарі сплять всередині. Але все одно - виспались чудово, ще й як в подарунок природа подарувала нічний дощ, який люротів по даху машини, прокинулись під спів пташок та дзвін пляшок, які хтось порозвішував на дереві біля дороги. Оце так пройшла перша доба мандрівки.
Третім пунктом був інтернет, який вельми потрібен у великих подорожах. Було сподівання на щось CDMA-йне, але виявилось, що покриття у нього не дотягує до наших запитів навіть у МТС-Коннект. Залишився лише GPRS, але спеціальні модеми для нього виявилися лише в центральному офісі, а моя мобілка до ноута не підключається - от таким я старим апаратом користуюся, як виявилося. Це буде наступний плановий апгрейд, але з інтернетом наразі нічого не вийшло, зрештою і так обійшлися поки що.
Першим пунктом нашої програми, як видно з карти, була Андрушівка, а саме - розташований в ній палац цукрозаводчиків-олігархів Терещенків. Окрім палацу вони багато чого зробили, зокрема відкривали і навчальні заклади, тож не дивно, що долею судилося в їхньому палаці розташуватись першій (може і єдиній?) Андрусівській школі - і це, до речі, не останній такий випадок. Парк довкола, звісно, досить занехаяний, на колишньому місці для прогулянок тепер стадіон, але присутність "мешканців" дозволила палацу зберегтися. Щоправда невідомо, чи надовго - коли ми були там, в ньому було видно сліди досить варварської заміни старих дерев"яних вікон на нові пластикові - добре, що хоч ламіновані під дерево. А ще палац слугує місцевим "обеліском слави" - до нього ходять молодята. Одну з таких пар ми бачили - але якось у них все було дуже сумно, та й супроводжувала їх лише подружка з фотоапаратом.
Наступний пункт - неоготичний палац в селі Червоне. Відшуковується досить важко, оскільки з дороги повністю закритий деревами, але якщо знати, що там зараз монастир - то вказівник важко пропустити. На жаль, хоч палац і досить в гарному стані - принаймні не являє собою купу цегли - але в ньому теж замінили вікна, причому ще більш варварськи - на звичайний білий пластик. Виглядає відповідно. Більш-менш заселеними виглядають лише перші два поверхи, все вище - руйнується далі. Ворота забору довкола палацу закриті на великі замки.
Бердичів, костел та монастир кармелітів - в стіні, кажуть, десь досі є російські чавунні ядра, що застрягли там під час обстрілу стін монастиря генералом Крєчєтніковим.
Ще один палац Терещенків, цього разу в селі Турчинівка - і ще один навчальний заклад, цього разу ПТУ. Щоправда з цим палацом нічого сильно поганого не робили, просто намагаються підтримувати в пристойному стані. Шкода лише, що флігель, який знаходиться трохи далі, занедбаний і скоро зруйнується зовсім.
Далі ми втнули дурницю - вирішили, що розумніші за GPS. Правду кажучи він сам до цього призвів, бо на Петрівці в Києві обрав для розвороту абсолютно дурний маршрут - але ми мали б зрозуміти, що сільська місцевість Житомирської області і Київ - дві великі різниці. Побачивши тонесеньку доріжку в атласі ми вирішили ризикнути і поїхали короткою дорогою. Спочатку ми заїхали до села Малі Коровинці, де нас прямо під таким промовистим знаком зустріла череда, яку гнали додому. І в Малих Коровинцях, і у Великих дорога однакова - побита часом та колесами бруківка, яку, мабуть, клали теж ще за Терещенків. Як наш сеатик пробрався без пригод - ніхто не знає, але зрештою ми заїхали в дивний населений пункт Вакулинці - копія білоцерківського Гайка. Звичайне військове містечко - з брамою, танком і двоповерховими гуртожитками для офіцерів, повсюду навіть залишились знаки міністерства оборони, але вже ніхто нічого не питає - їдь, куди душа бажає. Ми й поїхали - аби через кілька кілометрів бетонною дорогою, прокладеною лісом, упертись лобом в ворота з тризубом, за якими розташовувались ще якісь державні володіння. Ані собаки, ані сторожа не збирались нас зустрічати миром - тому довелося нам їхати назад, знову через бруківку обох Коровинців на трасу до Хмільника. Дістались ми туди з такими пригодами дуже пізно увечері - десь близько одинадцятої години. Єдиний готель, який нам вказали продавці в цілодобовому кіоску, відмовився виявляти хоч якусь гостинність - сонне диво, яке вичовгало на дзвоник, невдоволено пробурчало, що місць нема, і запропонувало дати координати якоїсь тітки,яка здає квартири.
Треба сказати, що Хмільник - відоме радоновими водами містечко, і там справді велика купа відпочиваючих, а саме місто на третину складається з санаторіїв, чи не найбільші з яких належать знову ж таки міністерству оборони. Ми на такий варіант вирішили не приставати, тому просто виїхали за шість кілометрів від негостинного курортного Хмільника, з'їхали трохи в глиб лісу з дороги і заснули просто в машині - давно вже мріяли випробувати її з цього боку. З нього машина теж показала себе на відмінно - складених сидінь хоч у варіанті "задні сидіння - багажник", хоч у варіанті "передні сидіння" спокійно вистачало на дружину та більш-менш комфортно на мене, особливо в моїй улюбленій позі "на пузі". Але кілька висновків ми для себе таки зробили - по-перше для спання в машині краще придбати надувний матрац розміром на салон, бо лежати в одному положенні не надто зручно, а сильно там не покрутишся, оскільки ергономіка бічної підтримки в сидіннях тут вже стає недоліком, по-друге - треба таки купувати намет. Хоча тоді душа буде неспокійна за автомобіль - так хоч він нікуди не дінеться, коли господарі сплять всередині. Але все одно - виспались чудово, ще й як в подарунок природа подарувала нічний дощ, який люротів по даху машини, прокинулись під спів пташок та дзвін пляшок, які хтось порозвішував на дереві біля дороги. Оце так пройшла перша доба мандрівки.